29 жовтня Туреччина святкує 100 років від заснування Ататюрком сучасної республіки. Цей ювілей супроводжують питання про те, що сьогодні збереглося з його політичної спадщини. Про це розмірковує Фірдевс Робінсон – турецька журналістка та коментаторка з питань історії сучасної Туреччини. Вона живе та працює в Лондоні.
Поки починається друге століття Туреччини у статусі республіки, прозахідну світську національну державу Мустафи Кемаля Ататюрка змінює інший авторитарний лідер – президент Реджеп Тайіп Ердоган. Він перебуває на чолі держави найдовше у сучасній історії Туреччини.
У глибоко поляризованій сучасній Туреччині ця річниця не є надто радісною подією.
Це свято відбувається після масових мітингів у Стамбулі проти дій Ізраїлю та на підтримку палестинців у Газі. І воно зовсім не схоже на попередні бурхливі святкування Дня Республіки, присвячені 50-річчю та 75-річчю від дня її проголошення.
Нині у Туреччині різняться погляди на цю подію – створення республіки. Світські опоненти правлячої партії скаржаться на те, що немає належного визнання цієї важливої віхи історії. Водночас консервативні та релігійні жителі країни називають цей день “нещасною річницею”, темним днем, що знаменує занепад їхньої “великої імперії”.
Це справді була загибель імперії.
Будучи великою державою XVII століття, імперія Османа, почала розпадатися ще до XIX століття. Це її російський імператор Микола I назвав “хворою людиною Європи”.
Перша світова війна для Османської імперії завершилася поразкою. Її розділили та окупували. Могутня держава, яка охоплювала землі на трьох континентах, залишилася в минулому.
Після чотирирічної війни Туреччини за незалежність, яку очолювали націоналістичні сили, Османський султанат скасували. Це сталося 1 листопада 1922 року.
Лозаннський мирний договір, який підписали 24 липня 1923 року Туреччина, союзники з анти німецької коаліції та Греція, заклав основи турецької національної держави, а також визначив межі сучасної Туреччини.
29 жовтня 1923 року проголосили Турецьку Республіку. Великі національні збори обрали Мустафу Кемаля її першим президентом.
За словами колишнього журналіста ВВС та автора біографії Ататюрка Ендрю Манго, “Мустафа Кемаль бився, захищаючи імперію Османа до моменту, коли захистити її стало вже неможливим. Він успадкував навички і прагматизм імперських адміністраторів”.
Це означало “реформу згори до низу, засновану на модернізації, звільненні та лібералізації”.
Скасування халіфату 1924 року було складнішим і суперечливішим, ніж скасування Османського султанату, який стався двома роками раніше.
Закладаючи основи Туреччини, Мустафа Кемаль покладався на модернізацію західного зразка.
У якості внутрішньо турецьких документів затвердили цивільний кодекс Швейцарії, кримінальний кодекс Італії та торгове право Німеччини. Мусульманський календар замінили на європейський.
Латинський алфавіт замінив арабський. У 1934 році ухвалили закон про прізвища. Великі національні збори Туреччини надали Мустафі Кемалю прізвище Ататюрк, що означає “батько турків”.
Турки більше не були підданими. Вони стали рівноправними громадянами. Турецькі жінки отримали право обирати та бути обраними у 1934 році, набагато раніше, ніж у деяких європейських країнах.
В основу зовнішньої політики Туреччини ліг принцип “Мир удома, мир у всьому світі”. Але до десятих роковин від дня заснування республіки до влади у Німеччині прийшов Адольф Гітлер.
На момент смерті Ататюрка 10 листопада 1938 року світ наближався до нової глибокої кризи.
Часи Ататюрка ознаменувалися одноосібним правлінням. То не була демократія.
При побудові національної держави пригнічувалася етнічна різноманітність. Греко-турецький обмін населенням 1923 року призвів до насильницького переселення півтора мільйона людей. Курдські повстання у роки існування республіки жорстоко придушували.
Чи могла культурна та політична революція в молодій національній державі, що виникла на руїнах багатонаціональної, мультикультурної імперії, відбутися інакше на той час і за тих обставин?
Про це гаряче дискутують у Туреччині й досі.
Шлях, що почався 100 років тому серією радикальних реформ, триває і сьогодні. Знову відбуваються зміни, що починаються зверху, під керівництвом вже іншого авторитарного лідера.
Але президент Реджеп Тайіп Ердоган бачить майбутнє Туреччини зовсім не так, як його попередник. Він по-іншому намагається вписати своє ім’я в історію.
Рішучість Ататюрка виключити релігію із суспільного простору призвела до створення міцних світських інститутів. Президент Реджеп Тайіп Ердоган, найвпливовіший і найуспішніший лідер з часів Ататюрка, зумів це змінити.
Управління у справах релігії Туреччини стало впливовим і добре фінансованим гравцем у політичному та суспільному житті країни. Значно зріс політичний та економічний вплив ісламської спільноти. Рішення про вихід зі Стамбульської конвенції про боротьбу проти домашнього насильства вважається серйозним порушенням цивільних прав жінок.
Критики називають Ердогана “сучасним султаном”, а його прихильники віддають перевагу слову “раїс”, тобто “начальник”. Причому говорять так про нього не лише щодо Туреччини, але і щодо ісламського світу загалом. Ердоган сповнений рішучості залишити після себе великий спадок.
Прихильники його партії стверджують, що вони зробили за останні 20 років більше, ніж було досягнуто за минулі сто років турецької історії.
Деякі політики правлячої партії описують республіканську епоху як “тимчасове явище” минулого.
Не дивно, що на офіційному плакаті, присвяченому святкуванню столітнього ювілею Туреччини, з’явилися слова: “3000 років Державі, 100 років Республіці”.
