Китай – один із головних торговельних партнерів для Південного Кавказу. Тепер йому доведеться рахуватися з серйозним конкурентом – Індією.
Після розпаду Радянського Союзу Південний Кавказ, розташований між Росією, Близьким Сходом і Центральною Азією, став гарячою точкою для регіональних і світових держав, які змагаються за політичний вплив і контроль над транзитними маршрутами. У 1990-х і на початку 2000-х років основними зовнішніми гравцями в регіоні були Росія, США, ЄС, Туреччина та Іран. Конфлікти в Нагірному Карабасі, Абхазії та Південній Осетії вплинули на регіональну геополітику. Водночас боротьба за формування транзитних маршрутів, таких як ТРАСЕКА і Міжнародний транспортний коридор Північ – Південь, а також контроль над ними зробили геоекономіку важливим фактором політичних розрахунків. У міру того як після холодної війни глобальний порядок став давати тріщини і почався перехід від однополярного світу до багатополярного, в регіональній геополітиці з’явилися нові зовнішні гравці – Китай та Індія.
Першим був Китай, який став другою економікою світу і випередив Німеччину і Японію. Запуск ініціативи «Пояс і шлях» 2013 року, амбітного плану з розвитку нової фізичної та цифрової інфраструктури, що з’єднує Китай з Азією і Європою, зробив Китай ближчим до Південного Кавказу. Навіть якщо регіон не було включено до жодного з економічних коридорів, передбачених ініціативою, багато хто на Південному Кавказі сподівався, що в кінцевому підсумку вони все ж отримають від неї вигоду. Грузія зробила перший крок і підписала Угоду про вільну торгівлю з Китаєм у 2017 році, тоді як велися переговори про залучення китайських інвестицій у проєкт порту Анаклія. Азербайджан сподівався залучити китайські інвестиції в проєкт Середнього коридору, а саме з’єднати Китай з Європою через маршрут Казахстан – Каспійське море – Азербайджан – Грузія – Чорне море або Грузія – Туреччина, а Вірменія думала над варіантом включити до проєкту транспортний коридор Перська затока – Чорне море, який мав з’єднати Іран з Європою через Вірменію, Грузію і Чорне море.
Південний Кавказ залишається другорядною територією китайських геополітичних і геоекономічних інтересів
Однак після кількох років початкових хвилювань з приводу участі Китаю в економіці на Південному Кавказі, з його необмеженими фінансовими ресурсами, виявилося, що очікування були щонайменше частково перебільшені. Китай є одним із головних торговельних партнерів для всіх трьох республік Південного Кавказу. Китайська група Hualing інвестувала в Грузію до $500 млн; Азіатський банк інфраструктури та інвестицій надав кредити Азербайджану і Грузії; Китай надав допомогу Вірменії, зокрема громадські автобуси і машини швидкої допомоги, відкрив філію Інституту Конфуція, а також школу дружби між Китаєм і Вірменією в Єревані. Проте Південний Кавказ не став ні основним цільовим напрямком для китайських інвестицій, ні геополітичним епіцентром зовнішньої політики Китаю. Зростаюча конкуренція зі США змушує Китай зосередитися насамперед на Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Водночас пошук нових ринків і ресурсів зробив Африку та Латинську Америку цікавими економічними цілями для Китаю. Останнім часом Китай значно активізував взаємодію з Близьким Сходом, підписавши 25-річну угоду з Іраном і розширивши співробітництво з Саудівською Аравією та ОАЕ.
Вірменія цілком підходить для того, щоб стати незамінним партнером Індії на Південному Кавказі, врівноважуючи Туреччину
Своєю чергою, Індія виявила інтерес до Південного Кавказу пізніше за Китай. На початку 2000-х років Індія була відома здебільшого студентами-медиками: тисячі приїхали до Вірменії та Грузії здобувати вищу освіту. Торгівля між Південним Кавказом та Індією була відносно невеликою, і Нью-Делі навряд чи планував мати значний вплив у регіоні. Але війна в Нагірному Карабасі у 2020 році, встановлення стратегічного партнерства між Туреччиною, Азербайджаном та Пакистаном і зростаюча антиіндійська позиція президента Ердогана щодо кашмірського питання змінили розрахунки Індії. Ці події зробили Південний Кавказ центральним інтересом зовнішньої політики Індії. Оскільки Вірменія стикається з тиском і військовим шантажем з боку Азербайджану і Туреччини, вона цілком підходить для того, щоб стати незамінним партнером Індії на Південному Кавказі, врівноважуючи Туреччину.
Інтерес Індії до Південного Кавказу має і геоекономічний вимір. Індія прагне встановити нові транспортні маршрути Індія – Європа. Оскільки вихід до Європи через Іран і Росію (міжнародний транспортний коридор Північ – Південь) видається малоймовірним через західні санкції, запроваджені проти Росії, коридор Перська затока – Чорне море може стати цінним маршрутом до Європи для Індії – через Іран, Вірменію та Грузію. Таким чином, геополітика і геоекономіка сприяли підвищенню інтересу Індії до Південного Кавказу.
Слід підкреслити, що партнерство Азербайджан – Пакистан – Туреччина не робить Азербайджан ворогом Індії. Нью-Делі зацікавлений у продовженні співробітництва з Азербайджаном з огляду на сухопутні кордони Азербайджану з Іраном і Росією, його стратегічне положення, що з’єднує Південний Кавказ із Центральною Азією, а також його запаси нафти і газу. На даний же момент основним партнером Індії в регіоні є Вірменія. У той час як Єреван шукає нових партнерів для зміцнення економічних і військових позицій, Вірменія та Індія нещодавно підписали багатомільйонні оборонні угоди з імпорту сучасної індійської зброї до Вірменії. Тривають переговори щодо вивчення шляхів співробітництва в економічній сфері з акцентом на інформаційні технології та фармацевтику. При цьому обидві сторони прагнуть сприяти співпраці між вірменською та індійською діаспорами.
Таким чином, Індія і Китай почали брати активну участь у житті Південного Кавказу, намагаючись загалом розширити свою присутність у Західній Азії. Але в останні кілька років Індія більш активно просувала свою регіональну політику, насамперед орієнтуючись на відносини з Вірменією. Найближчими роками можна очікувати, що Нью-Делі буде активніше, ніж Пекін, діяти на Південному Кавказі.
Автор: Д-р Беньямін Погосян (Benyamin Poghosyan) – політолог, старший науковий співробітник APRI Armenia.
Джерело: IPG–Journal, Німеччина
