Несподіваний напад угруповання ХАМАС на Ізраїль та рівень жорстокості, який продемонстрували бойовики, став шоком для багатьох у світі.
Фотографії та відео з місця подій нагадали про початок повномасштабного російського вторгнення в Україну, події в Бучі та на Житомирській трасі. Проте в низці країн відбулися демонстрації на підтримку бойовиків ХАМАС і мешканців сектору Газа та із засудженням Ізраїлю – це продемонструвало, що у світі насправді немає єдності в оцінці подій, які сталися.
Вторгнення Росії в Україну, війна в Ізраїлі, протистояння Китаю та США навколо Тайваню – зростає кількість конфліктів, де дедалі більше країн опиняються по різні боки барикад. Водночас Рада безпеки ООН часто лишається паралізованою під час спроб вирішити бодай якісь з них, оскільки Китай та Росія не можуть дійти згоди із західними країнами.
Чи можна говорити, що в світі відбувається консолідація авторитарних держав проти демократій, і яка вірогідність того, що між ними може трапитися пряме військове зіткнення, яке призведе до Третьої світової війни?
Захід, Китай і Росія
“Ми в Україні дивимося на світ більш песимістично, ніж все насправді виглядає. В країні майже 10 років війна, домінують негативні новини”, – вважає доцент Інституту міжнародних відносин університету Шевченка Микола Капітоненко.
Реалії у воюючій країні та країнах, які не перебувають у стані війни, сприймаються по-різному.
Зараз однозначно можна казати про кризу міжнародної безпеки, яка триває вже не перший рік і якій сприяли анексія Криму, війна на Донбасі, повномасштабна російсько-українська війна.
Відбулася спроба зміни кордонів насильницьким шляхом, що створює небезпечний прецедент для всього світу. Це приклад, який можуть наслідувати інші держави з територіальними претензіями.
Але немає жодних підстав говорити про світову війну, яка передбачає насамперед пряме військове зіткнення великих держав.
“Світова війна – це велика конвенційна війна між великими державами. З 1945 року великі держави між собою не воюють. Ціна подібних війн надто висока, і вони багато в чому втратили свій сенс”, – каже Капітоненко.
Так само як і не існує виразних коаліцій авторитарних та демократичних держав, які б протистояли одна одній.
Експерт каже, що швидше є сенс казати про розкол між країнами, які намагаються зберегти сучасний міжнародний порядок – серед них не обов’язково будуть лише демократії, і країнами, які прагнуть його зруйнувати або змінити.
“Класичної війни між ними не буде, але відбувається зростання кількості проксі-війн”, – каже Капітоненко.
Проксі-війни між центрами впливу
Проксі-війни або ж “війни чужими руками” – це конфлікти між глобальними гравцями на території третьої, у більшості випадків слабкої країни, з використанням її ресурсів.
Зазвичай, йдеться про країни зі слабкими економікою, політичними інститутами і розколотим суспільством – на основі ідеологічних, етнічних, релігійних, мовних факторів, геополітичних симпатій.
Проксі-війни не є чимось новим у світовій історії. Вони набули поширення під час Холодної війни, коли пряме зіткнення держав, які мали ядерну зброю, загрожувало катастрофою для планети. Низка держав, які утворилися під час розпаду колоніальних імперій, стали аренами битви за вплив.
Класичний приклад – громадянська війна в Анголі у 1975-1991 роках, коли відбувалося зіткнення між місцевими прорадянськими та прозахідними політиками. СРСР і Куба підтримували марксистський уряд, а опозицію – ПАР, США та Ізраїль.
Участь власних військових в проксі-війні може мати надзвичайні наслідки для великої держави. Наприклад В’єтнамська війна також була проксі-війною, де комуністичний Північний В’єтнам підтримували СРСР, Китай та КНДР, які надавали фінанси, озброєння, радників.
США, які підтримували режим Південного В’єтнаму, у тій війні зазнали катастрофічних втрат – десятки тисяч військових загинули, а пам’ять про цю невдачу досі має вплив на американську політику.
На цьому тлі війна між Ізраїлем та угрупованням ХАМАС якщо і є проксі-війною, то хіба що через залучення Ірану до фінансування та забезпечення ХАМАС – Тегеран багато років використовує угруповання як інструмент тиску.
Другим аргументом на користь характеристики цієї війни як проксі-війни будуть будь-які докази, які свідчитимуть про роль іранської влади у плануванні нападу. Наразі лідер Ірану аятола Хаменеї заперечив причетність країни до планування нападу на Ізраїль 7 жовтня, хоча і підтримав його.
“Іран продовжує використовувати ХАМАС як один з інструментів гібридної війни з Ізраїлем вже 20 років. Це все відбувається в рамках боротьби за регіональне лідерство”, – каже експерт з Близького Сходу Українського інституту майбутнього Ілія Куса.
На його думку, зараз відбувся провал архітектури безпеки, яку США та Європа вибудовували між Ізраїлем і палестинцями після ухвалення угод в Осло 1993 року.
“Зараз конфлікт знову вибухнув, як це завжди трапляється з замороженими конфліктами, які не врегульовують”, – пояснює Куса.
Дилема для Ізраїля
Після витіснення бойовиків ХАМАС зі своєї території Ізраїль постав перед дилемою, яку стратегію обрати в секторі Газа – чи проводити наземну операцію зі знищенням інфраструктури і лідерів ХАМАС і одразу виводити війська звідти, чи залишати їх на майбутнє.
До цієї дилеми можна додати розкол в ізраїльському суспільстві щодо політики прем’єра Нетаньяху, яка викликала масові протести цього року, і щодо майбутнього іншої частини Палестини – західного берега ріки Йордан. Адже згідно з опитуванням Інституту Mitvim в серпні 2023 року, 39% ізраїльтян виступали за анексію Ізраїлем цих територій, 36% підтримували співіснування двох незалежних держав – Ізраїлю та Палестини.
На кону – питання стабільності та розвитку Ізраїлю, образ якого суттєво постраждав внаслідок вторгнення ХАМАС.
“В Ізраїлю відтепер образ держави, яка є вразливою, втратила неприступність”, – каже Куса.
Але наразі немає якоїсь коаліції авторитарних держав, які ведуть боротьбу проти Тель-Авіва – у Москві та Пекіні закликають до перемовин, а прямих доказів їхнього залучення у конфлікт наразі немає. Проте всі вони можуть отримати певні вигоди від ситуації.
Іран може отримати переваги від цієї боротьби, бо через конфронтацію зупинився процес нормалізації між Ізраїлем та Саудівською Аравією.
Залежно від наслідків операції в секторі Гази можуть погіршитися відносини Ізраїлю з іншими мусульманськими країнами, з якими він підтримує дипломатичні відносини.
Для Росії це чудова можливість відволікти увагу від подій в Україні і погратися в посередника.
“Росії вигідно, щоб десь спалахнула інша країна, і це призвело б до розпорошення ресурсів Заходу, збільшення бажання в західних країнах домогтися перемир’я в Україні. Але це просто використання ситуації в своїх цілях, а не участь у конфлікті проти Ізраїлю”, – відзначає Куса.
Так само Китай може використовувати ситуацію для пропагування своїх послуг посередника після того успіху, який він досягнув у примиренні Ірану та Саудівської Аравії цього року.
Уявлення, що у випадку Ізраїлю стався ще один організований напад проти Заходу формується через те, що передував цьому напад Росії на Україну.
А також фактичне вигнання Франції з трьох країн африканського Сахелю, де місцевим військовим хунтам та російській пропаганді вдалося переконати значну частину населення, що всі лиха – від присутності французьких військових.
Чому слабшає вплив Заходу
Можна виділити кілька ключових подій, які були відправною точкою нинішньої кризи міжнародної системи.
Холодна війна завершилася у 1989-1991 роках поразкою та зникненням СРСР та прорадянського блоку. Але вже в цей час відбувалося посилення Китаю, якій згодом кине виклик домінуванню США, що склалося після Холодної війни.
“Якщо вважати, що контури світоустрою визначаються боротьбою за контроль над економікою, торговими шляхами, капіталом, можна казати про 80-і роки як відправну точку, коли Китай почав свій період піднесення”, – відзначає Капітоненко.
Китай довго зосереджувався на економіці і подоланні бідності, але за правління Сі Цзіньпіна ( з 2013 року) геополітичні амбіції Пекіна стали дедалі помітнішими.
Зараз Китай є прямим конкурентом США, але не є активним учасником проксі-війн, і китайські війська не беруть участі в них. Проте своє місце в Раді безпеки ООН Пекін часто використовує для блокування західних ініціатив.
Другий фактор кризи міжнародної системи пов’язаний з кризою американського лідерства, якій сприяла війна в Іраку (2003-2011).
“Ця війна послабила позицію США, викачала американські ресурси, підірвала їхню м’яку силу, посилала опозицію до США у світі і розколола Захід. Потім це призвело до перерозподілу сил – Китай та Росія отримали більше ресурсів”, – відзначає Капітоненко.
Пряма ціна війни в Іраку для США становила 757 млрд доларів, проте ще сотні мільярдів витратили на забезпечення ветеранів, на надання допомоги іракському уряду. В одному з досліджень загальний обсяг витрат у 2003-2019 роках оцінили у 1,9 трлн доларів.
Війна в Афганістані і спроба його демократизації, яка зазнала поразки, коштували американському бюджету 2,3 трлн доларів у 2001-2022. Таку оцінку дає Brown University.
В обох війнах, в Іраку та Афганістані, також загинуло по кілька тисяч американських військових.
Ці війни мала прямі політичні наслідки для США. Низка політиків акцентувала увагу, що витрачені на війни кошти можна було використати для розв’язання проблем з інфраструктурою, медициною і освітою в США.
Одночасно зросли ізоляціоністські настрої і вплив політиків, які вимагають уникати прямої участі у військових конфліктах за кордоном та величезних витрат на підтримку союзників та партнерів.
Третій фактор кризи міжнародної системи – міжнародна фінансова криза 2008-2009 років, яка суттєво послабила західні країни і їхній вплив на світові процеси.
Фінансові кризи, рецесії підштовхують світ до конфліктів. Це знаходить відображення у вигляді торгових війн та протекціонізмі. А якщо протекціонізмом займаються кілька великих держав одночасно, починаються конфлікти, інформаційні та ідеологічні війни.
Пандемія погіршила економічну ситуацію.
“Відбувається зростання популярності авторитарних методів правління, які можуть бути більше ефективними, закликають до мобілізації суспільства. Такі лідери як Трамп не просто так з’являються, вони відображають запит на популізм, на націоналізм, жорсткі методи правління”, – відзначає Капітоненко.
Врешті-решт, ще один фактор – економічне і демографічне зростання впливу держав Глобального Півдня, які не задоволені світовим устроєм.
У еліт в низці з цих країн є претензія: чому колоніалізм зник, але відставання країн Глобального півдня від Заходу збільшується, чому бідні країни не можуть скопіювати політику багатих країн і повторити їхній успіх.
І це провокує звинувачення Заходу в тому, що чинні правила гри вігідні лише йому.
Загрози для України
Микола Капітоненко відзначає, що ситуація, коли в різних регіонах світу спалахують конфлікти, може створити труднощі для надання західної допомоги Україні.
Сьогодні Ізраїль – трампісти вимагають перенаправити допомогу від України йому. А завтра якийсь інший західний союзник може потребуватиме її.
“Допомоги буде менше – це природний тренд, тому що війна вже стала рутиною, ціна за війну стає предметом спекуляцій, і до влади будуть приходити уряди, менш налаштовані проукраїнськи, а проблем у Заходу більше”, – пояснює політолог.
І водночас немає впевненості, що Україну візьмуть в НАТО або нададуть гарантії безпеки, а ось критикувати і вимагати від України будуть більше.
Ключовою подією, яка визначить параметри західної допомоги Україні, будуть президентські вибори в США в листопаді 2024 року. Але навіть, якщо на них переможе Дональд Трамп, серед прихильників якого є заклики відмовитися від надання допомоги Україні, це не буде автоматичною відмовою в допомозі.
Втім, Україні точно буде складніше опиратися тиску з боку партнерів через складне становище української економіки.
Георгій Ерман
