Поки Володимир Путін при владі, Росія залишатиметься державою-ізгоєм. Політика Заходу, яка легітимізує його через страх перед потенційною постпутінською Росією, є хибною, пише Річард Кешман для Atlantic Council.
За кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року багато західних лідерів зазначили, що президент Росії Володимир Путін пройшов точку неповернення. Зокрема, президент США Джо Байден заявив, що Путін “не може залишатися при владі”. Однак відтоді ці настрої значно розмилися: Вашингтон, Лондон, Берлін і Париж, вочевидь, не бажають розглядати перспективу Росії без Путіна.
Можливо, скоординувавши свої дії, численні джерела нещодавно повідомили про бажання деяких західних столиць розпочати переговори з Москвою. Проте всеосяжна мирна угода з Путіним, який все ще перебуває при владі, немислима. Допоки він залишається в Кремлі, російська переговорна позиція буде дуже далекою від української, не маючи реального простору для торгу і поступок. Будь-яка угода, таким чином, ґрунтуватиметься на нещирих зобов’язаннях, а подальший конфлікт буде дуже ймовірним.
Повна нормалізація відносин з Путіним була б огидною і нерозумною. Масштаб злочинів, скоєних під час повномасштабного вторгнення в Україну, є величезним, і відповідальність за них не може бути предметом переговорів. Путін вже розшукується Міжнародним кримінальним судом (МКС) за воєнний злочин, який полягає в тому, що він віддав наказ про насильницьке переміщення українських дітей. Багато юристів-практиків і науковців вважають, що в Україні були скоєні злочини проти людяності, що росіяни підбурювали українців до геноциду, і що план знищення принаймні частини української нації, можливо, ескалується.
Існує цілком реальна перспектива того, що до існуючого ордеру МКС на арешт Путіна будуть додані додаткові злочини, що вже прискорило його делегітимізацію на міжнародному рівні і не дозволило йому взяти участь у численних самітах. Замість того, щоб відкидати пропозицію президента Франції Емануеля Макрона про переговори щодо судового переслідування Путіна, партнери України повинні показати російським елітам, що їхня ізоляція може бути послаблена в обмін на видачу Путіна.
Існує мало підстав вважати, що поведінка російської держави нормалізується після будь-яких переговорів з Путіним. З 24 лютого 2022 року Росія вийшла з численних міжнародних організацій та угод, які, на її думку, обмежують її можливості. Тим часом, замість того, щоб шукати зближення, Путін нав’язливо переносить свої претензії на майбутні покоління росіян, готуючи їх до війни як засобу зупинити і повернути назад імперський занепад Москви.
Сталий мир між Україною та Росією залежить від відходу Путіна, при якому є еліти та субеліти, з якими Україна та міжнародна спільнота можуть працювати. Це, в свою чергу, залежить від того, чи зможе Україна відмовити Путіну в будь-яких здобутках, які він зможе продати як перемогу. Стверджувати, що Україна отримала все необхідне для цього військове обладнання та підготовку, було б лукавством. Часткове надання зброї із суворими територіальними обмеженнями, замість того, щоб постачати її просто на основі використання відповідно до міжнародного права, ґрунтується на підході до управління ризиками за принципом “навчання на власному досвіді”, який неодноразово створював штучні точки відліку ескалації, на які Кремль міг би посилатися в майбутньому.
Повстання Вагнера наприкінці червня виявило ступінь внутрішньої слабкості Путіна. Подальше очевидне вбивство лідера вагнерівців Євгена Пригожина не зробило нічого, щоб змінити основу цієї реальності: Путін, очевидно, завдав величезного дискомфорту російським елітам в обмін на територіальні здобутки, які партнери України тепер можуть або дозволити, або відмовити йому. Однак такими жестами, як постійні розмови про “позаблоковість” і врегулювання, що є принципово компрометуючими для України, партнери України послідовно обирають легітимізацію Путіна, замість того, щоб наслідувати приклад МКС і делегітимізувати його. За іронією долі, найважливіші гаранти безпеки України можуть також виявитися найважливішими політичними гарантами Путіна.
Значну частину ширшого інструментарію для доповнення стратегії заперечення відчутних здобутків Путіна в Україні можна знайти в політиці США щодо Радянського Союзу часів Рейгана. Досі не вдавалися до гострого підриву російської валютної та банківської системи, хоча це могло б безпосередньо переконати пересічних росіян у тому, що Путін є для них проблемою. Значні прогалини залишаються і в існуючому режимі санкцій.
Поступове застосування низки заходів тиску в таких місцях, як Сирія, Грузія та Калінінград, може створити додаткові дилеми для використання Росією ресурсів, які наразі зосереджені в Україні. Артикуляція можливості європейського майбутнього для Білорусі так само важлива для підтримки значної внутрішньої опозиції до найближчого союзника Путіна, білоруського диктатора Олександра Лукашенка.
Хочеться сподіватися, що вже зараз докладаються зусилля для виявлення російських еліт, схильних до нормалізації відносин з партнерами України відповідно до міжнародного права та справжніх інтересів сусідів Росії. Це має включати сприяння російським зусиллям з легітимізації внутрішніх альтернатив Путіну та ініціювання серйозної публічної дискусії про імперський характер Росії та пов’язані з ним злочини.
Допоки Путін перебуває при владі, Росія залишатиметься державою-ізгоєм. Політика, яка легітимізує його через страх перед постпутінською Росією, є хибною; вона затушовує пам’ять про Росію до Путіна, а також ідею майбутнього без нього. Партнерам України слід повернутись до настроїв весни 2022 року, які були чіткими, принциповими та широко підтриманими навіть тоді, коли максималістські наміри Путіна були виявлені, а межі можливостей Росії – ні.
