Після повалення авторитарного уряду починається важка робота з інституційної реконструкції. Але як ті, хто стоїть на чолі цього процесу, можуть досягти успіху, якщо основні політичні сили відмовляються визнати основи конкурентної виборчої системи?
Президентські вибори в Туреччині, що відбудуться цього місяця, а потім парламентські вибори в Польщі в жовтні, можуть продовжити тенденцію, яка розпочалася у 2020 році з перемоги Джо Байдена над Дональдом Трампом у США і продовжилася минулого року з тріумфом Луїса Інасіу Лули да Сілви над Жаїром Болсонару в Бразилії. Обидва вибори дали потужне відчуття того, що хвиля змінюється проти популістських авторитарних режимів.
Однак для демократичних сил успіх на виборах – це лише перший крок. Адже лише після повалення авторитарного уряду починається важка робота з інституційної реконструкції.
Але як ті, хто стоїть на чолі цього процесу, можуть досягти успіху, якщо основні політичні сили відмовляються визнати основи конкурентної виборчої системи? Це значною мірою незвідана територія. “Третя хвиля” демократизації наприкінці ХХ століття складалася майже виключно з того, що ми можемо назвати “кооперативними” переходами. Незалежно від того, чи політичні сили, що стояли за падінням режиму, вели переговори про перехід, чи були відсторонені від влади, вони погоджувалися на новий демократичний порядок, а іноді й підтримували його.
У Польщі, наприклад, генерал Войцех Ярузельський, фактичний лідер Польської Народної Республіки, прийняв роль президента в 1989 році в рамках угоди з рухом “Солідарність”. У Чилі генерал Аугусто Піночет зайняв довічне місце в сенаті після того, як пішов у відставку в 1990 році. До середини цього десятиліття колишні комуністичні діячі перемагали на вільних і чесних виборах у країнах Центральної Європи – і визнавали результати, коли програвали.
На жаль, сучасні автократи, такі як Трамп і Болсонару, дотримуються зовсім іншої, “некооперативної” моделі. Хоча обидва врешті-решт поступилися владою (хоч і похмуро та з певним насильством), ні вони, ні їхні прихильники не відмовилися від мети закріплення авторитарного правління.
Майже через три роки після вирішальної поразки Трампа на виборах багато хто з його прихильників все ще наполягає на тому, що голоси виборців були “вкрадені”. Трамп, фаворит президентських праймеріз Республіканської партії, який має намір провести матч-реванш з Байденом наступного року, пообіцяв очистити демократичні інститути США від “демонічних сил”. “Або глибинна держава знищить Америку, або ми знищимо глибинну державу”, – заявив він перед радісним натовпом минулого місяця на мітингу в Уейко, штат Техас.
Сполучені Штати не самотні. Майбутнє зіткнення між правлячою партією Польщі “Право і справедливість” (PiS) і ліберальними опозиційними силами стане третім з 2007 року. Перше закінчилося на користь опозиції, оскільки уряд PiS розпався через міжусобиці.
Переможна коаліція на чолі з Дональдом Туском (який згодом стане президентом Європейської Ради) постала перед дилемою: продовжувати відплату за правопорушення ПіС, такі як добре задокументоване зловживання владою сумнозвісного міністра юстиції Збігнєва Зьобро, або ж обрати м’який підхід в інтересах політичної злагоди. Адміністрація Туска обрала останній варіант, і лідери ПіС так і не були притягнуті до відповідальності.
Це дозволило “ПіС” присвятити себе культивуванню потужного низового руху, глибоко ворожого до демократичного ладу. Як і Трамп, “ПіС” мобілізувала своїх прихильників навколо “великої брехні”, але не про фальсифікацію виборів. Натомість “ПіС” стверджувала, що авіакатастрофа, в якій загинув колишній лідер “ПіС” Лех Качинський у 2010 році, була не випадковістю, а скоріше вбивством, організованим президентом Росії Владіміром Путіним, Туском або ж обома разом.
Деталі “Великої брехні ПіС” – знову ж таки, як і у випадку з Трампом – постійно змінюються. Але справа не в тому, щоб переконати людей, а тим більше скептиків. Повторення будь-якого варіанту історії – це перформативний акт, покликаний підірвати легітимність ліберальних опонентів і демократичних інститутів. І план спрацював: теорія змови про катастрофу стала основним елементом виборчого блоку, який повернув “ПіС” до влади у 2015 році. Не зіткнувшись з жодною відповідальністю за своє перше перебування при владі, “Право і справедливість” повторно призначила Зьобро міністром юстиції.
Туск обіцяє зайняти більш жорстку позицію, якщо опозиція переможе на виборах у жовтні, а це буде нелегка боротьба, враховуючи нерівне ігрове поле, яке створила “ПіС”. Жартома посилаючись на програму ПіС “500+”, яка передбачала грошові виплати батькам, Туск обіцяє продовжити так звану програму “Клітина+”, спрямовану на очищення польської політики від тих, хто обманював або обкрадав суспільство.
Легко зрозуміти, чому Туск виступає за такий підхід. Але, як попереджають Моніка Налепа з Чиказького університету та інші, тотальна чистка колишніх авторитарних апаратників може загострити соціальні розколи, збільшуючи ризик репресій та ескалації. Саме тому Туск минулого разу зайняв м’якшу позицію.
Оскільки перехідний період без співпраці не залишає демократам хороших варіантів, потрібен альтернативний шлях. У Польщі ми виступаємо за глибоку політичну реформу, засновану на принципі розподілу влади між прогресивними і консервативними силами. Позапартійна ініціатива, співзасновниками якої ми є, до якої входять понад 100 польських інтелектуалів з усього політичного спектру, оприлюднила детальну пропозицію, що має спрямовувати такі зусилля.
Пропозиція не має на меті дати прогресистам все, що вони хочуть, вона має на меті запропонувати всім, включно з консерваторами, які наразі розглядають авторитарний популізм як єдиний шлях до впливу на політику, частку в майбутньому Польщі. Залишається побачити, як на це відреагує “Право і справедливість” та демократична опозиція.
Ідея докорінного реформування демократичного врядування у відповідь на незадоволення консерваторів, як правило, викликає опір, і не лише в Польщі. У США прогресивні сили побоюються нової конституційної конвенції. Але якщо ми не дамо нашим консервативним співвітчизникам причин підтримувати демократичний порядок, наші країни залишатимуться нестабільними. Подекуди прогресивна мобілізація може зупинити відступ демократії. Але в довгостроковій перспективі сильні демократії завжди потребуватимуть відданої підтримки більшості виборців і партій з усього політичного спектру.
Мацей Кісіловський, Анна Войчук
