У Вірменії цього тижня почалися невеликі за масштабом, але досить важливі як політичний жест навчання. Тоді як Росія, за словами її керівництва, воює з усім альянсом НАТО в Україні, солдати її головної союзниці на Південному Кавказі тренуються разом із військовими зі США.
Ці миротворчі, згідно з легендою, навчання під назвою Eagle Partner, за участю всього 175 вірменських та 85 американських військових, стали черговим мазком у загальній картині, суть якої така: Вірменія розчарована в Росії як гаранті її безпеки і шукає нових союзників.
Навчанням передував обмін примітними заявами. Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян на початку вересня в інтерв’ю італійській газеті La Repubblica сказав, що орієнтація Вірменії тільки на Росію була стратегічною помилкою і Росія може зовсім піти з регіону.
Речниця МЗС Росії Марія Захарова відповіла й нагадала приказку про “поганого танцюриста”. У тому ж виступі вона згадала критику на адресу Росії з боку речника вірменського парламенту Олена Симоняна.
Симонян після цього заявив, що не відповідатиме “якійсь секретарці”.
Водночас Вірменія відкликала свого представника у створеному Росією оборонному блоці ОДКБ. До того, ще на початку року, Єреван відмовився проводити на своїй території планові навчання ОДКБ.
1 вересня уряд Вірменії передав на ратифікацію до парламенту Римський статут Міжнародного кримінального суду – того самого, що видав ордер на арешт Володимира Путіна. Москва попросила роз’яснень, Нікол Пашинян запевнив, що цей крок не спрямований проти Росії.
І ще один жест: минулого тижня дружина Пашиняна Анна Акопян приїжджала до Києва на саміт перших леді та джентльменів.
У цьому обміні словами і жестами, з погляду зовнішнього спостерігача, немає нічого принципово нового. Вірменія за останні три роки виявила, що Росія, її головна союзниця, здається, не дуже хоче і може убезпечити її (і Нагірний Карабах) від сусіда і ворога, що наростив військові м’язи, – Азербайджану.
“Головна проблема, яка набагато важливіша за політичні та дипломатичні розбіжності, у тому, що вірменське суспільство розчароване ставленням Росії до блокади Карабаху і втрачає віру в те, що союзник готовий щось зробити, щоб врятувати карабахців від голоду. Неготовність Кремля виявити своє ставлення до того, що відбувається, дуже негативно позначається на ставленні вірмен до Росії”, – каже вірменський журналіст і письменник Марк Григорян.
Блокада – це події останнього року, а до того – 2020 року, Росія красномовно зберігала нейтралітет, коли Азербайджан у ході 44-денної війни повертав собі райони навколо Нагірного Карабаху та Шушу.
Офіційні особи пояснювали це тим, що на саму Вірменію Азербайджан не нападав, отже, Росія та інші союзники з ОДКБ (Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан) не повинні заступатися за неї. А Карабах – ну так сама Вірменія (на словах) його не визнає, Карабах – частина міжнародно визнаної території Азербайджану.
Політологи додавали й інше пояснення: для Путіна та інших більш менш авторитарних керівників країн ОДКБ азербайджанський лідер Ільхам Алієв – свій, “класово близький”, нехай його країна і не входить до цього блоку. А демократичний лідер Пашинян – навпаки, не свій.
У лютому 2022 року Росія розв’язала велику війну проти України, а до кінця весни стало остаточно зрозуміло, що вона в ній зав’язла і їй не до інших регіонів. Крім того, у нинішній ситуації нове значення для Москви набули відносини з Азербайджаном та братньою для нього Туреччиною.
Незабаром почалися перші прямі переговори Вірменії та Азербайджану про мир – за посередництва Євросоюзу, а не Росії.
Крім прийняття посередництва Євросоюзу, Нікол Пашинян спробував покращити і відносини з турками – і в червні цього року поїхав на інавгурацію президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, який переобрався.
Інші члени його команди діяли на американському напрямі: у США цього року з’їздили міністр закордонних справ, секретар Ради безпеки та начальник генштабу Вірменії.
Блокада за невтручання
У грудні минулого року розпочалася блокада Нагірного Карабаху, про яку говорить Марк Григорян.
Спочатку Лачинський коридор – єдину дорогу, яка зв’язує Вірменію та Нагірний Карабах – заблокували постійними пікетами групи азербайджанців, які запевняли, що вони абсолютно незалежні від держави активісти-екологи.
Потім, у квітні, Азербайджан встановив на дорозі вже офіційний контрольно-пропускний пункт. Пояснюючи ці дії, Баку заявляв, що вірмени перевозять цією дорогою до Карабаху – тобто на міжнародно визнану територію Азербайджану – солдатів та зброю. Вірменія та карабахці ці звинувачення відкидали.
При цьому за угодою, яку Пашинян та Алієв підписали за посередництва Путіна і яка поклала край 44-денній війні восени 2020 року, Лачинський коридор мають контролювати російські миротворці. Але завадити азербайджанцям взяти його під свій контроль вони не змогли чи не схотіли.
Вірмени Карабаху вже кілька місяців звинувачують азербайджанців у тому, що ті не пропускають через Лачин цивільні вантажі. У Нагірному Карабаху гостро не вистачає продовольства і всього найнеобхіднішого.
Останній обмін заявами та жестами проходив ще й на тлі чергового загострення ситуації в регіоні. Вірменська сторона вже багато днів заявляє, що Азербайджан перекидає війська до Нагірного Карабаху та на азербайджансько-вірменський кордон. Офіційний Баку каже, що це просто навчання.
Вірмени серйозно побоюються, що Азербайджан збирається катком своєї військової машини переїхати те, що залишилося від Нагірного Карабаху, й жодні російські миротворці йому не заважатимуть. Крім того, як багато хто боїться у Вірменії, Азербайджан може атакувати й її саму — щоб прокласти транспортний коридор уздовж південного кордону Вірменії (з Іраном) до свого ексклава Нахічевань і далі до Туреччини.
За угодою Пашиняна-Алієва-Путіна, сторони мали відновити сухопутне сполучення між Азербайджаном і Нахічеванню, розірване ще під час війни на початку 1990-х. Але до реалізації досі не дійшло, і офіційний Баку регулярно і войовничо висловлює невдоволення з цього приводу.
Минулими вихідними сторони дійшли згоди, яка виглядає як крок до деескалації: вони домовилися відкрити два гуманітарні коридори до Нагірного Карабаху: один через Лачин, інший – з боку основної території Азербайджану. Але як працюватимуть ці коридори в умовах, коли обидві сторони рішуче не довіряють одна одній, передбачити важко.
Незрозумілі й перспективи нової багатовекторної політики Пашиняна.
“Уявити консолідовані дії Заходу та Росії щодо безпеки мешканців Нагірного Карабаху надзвичайно складно через очевидні розбіжності між Заходом та Росією, – міркує відомий вірменський політолог, голова аналітичного центру Інститут Кавказу Олександр Іскандарян. – Уявити заміщення російських миротворців якимись іншими теж практично неможливо. Можна уявити політичний тиск на Азербайджан, який навряд чи буде працювати, бо тільки політичного тиску в даній ситуації просто не вистачає”.
Про це говорять багато політичних коментаторів: вони не бачать жодних ознак того, щоб США чи європейські держави були готові стати гарантами безпеки Вірменії та вірмен в Азербайджані і, зокрема, замінити російських миротворців на периметрі Нагірного Карабаху (їхній мандат закінчується наприкінці 2025 року, у п’яту річницю закінчення 44-денної війни).
Усі надто зайняті іншими проблемами: війною в Україні, протистоянням з Китаєм, майбутніми виборами. На цьому тлі далекі та маленькі Вірменія з Карабахом не виглядають для нинішніх та потенційних майбутніх “гарантів” першорядною справою.
