На війні не завжди перемагає найсильніший. Чому є надія для України без постачання крилатих ракет “Таурус”.
У міжнародних відносинах існує емпірично спостережувана закономірність: в асиметричних війнах добре оснащені у військовому відношенні потужні держави дуже часто програють слабким у військовому відношенні супротивникам. Яскравими прикладами є Алжирська війна (1954-1962), В’єтнамська війна (1965-1975), війна Радянського Союзу в Афганістані (1979-1989) та війна Заходу в Афганістані (2001-2021). У всіх випадках це була битва між Давидом і Голіафом. Виникає питання: чому Голіафи так часто програють Давидам? Чи можемо ми навчитися чомусь з цього для війни в Україні? І на цьому тлі, яка стратегія політики безпеки видається розумною щодо німецької підтримки українців і постачання крилатої ракети “Таурус”?
Згідно з класичним політологічним дискурсом, війну в Україні спочатку можна класифікувати як “асиметричну війну”. Асиметрія існує тоді, коли сильна у військовому відношенні сторона, що воює може напасти на іншу, слабшу у військовому відношенні воюючу сторону в її країні, але, навпаки, це можливо лише в обмеженій мірі. Через асиметричну природу війни слабша у військовому відношенні воююча сторона бореться за своє (політичне) виживання. Якщо вона припиняє боротьбу, її існування припиняється. З іншого боку, сильна у військовому відношенні воююча сторона може зупинити війну в будь-який момент, не побоюючись за своє існування.
Ця різна ситуація загроз призводить до дисбалансу щодо вирішального фактору війни – “часу”. Зазвичай він на боці слабшої у військовому плані воюючої сторони. Тому що здатися для неї не варіант. Вона повинна боротися до переможного кінця, якщо хоче вижити – чого б це не коштувало. З іншого боку, для сильної воюючої сторони в ході такої війни все частіше постає питання, чи дійсно війна варта таких величезних витрат. З кожним днем, що триває війна, кількість загиблих солдатів і фінансовий тягар зростають. Оскільки війна не є екзистенційно важливою, в якийсь момент досягається кульмінаційний момент, коли “масло” стає важливішим за “гармати”. Тоді сильніша у військовому відношенні воююча сторона буде змушена припинити війну і визнати поразку.
У війні сильних проти слабких часто саме слабкі мають більшу витривалість.
У війні сильних проти слабких часто саме слабкі виявляють більшу витривалість і виграють битву за час. У війні у В’єтнамі (1965-1975) та Афганістані (2001-2022) північні в’єтнамці і таліби, відповідно, мали сильнішу волю до боротьби, ніж світова держава США та їхні союзники, попри їхню військову меншовартість.
Військово слабкій стороні достатньо не програти, щоб затягнути війну і таким чином постійно збільшувати витрати військово сильної воюючої сторони з плином часу. Генрі Кіссінджер підсумував це в контексті війни у В’єтнамі наступним чином: “Партизани виграють, якщо вони не програють. Звичайна армія програє, якщо не перемагає”. В’єтнамці і таліби досягли успіху завдяки цій оборонній стратегії затягування війни. У контексті асиметричної афганської війни таліби казали: “У вас є годинник, у нас є час”.
У війні Давида з Голіафом, однак, не лише демократії часто програють битву за час. Незважаючи на свою величезну військову перевагу і панування в повітрі, автократичний Радянський Союз також не зміг перемогти моджахедів в Афганській війні (1979-1989). Після десяти років кровопролитних боїв могутній Радянський Союз був змушений відмовитися від асиметричної війни і визнати гірку поразку.
Це можна пояснити насамперед внутрішньополітичними обмеженнями. Асиметрична війна аж ніяк не була популярною серед радянського населення через численні людські та фінансові жертви. Тисячі молодих солдатів загинули у цій війні без особливих успіхів, залишивши скорботних родичів роздумувати над тим, як і чому сталася така катастрофічна подія. Попри всю пропаганду, радянському населенню в довгостроковій перспективі було незрозуміло, чому вони повинні платити таку високу ціну кров’ю за країну, від якої не виходило ніякої очевидної небезпеки. Напади моджахедів на радянську територію залишалися винятком. Тому радянський народ дедалі більше дистанціювався від цілей політичного керівництва. І врешті-решт Михайло Горбачов був змушений припинити війну, щоб не вивести російський народ на барикади.
У війні Давида з Голіафом, однак, не лише демократії часто програють битву за час.
Паралелі з сьогоднішньою війною в Україні стають очевидними. Росія і Україна географічно набагато ближчі одна до одної, ніж Росія і Афганістан. Однак вирішальним фактором є те, що Україна не нападає на Росію на своїй основній території, або лише в обмеженій мірі. У Москві не падають бомби, але вони падають у Києві. Український народ бореться за своє виживання. Росія, з іншого боку, може закінчити війну в будь-який момент, і тоді російські громадяни не будуть боятися за своє життя.
Війна не може бути популярною серед російського народу. Адже солдати, які ризикують своїм життям на цій війні і повертаються додому в трунах або тяжко пораненими, походять один за одним з лав російського народу. На додаток, російські громадяни змушені фінансувати війну з грошей платників податків. Попри всю пропаганду, багато росіян потай запитують себе, чому вони повинні нести цей тягар війни, яка не становить прямої, очевидної загрози їхньому повсякденному життю. Чим довше триватиме війна і чим більше з часом накопичуватиметься тягар війни, тим більше росіяни будуть відчувати огиду до війни.
Путін повністю усвідомлює антивоєнний настрій свого народу. З поважних причин він утримався від повної мобілізації і віддав наказ про часткову мобілізацію. Мало того, замість “війни” він говорить лише про “спецоперацію”. Він знає, що його народ не любить слово “війна”. А затяжна, кривава і дорога війна йому точно не до вподоби. Автократ Путін також залежить від підтримки свого народу і не може мобілізувати стільки солдатів, скільки йому заманеться, і так довго, як йому заманеться. Це тим більше вірно, чим довше триває війна.
Путін повністю усвідомлює антивоєнний настрій свого народу.
Але що станеться, якщо асиметрична війна в Україні перетвориться на симетричну? Якби українці напали на російських солдатів і громадян у своїй країні? Якби з України було випущено далекобійну зброю, яка вбила б численних цивільних під Москвою? Перед обличчям цієї очевидної загрози Путін не мав би більше проблем з оголошенням тотальної війни і повною мобілізацією російського народу.
Зброя дальнього радіуса дії “Таурус” може змінити хід війни. У тумані війни завжди можна очікувати тертя. І ніхто не може повністю виключити можливість того, що доставка “Таурусів” не призведе до загибелі мирного населення в Росії. Якщо бомби впадуть під Москвою, асиметрична війна перейде в русло симетричної війни. Тоді російські громадяни згуртувалися б навколо Путіна і зробили б його війну своєю війною. Тоді люди, ймовірно, були б набагато більш готові йти на значні жертви заради інтенсивної і тривалої битви. З іншого боку, українці – якщо вони нападуть на російський народ і налаштують його проти себе – втратять свою фундаментально важливу перевагу, а саме: час на їхньому боці – за умови, звичайно, що Захід продовжить постачати достатню кількість військових матеріалів для ведення війни на коротких дистанціях.
Тому німецька стратегія відмови від постачання зброї дальньої дії є послідовною і відповідає політологічним та історичним висновкам. Після отримання “Таурусів” Німеччині доведеться побоюватися не (лише) ядерної зброї Путіна, а насамперед російського народу.
Якщо Німеччина і Захід забезпечать достатню кількість військових матеріалів у короткостроковій, середньостроковій і, головне, довгостроковій перспективі і при цьому не перетворять асиметричну війну на симетричну, українці можуть зрештою перемогти. Достатньо не програти війну, щоб її виграти.
Автор: Роланд Лохте – вивчав політологію, міжнародне право та економіку в Геттінгені та Мадриді. Він є засновником і керуючим директором компанії Kimberlite Consulting у Франкфурті-на-Майні. Він пише докторську дисертацію на тему асиметричних війн в Університеті федеральних збройних сил у Мюнхені.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
