Якими б не були підсумки президентських виборів у Туреччині, демократичні сили реально довели свою стійкість.
Президентські та парламентські вибори у Туреччині 14 травня називають найважливішими виборами цього року. Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган із правлячої Партії справедливості та розвитку (ПСР), за даними опитувань, відстає від свого головного опонента, лідера Республіканської народної партії (РНП) Кемаля Киличдароглу, якого підтримує широкий опозиційний альянс. Якщо Ердоган програє, вибори матимуть загальносвітове значення, продемонструвавши, що ослаблення демократії по всьому світу, що спостерігається останніми роками, можна зупинити, а авторитарним лідерам, що закріпилися при владі, можна вказати на двері.
Хоча інші світові лідери з тієї ж обойми, зокрема президент США Дональд Трамп і колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару, програли на виборах останніми роками, турецька опозиція зіткнулася з більш важким завданням. Скочування країни до абсолютного авторитаризму практично завершено. Ердоган перебуває при владі понад 20 років , тобто набагато довше, ніж були при владі Трамп чи Болсонару, і він використав цей час для перетворення країни під себе.
У президентської, тобто виконавчої, влади Ердогана практично немає жодних стримувань і противаг
Формально чи неформально Ердоган контролює всі турецькі політичні інститути, ще сильніше централізувавши вже й так сильно централізовану державу. Його президентська, тобто виконавча, влада практично не має жодних стримувань і противаг: парламент просто штампує закони, а судова система відповідає перед президентом. В армії «вирвані ікла», поліція лояльна. Альянс Ердогана з вкрай правою Партією націоналістичного руху (ПНД) означає, що у його розпорядженні знаходяться напіворганізовані цивільні бойові загони (опозиція підозрює, що одна з таких груп була замішана у побитті камінняммера Стамбула Екрема Імамоглу та його прихильників під час передвиборчого мітингу в Ерзурумі минулої неділі). Загальнонаціональна мережа наближених людей та політичних призначенців наживається за рахунок корумпованості режиму, і вони багато втратять у разі перемоги Киличдароглу.
Ердоган зберігає жорсткий контроль над турецькою пресою. Більшість телеканалів та друкованих видань нон-стоп працюють над формуванням сприятливого іміджу ПСР, а опозиційним кандидатам доводиться вести виборчу кампанію за допомогою онлайн-інтерв’ю та соціальних мереж. Селахаттін Демірташ, колишній лідер прокурдської Демократичної партії народів (ДПН), веде кампанію з в’язниці.
Багато міжнародних оглядачів скептично оцінюють шанси опозиції на перемогу чи, швидше, шанси, що Ердоган допустить своєї поразки, і це цілком зрозуміло. Лідери, які сконцентрували в своїх руках стільки влади, зазвичай не схильні охоче віддавати її. Опозиційних виборців попереджають, щоб вони не надто тішили себе надіями.
Той факт, що ми взагалі заговорили про можливу поразку Ердогана, став результатом завзятого небажання опозиційного блоку відмовлятися від надій.
Проте подібний «реалізм» ігнорує найважливіше: той факт, що ми взагалі заговорили про можливу поразку Ердогана найближчої неділі (або до кінця місяця, якщо буде призначено другий тур виборів), став результатом завзятого небажання опозиційного блоку відмовлятися від надій. Як говорив Макс Вебер у своїй лекції 1919 року «Політика як покликання», «людина не досягла б можливого, якби знову і знову не прагнула неможливого».
Зараз уже забулося, але в Туреччині до Ердогана часто було чути скарги на те, що громадяни країни не мають необхідної громадянської культури та розуміння демократії. Заявлялося, що турки завжди звертаються до армії за порятунком із політичних криз. Якби це справді було так, тоді турецька опозиція зараз була б такою ж заляканою, як російська. Однак, ми бачимо, що це не так.
Хоч би якими були підсумки виборів у неділю, демократичні сили Туреччини реально довели свою стійкість. Більшість опозиційних партій країни об’єдналися навколо єдиного кандидата у президенти, який пообіцяв відновити парламентську систему, яку Ердоган знищив у 2017 році. Так, багато журналістів, політиків і лідерів громадянського суспільства опинилися у в’язниці, але їхню роботу продовжують інші. Безліч простих громадян затримують на підставі надуманих звинувачень у образі Ердогана або за їх публікації в соціальних мережах, проте люди продовжують критикувати режим.
У певному сенсі перемога опозиції створить більше невизначеностей для Заходу.
Люди записуються волонтерами, щоб спостерігати за виборами та захищати за необхідності виборчі скриньки. Групи громадянського суспільства організують автобуси, щоб ті, хто втратив будинки під час нещодавнього землетрусу, могли приїхати до міст, де вони зареєстровані як виборці, і проголосувати. В основі цієї роботи лежить віра в те, що, зіткнувшись з рішуче налаштованою опозицією, авторитарні лідери виявляються не такими вже сильними, якими вони здаються.
Ті, хто веде битву за демократію в Туреччині, можуть розраховувати лише на себе, а не на армію – і навіть не на міжнародне співтовариство. Хоча підтримка, яку Ердоган отримує від лідерів інших авторитарних країн, є більш помітною, уряди демократичних країн теж надають йому повну свободу дій. Західні лідери, можливо, і скаржаться на Ердогана, але, коли це потрібно, вони готові укладати з ним угоди, чи це скорочення неконтрольованої міграції, чи відновлення експорту зерна з України. У певному сенсі перемога опозиції створить більше невизначеностей для Заходу.
Якщо опозиція отримає більше голосів, аніж Ердоган, це стане заслугою виключно турецьких громадян. Виступивши проти авторитаризму, вони продемонстрували (вкотре), що запит на демократію не обмежується одним лише Заходом. Що б не трапилося в неділю і надалі, їх рішучий настрій є найкращою гарантією, що демократія переможе.
Автор: Айше Заракол – професор міжнародних відносин Кембриджського університету, є автором останньої книги «Перед Заходом: розквіт і падіння східних світових порядків» (Cambridge University Press, 2022).
Джерело: Project Syndicate,США
