На перший погляд, відповідь може бути очевидна: так.
Якщо держава стала жертвою агресії, окупації та спроб анексії частини її території, що може бути природнішим, ніж отримати висновок Міжнародного Суду ООН про правові наслідки цих дій? Водночас питання варто поставити дещо інакше: що саме Україна хоче отримати від такого висновку?
Консультативний висновок Суду це інструмент. А інструмент має сенс лише тоді, коли зрозуміло, для чого він потрібен.
З міжнародно-правової точки зору російська агресія є водночас очевидною і складною для судового розгляду.
Очевидною, тому що основоположні норми добре відомі: заборона застосування сили, територіальна цілісність держав, неприпустимість набуття території силою, зобов’язання невизнання незаконних територіальних змін. Складною, тому що юрисдикція Міжнародного Суду вимагає в тій чи іншій формі попередньої згоди держав.
Саме з цією проблемою Україна стикається вже багато років. Вона намагалась використати різні міжнародні договори, які містять положення про вирішення спорів у Міжнародному Суді, але це неминуче означало необхідність вкладати окремі елементи великого конфлікту у рамки конкретних конвенцій. Можна сперечатися на чию користь завершилися справи за Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму, не кажучи вже про парадоксальний поворот у справі, ініційованій Україною проти Росії за Конвенцією про геноцид, проте всі вони продемонстрували обмеженість такого підходу. Центральне питання про правові наслідки російської агресії, окупації та спроб анексії українських територій фактично залишилося без відповіді в усіх цих справах.
І тут хотілося б розглянути можливості іншого шляху.
Не позов, а питання
Стаття 96 Статуту ООН дозволяє Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки звертатися до Міжнародного Суду з проханням надати консультативний висновок з правового питання.
Різниця принципова.
Як зазначалося, для розгляду спору між державами в Суді потрібна згода держав на його юрисдикцію. Росія такої згоди щодо питання агресії проти України, зрозуміло, не дасть.
Для консультативного провадження її згода не потрібна. Звертається до Суду з правовим питанням не Україна проти Росії, а найімовірніше Генеральна Асамблея ООН, і це не просто теоретична конструкція.
Саме таким шляхом Суд розглядав правові наслідки відокремлення архіпелагу Чагос від Маврикію. І саме консультативне провадження дозволило Суду у 2024 році сформулювати далекосяжні висновки щодо правових наслідків ізраїльської політики та присутності на окупованій палестинській території.
Для України особливо важливий останній приклад. Суд розглядав не просто питання, чи певні дії є незаконними. Він визначав правові наслідки цієї незаконності для порушника, для інших держав і для самої Організації.
На цьому аспекті хоті в би окремо зупинитися. Звертатися до Міжнародного Суду лише для того, щоб він підтвердив: російська агресія суперечить міжнародному праву було б надто скромною метою, навряд чи вартою кількох років дипломатичних зусиль та складного судового провадження.
Справді амбітним завданням було б чітко сформулювати: які міжнародно-правові наслідки має тривале порушення Росією основоположних норм міжнародного права для самої Росії, інших держав та міжнародних організацій?
Як впливає заборона набуття території силою на можливі домовленості щодо окупованих територій?
Які зобов’язання мають треті держави щодо невизнання територіальних змін, створених силою?
Чи можуть вони поводитися так, ніби питання статусу окупованих територій є предметом звичайного політичного компромісу?
Які наслідки виникають для держав, що допомагають підтримувати незаконну ситуацію?
Які зобов’язання щодо такої ситуації має сама ООН?
Яке значення, з точки зору міжнародного права, для майбутнього мирного врегулювання має продовження перебування частини території держави під контролем агресора?
Це вже зовсім інша площина.
Чи є ризик? Так, і він спричинений багатьма факторами. Держава може допомогти сформулювати питання.
На перший погляд, відповідь може бути очевидна: так. Якщо держава стала жертвою агресії, окупації та спроб анексії частини її території, що може бути природнішим, ніж отримати висновок Міжнародного Суду ООН про правові наслідки цих дій? Водночас питання варто поставити дещо інакше: що саме Україна хоче отримати від такого висновку?
Консультативний висновок Суду це інструмент. А інструмент має сенс лише тоді, коли зрозуміло, для чого він потрібен.
З міжнародно-правової точки зору російська агресія є водночас очевидною і складною для судового розгляду.
Очевидною, тому що основоположні норми добре відомі: заборона застосування сили, територіальна цілісність держав, неприпустимість набуття території силою, зобов’язання невизнання незаконних територіальних змін. Складною, тому що юрисдикція Міжнародного Суду вимагає в тій чи іншій формі попередньої згоди держав.
Саме з цією проблемою Україна стикається вже багато років. Вона намагалась використати різні міжнародні договори, які містять положення про вирішення спорів у Міжнародному Суді, але це неминуче означало необхідність вкладати окремі елементи великого конфлікту у рамки конкретних конвенцій. Можна сперечатися на чию користь завершилися справи за Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму, не кажучи вже про парадоксальний поворот у справі, ініційованій Україною проти Росії за Конвенцією про геноцид, проте всі вони продемонстрували обмеженість такого підходу. Центральне питання про правові наслідки російської агресії, окупації та спроб анексії українських територій фактично залишилося без відповіді в усіх цих справах.
І тут хотілося б розглянути можливості іншого шляху.
Не позов, а питання
Стаття 96 Статуту ООН дозволяє Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки звертатися до Міжнародного Суду з проханням надати консультативний висновок з правового питання.
Різниця принципова.
Як зазначалося, для розгляду спору між державами в Суді потрібна згода держав на його юрисдикцію. Росія такої згоди щодо питання агресії проти України, зрозуміло, не дасть.
Для консультативного провадження її згода не потрібна. Звертається до Суду з правовим питанням не Україна проти Росії, а найімовірніше Генеральна Асамблея ООН, і це не просто теоретична конструкція.
Саме таким шляхом Суд розглядав правові наслідки відокремлення архіпелагу Чагос від Маврикію. І саме консультативне провадження дозволило Суду у 2024 році сформулювати далекосяжні висновки щодо правових наслідків ізраїльської політики та присутності на окупованій палестинській території.
Для України особливо важливий останній приклад. Суд розглядав не просто питання, чи певні дії є незаконними. Він визначав правові наслідки цієї незаконності для порушника, для інших держав і для самої Організації.
На цьому аспекті хоті в би окремо зупинитися. Звертатися до Міжнародного Суду лише для того, щоб він підтвердив: російська агресія суперечить міжнародному праву було б надто скромною метою, навряд чи вартою кількох років дипломатичних зусиль та складного судового провадження.
Справді амбітним завданням було б чітко сформулювати: які міжнародно-правові наслідки має тривале порушення Росією основоположних норм міжнародного права для самої Росії, інших держав та міжнародних організацій?
Як впливає заборона набуття території силою на можливі домовленості щодо окупованих територій?
Які зобов’язання мають треті держави щодо невизнання територіальних змін, створених силою?
Чи можуть вони поводитися так, ніби питання статусу окупованих територій є предметом звичайного політичного компромісу?
Які наслідки виникають для держав, що допомагають підтримувати незаконну ситуацію?
Які зобов’язання щодо такої ситуації має сама ООН?
Яке значення, з точки зору міжнародного права, для майбутнього мирного врегулювання має продовження перебування частини території держави під контролем агресора?
Це вже зовсім інша площина.
Чи є ризик? Так, і він спричинений багатьма факторами. Держава може допомогти сформулювати питання.
Може переконати інші держави підтримати резолюцію Асамблеї. Може представити Суду блискучу юридичну позицію.
Але вона не може замовити результат.
Практика Суду, зокрема у консультативних провадженнях наочно демонструє цю небезпеку. Так у справі Косово Генеральна Асамблея запитала Суд, чи відповідає одностороння декларація незалежності міжнародному праву. Суд відповів на поставлене питання досить вузько: міжнародне право не містило заборони на прийняття такої декларації. Він ухилився від значно ширших питань про право на відокремлення, державність чи визнання, які багато хто хотів побачити у цій справі.
Отже, важливість формулювання питання у консультативному провадженні не варто недооцінювати.Надто вузьке питання може дати правильну, але стратегічно майже непотрібну відповідь, натомість надто широке формулювання може створити проблеми ще на етапі схвалення відповідної резолюції.
Адже щоб справа взагалі потрапила до Гааги, потрібна резолюція Генеральної Асамблеї ООН. Таким чином, юридичному протистоянню, передує дипломатичне, де результат голосування матиме значення.
Можна отримати переконливу більшість, яка покаже, що питання стосується не лише України, а основ міжнародного порядку. А можна отримати карту світу, на якій значна частина держав утримається, що безумовно буде використане ворогами як вияв відсутності серед світової спільноти однозначної підтримки українських підходів стосовно причин та наслідків російської агресії та окупації.
То чи потрібен Україні консультативний висновок?
Думаю, що так. Але за низки умов.
По-перше, якщо Україна точно знає, яке питання хоче вирішити, а не прагне чергового міжнародного підтвердження очевидного факту агресії.
По-друге, якщо формулювання питання спрямоване не стільки в минуле, скільки в майбутнє: на правові наслідки окупації, спроб анексії, зобов’язання невизнання та поведінку третіх держав.
І по-третє, якщо попередня дипломатична арифметика показує достатню підтримку.
Тоді консультативний висновок може мати значення далеко за межами символічної перемоги в Гаазі.
Війни закінчуються політичними рішеннями. Але політичні рішення ухвалюються не у правовому вакуумі.
Міжнародний Суд не поверне Україні території. Він не змусить Росію виконати майбутню мирну угоду. І точно не замінить військової сили, союзників чи ефективної дипломатії.
Але він може зробити дещо інше: встановити юридичні межі того, що міжнародна спільнота може вважати допустимим результатом застосування сили.
Можливо, саме це Україні знадобиться найбільше після припинення вогню. Адже, питання тоді буде не лише в тому, де проходитиме лінія фактичного контролю, але й що ця лінія означатиме юридично. І тут краще заздалегідь мати відповідь.
Декстер Крам