На передодні Деня Незалежності України, особливо важливо замислитися, що означає бути державою — не лише мати кордони, прапор і столицю, а й зберігати свободу, гідність та право самостійно визначати власне майбутнє. Україна виборює це право щодня, а разом із ним — місце у світі майбутнього.

Держава протягом століть змінювала свої обриси разом із технологіями, економікою та уявленнями суспільства про Владу. Монархії поступалися республікам, імперії — національним державам, централізовані системи — федеративним моделям, а політичні кордони дедалі частіше переставали збігатися з економічними.

Сьогодні, однак, відбувається дещо складніше. Світ не просто сперечається про те, якою має бути держава — демократичною чи авторитарною, унітарною чи федеративною. Він поступово ставить під сумнів саме традиційне розуміння держави як території, обмеженої кордонами, з єдиним центром прийняття рішень, власною адміністрацією, бюджетом і громадянством.

На початку XXI століття ми все ще живемо переважно у світі, створеному в XIX–XX століттях. Але економіка, комунікації та технології вже значною мірою належать XXI століттю. Саме ця невідповідність і стане головною причиною майбутньої трансформації державного устрою.

Від простої Держави до складної системи Влади

Класичний поділ починається з унітарної держави. В її найпростішому розумінні існує єдина територія, одна конституційна система, загальнодержавне законодавство та центральні органи влади. Регіони можуть мати значні адміністративні повноваження, але остаточне джерело державної влади залишається на національному рівні.

Україна, Франція та Польща є прикладами унітарних держав, хоча між ними існують дуже різні моделі децентралізації. І саме тут виникає важливе уточнення: унітарна держава вже давно не обов’язково означає централізовану владу.

Сучасна Франція залишається унітарною, але її регіони та комуни мають значні повноваження. Польща також поєднує унітарний конституційний принцип із розвиненим місцевим самоврядуванням. Українська реформа децентралізації пішла схожим шляхом, передаючи громадам значну частину повноважень і фінансових ресурсів.

Отже, головна тенденція останніх десятиліть — не обов’язково перехід від унітарності до федералізму, а перехід від централізації до багаторівневого управління.

Організація економічного співробітництва та розвитку розглядає децентралізацію як одну з найважливіших інституційних реформ останніх десятиліть. Її результат залежить не стільки від самого факту передачі повноважень на місця, скільки від того, наскільки чітко розподілені компетенції, фінанси та відповідальність між рівнями влади.

Це принципова зміна.

Держава перестає бути пірамідою, де наказ рухається зверху вниз, і дедалі більше нагадує мережу, в якій різні рівні влади одночасно залежать один від одного, та контролюють одне одного.

ФЕДЕРАЦІЯ

Федеративна модель виходить із іншої логіки. Держава визнає, що її частини можуть мати власні політичні та правові особливості.

США складаються зі штатів, Німеччина — із земель, Канада — з провінцій і територій, Швейцарія — з кантонів. У таких системах існує розподіл повноважень між федеральним центром та суб’єктами федерації, а регіони мають власні органи влади та законодавчі механізми.

Особливе значення має те, що федерація не просто передає адміністративні функції вниз. Вона конституційно визнає політичну автономію своїх частин.

Звідси — двопалатні парламенти, де одна палата традиційно представляє населення, а інша — території. Це дозволяє регіонам впливати на рішення центру.

Федералізм особливо добре працює там, де країна географічно велика, економічно неоднорідна або складається з регіонів із власною історичною ідентичністю. Але федералізм має і свою сумнівну ціну, чим більше центрів влади, тим складнішими стають бюджетні відносини, законодавство та механізми координації.

Саме тому федералізація не є автоматично вищою формою державного розвитку.

Вона є лише одним із способів відповісти на фундаментальне питання: скільки влади має бути в центрі, а скільки — на місцях?

КОНФЕДЕРАЦІЯ

Ще складнішою є конфедерація — союз суверенних держав, які домовляються діяти спільно в окремих сферах.

Класичним історичним прикладом була Швейцарська конфедерація до переходу до сучасної федеративної моделі. У конфедерації центральні інституції значно слабші, а держави-учасниці зберігають суверенітет.

У сучасному світі чистих конфедерацій практично немає.

Але сама ідея конфедеративного устрою несподівано повертається в іншій формі — через регіональні та наднаціональні об’єднання.

Європейський Союз не є конфедерацією в класичному юридичному сенсі. Водночас він демонструє принцип, який для майбутнього може бути важливішим за сам термін. Держави можуть передавати окремі повноваження спільним інституціям, не перетворюючись повністю на одну державу.

Це вже інша архітектура влади.

Громадянин може одночасно бути громадянином своєї держави та учасником ширшого політичного простору. Його економічне життя може бути європейським, цифрове — глобальним, а політична ідентичність — національною.

Таким чином, виникає своєрідна багатошаровість суверенітету.

Найцікавіше відбувається не між моделями, а всередині них

У країнах, що швидко розвиваються, сьогодні можна спостерігати особливо цікаве явище.

Їхні політичні системи не завжди рухаються до класичної західної моделі ліберальної демократії. Частина держав одночасно проводить економічну модернізацію, розбудовує цифрову адміністрацію та зберігає сильну вертикаль влади.

Іншими словами, економічна модернізація більше не гарантує політичної лібералізації.

Це одна з головних особливостей сучасного світу.

Країна може створювати високотехнологічні міста, залучати інвестиції, розвивати штучний інтелект і електронний уряд — і водночас залишатися політично централізованою.

Саме тому старе припущення про те, що економічний розвиток автоматично породжує демократію, сьогодні виглядає значно менш переконливим.

Науковці в галузі держави і права наголошують, що проблема розвитку полягає не лише у формальній якості законів чи інституцій. Вирішальним є те, як у суспільстві розподілена влада, хто може впливати на прийняття рішень і наскільки державні інституції здатні реально виконувати ухвалену політику.

Тому одна з тенденцій держав, що розвиваються, — поєднання сильної держави з технологічною адміністрацією.

Друга — поступова децентралізація там, де центральний уряд фізично не здатен однаково ефективно управляти величезною територією.

Третя — створення спеціальних економічних зон, автономних територій, технологічних кластерів і міст із особливими правилами.

Фактично виникають держави всередині держави, хоча юридично вони такими не є.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

Раніше децентралізацію часто пояснювали демократичними аргументами: рішення мають прийматися ближче до громадянина. Сьогодні цього вже недостатньо. Децентралізація дедалі більше розглядається як спосіб зробити державу економічно ефективнішою. Місцева влада краще розуміє потреби конкретного регіону, може швидше розподіляти ресурси та конкурувати за інвестиції, але це в ідеалі, коли є значний запас підготовлених кадрів.

Потужним каталізатором модернізації української держави став процес інтеграції до Європейського Союзу. У межах виконання умов програми Ukraine Facility Україна здійснила фундаментальну реформу держслужби, яка наблизила національні інститути до європейських стандартів належного врядування (SIGMA).

Фахівці з державного будівництва, визначають політичну, адміністративну та фіскальну децентралізацію як різні, але взаємопов’язані компоненти передачі влади вниз. Саме фінансова автономія, чіткий розподіл повноважень і підзвітність визначають, чи буде така модель працювати.

Однак тут існує парадокс.

Слабка держава може потребувати децентралізації, щоб стати ефективнішою. Але занадто слабкі місцеві інституції можуть перетворити децентралізацію на хаос.

Тому для країн, що розвивається, питання часто звучить не як «центр чи регіони», а як який рівень влади має достатню компетентність для конкретного рішення.

СИЛЬНА ДЕРЖАВА МОЖЕ ПОВЕРНУТИСЯ

Є й протилежна тенденція.

Світ входить у період війни, конкуренції великих держав, енергетичної нестабільності, міграційних криз, кіберзагроз і боротьби за технологічне лідерство.

У таких умовах суспільства знову можуть вимагати від держави сили.

Станом на 2026 рік глобальна свобода скорочувалася двадцятий рік поспіль: Freedom House зафіксував погіршення політичних прав і громадянських свобод у 54 країнах, тоді як покращення відбулося у 35. Серед головних факторів — війни, військові перевороти, ерозія демократичних інститутів та репресивні практики авторитарних лідерів.

Це створює нову дилему. Людина хоче свободи, але одночасно хоче безпеки. Хоче менше бюрократії, але потребує сильної держави під час кризи. Хоче приватності, але погоджується на цифровий контроль, якщо він обіцяє безпеку. Хоче місцевого самоврядування, але очікує, що центральна влада захистить країну під час війни.

Саме на цій суперечності може формуватися держава майбутнього.

ДЕРЖАВА ЦИФРОВА

Найглибша зміна може відбутися навіть не через конституцію, а через технології.

Протягом століть держава була організацією людей. Міністерства, чиновники, суди, поліція, податкова служба — все вимагало фізичної присутності.

Цифрова держава поступово позбавляє владу цієї залежності. Послуга більше не повинна бути прив’язана до кабінету. Документ — до паперу. Податок — до інспектора. Реєстр — до архіву.Хоча паперові версії будуть.

А в перспективі навіть управлінське рішення може бути частково автоматизованим.

Це вже не теорія. В Україні ця тенденція особливо помітна. Цифрова екосистема державних послуг уже стала основою для подальшого використання штучного інтелекту в державному управлінні.

І тут виникає питання, яке ще недавно належало до наукової фантастики:

Якщо алгоритм може швидше й точніше за чиновника визначити, куди спрямувати бюджетні кошти, хто фактично здійснює владу — міністр чи алгоритм?

ДЕРЖАВИ МАЙБУТНЬОГО

У майбутньому держава може дедалі більше визначатися через мережу послуг, прав, даних і зобов’язань.

Людина може народитися в одній країні, жити в іншій, працювати на компанію з третьої, платити податки через цифрову платформу, мати кілька громадянств і користуватися наднаціональними правами.

У такій реальності поняття «де людина живе» поступово втрачає частину політичного значення, залишаючи питання самоідентифікації – хто Ти?

Це відкриває кілька футуристичних сценаріїв.

Перший — мережева держава. Вона матиме територію, але значна частина її функцій буде здійснюватися через цифрові платформи. Громадянин взаємодіятиме з державою не через десятки відомств, а через один персональний цифровий профіль.

Другий — держава-регіон. Великі мегаполіси та економічні агломерації можуть отримати настільки значні ресурси, що їхня економічна вага стане співмірною з невеликими державами. Місто може конкурувати не лише з іншими містами, а й із державами за таланти, капітал, технології та інновації.

Третій — платформна держава. Частину традиційних функцій держави можуть перебрати приватні або напівприватні цифрові платформи: ідентифікація, платежі, освіта, медичні послуги, страхування, арбітраж, цифрові документи. У такій системі межа між державою і великою технологічною компанією стане дедалі тоншою.

Четвертий — держава-мережа. Країни можуть залишатися суверенними, але створювати спільні системи оборони, енергетики, даних, міграції, фінансів і штучного інтелекту. Формально вони залишатимуться окремими державами, але частина їхнього реального суверенітету переміститься на наднаціональний рівень.

І нарешті, можливий найрадикальніший сценарій

У ній громадянство перестане бути прив’язаним виключно до місця народження. Людина зможе обирати юрисдикцію для різних сфер життя так само, як сьогодні обирає банк, мобільного оператора чи цифрову платформу.

Тоді конкуренція між державами стане схожою на конкуренцію між компаніями.

Країни конкуруватимуть за громадян не лише силою паспортів, а якістю судів, податків, освіти, медицини, цифрових послуг і безпеки.

Утім, майбутня держава не зможе бути лише цифровою платформою.

У кризу людина все одно потребує території, армії, поліції, інфраструктури та фізичного захисту.

Саме тому майбутнє, найімовірніше, не означатиме зникнення держави.

Швидше за все, зміняться її принципи побудови

Держава XXI століття може залишатися унітарною або федеративною на папері, але фактично працювати як багаторівнева мережа. Центральний уряд відповідатиме за оборону, валюту та стратегічну політику. Регіони — за розвиток територій. Міста — за повсякденне життя. Наднаціональні структури — за спільні правила. А цифрові системи — за значну частину адміністративної роботи.

І тоді головним питанням стане вже не те, унітарна держава чи федерація.

Питання звучатиме інакше:

Хто, на якому рівні й за допомогою яких технологій має право приймати рішення про життя людини? Президент, Мер, чи директор школи.

Саме тут проходить межа між державою минулого і державою майбутнього.

Можливо, через сто років на карті все ще будуть Україна, Франція, США, Китай чи Німеччина. Можливо, прапори залишаться, столиці залишаться,  кордони залишаться.

Але держава вже не буде тією самою.

Тому справжнім викликом XXI століття стане не зникнення держави.

Це пошук меж суверенітету: держава має бути достатньо могутньою, щоб гарантувати безпеку своїм громадянам, але обмеженою верховенством права, аби не перерости в тиранію, здатну знищити будь-які прояви людської свободи.

«Метою закону є не скасування чи обмеження свободи, а її збереження та розширення. Створення держави має єдину мету — захист життя, свободи та власності громадян, і влада, яка зазіхає на ці права, втрачає свою легітимність», – Джон Локка, “Два трактати про врядування”, 1689 рік. (Локк почав працювати над текстом приблизно у 1680–1681 роках під час політичної кризи в Англії, проживаючи в Лондоні. Книга задумувалася як відповідь на ідеї абсолютизму і захист прав парламенту).

Семен Мельниченко