Автор: Ігор Арбатов, спеціально для «Міжнародного Кур’єра»

Були часи, коли створення тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України сприймалося як виняткова політична подія. Це завжди був сигнал: у системі влади накопичилася така напруга, що без спеціального парламентського розслідування вже не обійтися. Сьогодні, після десятиліть українського парламентаризму й двох років повномасштабної війни, ми опинилися у ситуації, коли сам інструмент ТСК одночасно критично потрібний і глибоко дискредитований.

Тимчасові слідчі комісії (ТСК) і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України повинні бути гнучкими інструментами парламентського контролю й доопрацювання політики там, де звичайної роботи комітетів недостатньо. Їхня логіка проста: коли виникає питання, що становить очевидний суспільний інтерес, охоплює кілька секторів одночасно і супроводжується високою політичною чутливістю, парламент має створити окремий майданчик, який концентровано збере факти, вислухає стейкхолдерів, сформує висновки й рекомендації.

Тимчасові слідчі комісії – це про відповідь на запитання «що сталося, хто відповідає і що з цим робити?». Тимчасові спеціальні комісії – радше про «як це врегулювати системно і на майбутнє?». Перші мають розслідувальний і контрольний акцент, другі – нормотворчий і концептуальний. На папері це виглядає як елегантна конструкція, яка доповнює класичний поділ на парламентські комітети й дозволяє Верховній Раді бути «оперативним мозком» держави в кризові періоди.

Проблема починається там, де ця модель стикається з політичною реальністю. В українській практиці багато ТСК так і лишилися гучними назвами постанов і яскравими заголовками в медіа, але не інституційними подіями, які змінили правила гри. Їхні звіти рідко ставали драйвером глибоких реформ, а рекомендації – орієнтиром для правоохоронних органів чи уряду.

Воєнний стан як тест: навіщо нам нова ТСК

На цьому тлі поява Тимчасової слідчої комісії з питань розслідування можливих фактів порушення законодавства під час дії воєнного стану є принципово важливим маркером. Законодавчу ініціативу №14291 підтримали 252 народні депутати – це більше, ніж мінімально необхідна політична воля. Така кількість голосів означає не просто ситуативне голосування, а розуміння в залі, що запрос на контроль за діями влади в умовах війни вже неможливо ігнорувати.

Мета цієї ТСК декларується чітко й зрозуміло: здійснення парламентського контролю за станом неупередженого та прозорого розслідування можливих фактів порушення законодавства України під час дії воєнного стану, які становлять суспільний інтерес. У перекладі з юридичної мови це означає спробу вибудувати міст між двома реальностями. З одного боку – закрита логіка безпеки, військових рішень, закупівель, мобілізації, де багато процесів «зашито» в режимі обмеженого доступу. З іншого – суспільство, яке, попри війну, не готове миритися з корупцією, зловживаннями і «фатальними помилками без імен».

ТСК воєнного часу потенційно може стати тим самим майданчиком, де ці дві логіки знаходять баланс. Вона здатна ставити складні питання, отримувати інформацію, аналізувати системні збої й пропонувати політичні рішення, які посилюють обороноздатність, а не підривають її. Але тут ми впираємося в іншу дилему – публічність проти популізму.

Публічність як необхідність і як спокуса

Я багато років займаюся питаннями прозорості, підзвітності й контролю за використанням публічних коштів. І знаю з досвіду: без публічності довіра не народжується. Особливо в країні, де історично високий рівень недовіри до влади і так само високий історичний досвід маніпуляцій «таємницею слідства», «державною безпекою» чи «особливим періодом».

Саме тому вимога до ТСК – працювати відкрито, звітувати перед суспільством, розповідати не лише про резонансні епізоди, а й про системні висновки – є абсолютно виправданою. Люди, які жертвують на армію, втрачають близьких на фронті, живуть у невизначеності й напрузі, мають право знати, що контроль за діями держави не є імітацією.

Разом із тим, останні роки показали, наскільки легко публічність перетворюється на політичну сцену. Часто ми спостерігаємо за тимчасовими слідчими комісіями як за реаліті-шоу: емоційні засідання, жорсткі репліки, медійні баталії, взаємні звинувачення, витоки «напівфактів» у ЗМІ. Для частини політиків це зручний майданчик – можна «посилити власний бренд», не беручи на себе відповідальність за системні рішення.

У результаті формується небезпечна ілюзія: начебто «щось робиться», «скандал розслідується», «винні будуть покарані». Але коли минає час, суспільство виявляє, що конкретних вироків немає, практики не змінені, а рекомендації комісій не стали частиною політики держави. Звідси – глибоке розчарування й цинізм, які б’ють уже не по політиках, а по самій ідеї парламентського контролю.

Для ТСК, яка працюватиме в умовах воєнного стану, це подвійний ризик. Будь-яка надмірна медіалізація здатна зашкодити слідчим діям, вивести в публічний простір чутливу інформацію, стати інструментом внутрішньополітичної боротьби «під прикриттям» боротьби з корупцією. З іншого боку, надмірна закритість автоматично викличе підозри в «договірняках» і спробах «відбілити» посадовців.

Цей вузол не можна розрубати красивою декларацією. Його можна лише розв’язувати через практики – процедури, стандарти комунікації, принципи добору членів комісії, прозорість методології роботи, чіткі критерії звітування.

Уроки міжнародного досвіду

Українські ТСК не є унікальним явищем. У багатьох парламентах демократичних країн існують схожі форми – парламентські слідчі комісії, ad hoc комітети, спеціальні розслідувальні органи. Вони теж працюють у поляризованому політичному середовищі, під тиском медіа й суспільства. Але є кілька принципових відмінностей, які варто враховувати Україні.

Перше – реальні наслідки. У низці європейських країн ігнорування висновків парламентської слідчої комісії може стати підставою для відставки уряду чи міністрів, а для політичних партій – серйозним електоральним ударом. Там, де рекомендації комісії сприймають не як «побажання», а як політичний вирок, зовсім інша мотивація поводитися відповідально – як у влади, так і в членів самої комісії.

Друге – інституційна пам’ять. У багатьох парламентах працюють структури, які системно відстежують виконання рекомендацій усіх слідчих комісій, інтегрують ці напрацювання в наступні законодавчі зміни, формують базу уроків для майбутніх складів парламенту. Комісія не живе один політичний сезон, а вплітається в довгу траєкторію змін.

Третє – баланс публічності й закритості. Часто значна частина слухань відбувається в закритому режимі, особливо коли йдеться про безпеку або чутливі персональні дані. Але публічний звіт – це не просто «текст для галочки». Це документ із чітко сформульованими висновками, відповідальними акторів, рекомендаціями, дедлайнами та очікуваним ефектом. І найголовніше – це документ, за який парламент готовий голосувати й нести політичну відповідальність.

Україна поки що лише частково імплементувала ці підходи. Наші ТСК часто завершують роботу звітами, які мало хто читає, а тим більше – імплементує. У воєнний період ми вже не маємо розкоші такого марнотратства політичного ресурсу.

Що має довести собою ТСК воєнного стану

З погляду людини, яка багато років працює з інституційними змінами, я сприймаю ТСК з розслідування можливих порушень законодавства під час дії воєнного стану як своєрідний стрес‑тест для української моделі парламентського контролю. Вона має відповісти не лише на запитання про конкретні епізоди зловживань, а й на більш глибоке – чи здатна Верховна Рада бути центром інституційної відповідальності в країні, що воює.

Ця комісія вже стартує з кількома «мінусами в активі». Міра довіри до політичного класу обмежена, суспільство звикло бачити в ТСК елемент політичного шоу, а не інструмент змін. Правоохоронна система теж не поспішає сприймати рекомендації парламенту як дороговказ до дії. До цього додається висока чутливість теми – будь-яке публічне слово, сказане необережно, може бути використане противником або завдати удару по внутрішній єдності.

Тому, на мою думку, ключовим завданням цієї ТСК є не тільки розслідувати окремі факти, а й змінити саму оптику сприйняття парламентських розслідувань. Це означає:

• мінімум показного «шуму» й максимум структурної роботи;
• чіткі пріоритети – від системних проблем, а не від інформаційних хвиль;
• професійний підхід до доказів, експертних висновків, аналітики, а не лише до політичних заяв;
• відповідальна комунікація з суспільством, де кожна публічна теза підкріплена фактом і розумінням наслідків.

Поки ця ТСК перетворюєтся на ще один медійний майданчик для наперед відомих монологів, ми отримаємо не тільки втрачений шанс, а й додатковий удар по довірі до всієї архітектури воєнного управління. Якщо ж їй вдасться продемонструвати інший стандарт – стандарт, де парламент не лише «викриває», а й допомагає державі виправляти власні помилки, посилюючи обороноздатність і захищеність громадян, – тоді ми зможемо говорити про якісний крок уперед.

Урешті-решт, питання до ТСК воєнного часу – це питання про нас самих. Чи готові ми як суспільство вимагати не видовищ, а результатів? Чи готові політичні еліти відмовитися від спокуси перетворювати контроль на шоу й сприймати його як важку, але необхідну частину відповідальності? Від відповідей на ці запитання залежить не лише успіх однієї парламентської комісії, а й те, наскільки стійкою буде українська демократія після війни.