Чому КНР говорить про рівноправний світ, а грає в двополярну гру

Риторика про «багатополярний світ» стала однією з найпоширеніших фраз сучасної китайської дипломатії. Її повторюють на форумах ООН, у спільних заявах БРІКС, у промовах міністра закордонних справ Ван Ї. Але за цим гаслом — аж ніяк не демократизація міжнародних відносин. За ним — прагматична, ретельно вибудувана стратегія Пекіна, яка насправді відтворює двополярну логіку, лише під іншою маскою.

 Слова для одних, гра для інших

У лютому 2025 року, виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки, глава МЗС КНР Ван Ї запевняв, що «багатополярний світ є не лише історичною неминучістю, а й реальністю, що стає дійсністю». Звучить як заклик до справедливості. Але Мюнхенський доповідь з безпеки 2025 зафіксував принципову суперечність: «міжнародна система демонструє елементи уніполярності, двополярності, багатополярності і навіть безполярності одночасно». Іншими словами — ніякого консенсусу щодо того, яким є цей «багатополярний світ», не існує.

І це не випадково. Пекін і Вашингтон вкладають у слово «багатополярність» протилежний зміст. Для Китаю — це антигегемоністський проєкт: рівноправний голос кожної нації, незалежно від розміру. Для адміністрації Трампа — це «великодержавне суперництво», повернення до логіки сфер впливу. Президент США на зустрічі з Сі Цзіньпіном у Пусані восени 2025 року назвав розмову «дивовижною» і отримав обіцянку Пекіна закуповувати американську сою — і це весь підсумок самміту двох найпотужніших країн світу. «G2» як дипломатична формула знов вийшла на перший план.

Але Пекін відкидає саму логіку «G2» — і робить це навмисно. Визнати себе однією з двох наддержав означало б взяти на себе відповідальність, провокувати максимальну протидію Вашингтона і витрачати ресурси на відкрите протистояння. Натомість Китай обирає маску реформатора міжнародного порядку — і виграє на обох фронтах одночасно.

Двополярна реальність, що не зникає від слів

Факти свідчать незаперечно: у вимірах економічної потужності й технологічного розвитку світ вже є двополярним. США витрачають на оборону близько 997 мільярдів доларів на рік — більше, ніж наступні десять країн разом узяті. Китай іде другим: 314 мільярдів, за даними SIPRI за 2024 рік. Розрив величезний — але відстань між другим і третім місцем несумірно більша. Жодна інша держава навіть близько не підходить до рівня глобального проєктування сили.

Технологічне суперництво ще красномовніше. Напівпровідники, штучний інтелект, квантові обчислення, зелена енергетика — усі ці битви за майбутнє відбуваються виключно між Вашингтоном і Пекіном. Секретар держави США Марко Рубіо згадував слова «Китай» або «китайський» 65 разів лише в одному інтерв’ю — і це не випадковий нервовий тик, а відображення реального масштабу суперництва. ВВП КНР уже сягнув приблизно 66% американського за ринковими цінами — і продовжує зростати.

Політолог Дженніфер Лінд у своїх дослідженнях робить висновок: за своїми відносними можливостями Китай уже перевищує СРСР на піку Холодної війни — практично в усіх вимірах. Світ є двополярним. Але один з його полюсів відчайдушно уникає того, щоб виглядати полюсом.

 Таогуан яньхуй: стратегія тіні як мистецтво

Принцип «таогуан яньхуй» (韬光养晦) — «приховувати силу, чекати свого часу» — сформулював Ден Сяопін на зламі 1980-х і 1990-х років. Це була відповідь на крах СРСР: тримайся осторонь, торгуй зі Заходом, накопичуй ресурси, не провокуй. Попередники Сі Цзіньпіна — Цзян Цземінь і Ху Цзіньтао — педантично дотримувалися цього курсу.

Сі зробив кілька кроків уперед: він офіційно відмовився від риторики «лежати низько» й заявив про готовність «домагатися досягнень» (奋发有为). Дипломатія «вовків-воїнів» стала зовнішнім відображенням цього зсуву. Проте дослідження, зокрема аналіз понад 3800 твітів китайських дипломатичних акаунтів за 2017–2022 роки, показують: агресивна риторика з’являлася вибірково й тимчасово, переважно у відповідь на конкретну критику Заходу. До 2025 року рівень войовничих висловлювань у китайській дипломатії повернувся до показників 2018-го. Стратегія тіні живе — вона просто змінила форму.

Перекладання витрат на інших — ключовий елемент цієї стратегії. Росія воює і бере на себе санкції, міжнародну ізоляцію, медійний негатив. Іран і Північна Корея забезпечують Москву засобами для продовження конфлікту. Китай — торгує з усіма, фінансує «Один пояс, один шлях», розширює CIPS (власну систему міжнародних розрахунків як альтернативу SWIFT) і чекає, поки виснажений Захід сам запросить його до переговорів.

БРІКС, Глобальний Південь і масовка «рівності»

Саміт БРІКС 2025 року в Йоганнесбурзі зосередився на деларизації, суверенних технологіях і «співпраці Південь-Південь». Блок розширився до десяти асоційованих держав — Білорусь, Болівія, Куба, Казахстан, Малайзія, Нігерія, Таїланд, Уганда, Узбекистан і В’єтнам. Нині БРІКС+ охоплює близько 50% населення Землі й близько 44% світового ВВП. Це справді вражаюча «масовка».

Але що це насправді? Під риторикою солідарності — суперечності між Індією і Китаєм, різні енергетичні й геополітичні порядки денні, ідеологічна строкатість. БРІКС не є єдиним фронтом: це, радше, складний переговорний простір, де кооперація і конкуренція існують паралельно. Китай є його фінансовим і технологічним ядром — решта забезпечують ресурси та голоси в ООН. Це і є «прихована двополярність»: ілюзія багатьох центрів навколо одного справжнього.

Водночас CIPS, китайська міжнародна платіжна система, вже підключила понад 1400 інституцій у 110 країнах, а щоденний обсяг транзакцій у 2025 році прогнозовано перевищить 83 мільярди доларів. Це не заміна SWIFT — поки що. Але це вже паралельна архітектура, альтернативна пуповина для тих країн, які хочуть мати вибір.

 Що це означає для решти світу — і для України

Для середніх і малих держав «багатополярний туман» створює і можливості, і пастки. Індія, Бразилія, Туреччина, держави Південно-Східної Азії намагаються використати простір між двома полюсами для власної «стратегічної автономії». Але логіка двополярності не дає «переферіям» зникнути — вона лише переносить конкуренцію за них в інший формат.

Для України це питання надзвичайно конкретне. Китай офіційно не підтримує агресію Росії — і водночас забезпечує її економічне виживання через торгівлю, паралельні платіжні канали й дипломатичне прикриття в ООН. Пекін грає роль «нейтрального посередника», пропонуючи мирні плани, які фактично фіксують статус-кво на користь Москви. Це і є «таогуан яньхуй» в дії: не воювати, але й не допустити поразки свого стратегічного партнера.

Розуміти цю логіку — значить бачити реальну архітектуру світового порядку, а не ту, яку нам пропонує китайська пропаганда. «Багатополярний світ» Пекіна — це не демократизація міжнародних відносин. Це стратегія максимального накопичення сили під прикриттям риторики справедливості. Туман густіє — і саме тому його треба навчитися читати.

А саме:

14–15 травня — до Пекіна прилетів Трамп. Він сидів поруч із Сі на фоні розкішних гобеленів і розповідав, що Сі — людина «наче з голлівудського касту», висока, представницька, написало видання NPR. А на фіналі –  повернувся з розмитими обіцянками про поживну сою і Boeing та без жодного прориву по Тайваню чи тарифах. Експерти зазначили: угоди настільки невизначені, що навіть ф’ючерси на сою обвалились одразу після саміту зазначає CBS News.

19–20 травня — буквально через кілька днів до Пекіна прилетів Путін. Його зустріли з такими ж державними почестями — червона доріжка, військовий оркестр, церемонія на рівні державного візиту, — як і Трампа тижнем раніше інформує NPR.

І ось що вимальовуєтся: упродовж останніх шести місяців лідери всіх чотирьох  постійних членів Радбезу ООН відвідали Китай — Макрон у грудні 2025-го, Стармер у січні 2026-го, Трамп і Путін у травні. 

Тобто Пекін перетворився на обов’язкову точку паломництва світових лідерів.

Парадокс, який  можна сформулювати так:

Китай будує «багатополярний світ», де всі полюси — і опоненти одне одному — приїздять до нього по черзі. Як зазначили аналітики, «послання цілком зрозуміле: Китай підтримує дружбу і стратегічне партнерство з будь-якою потугою, яка йому подобається, — а США є лише однією з них», зазначає NPR

Трамп хотів тиснути тарифами — приїхав просити. 

Путін і Сі підпишуть спільну декларацію про «встановлення багатополярного світу» і «новий тип міжнародних відносин».  

Обидва отримують те, що хочуть: Трамп — фото і туманні «угоди», Путін — підтвердження, що Китай його не кине.

А Сі? Аналітики говорять просто: «Китай тримає карти», написала Al Jazeera.

Це і є та «прихована однополярність під маскою багатополярності».

 Тільки тепер вона вже не зовсім прихована.

Семен Мельниченко

Редакційна стаття не відображає позицію редакції.