NIKOLAUS MUCHITSCH
JP Lindsley
Under
Fire News
Педро Санчес щойно зробив те, за що Європа впродовж десятиліття засуджувала Віктора Орбана — але з трохи іншого боку .
Угорщина під керівництвом Віктора Орбана роками демонструвала, як один уряд може взяти в заручники весь європейський проект.
Чи прагне Іспанія тепер стати новою Угорщиною
ВІДЕНЬ — Поки на східному фланзі Європи українці воюють і гинуть, захищаючи принцип непорушності кордонів, святості суверенітету і неможливості переписати міжнародний порядок лише тому, що в тебе достатньо сили його ігнорувати, — Іспанія в односторонньому порядку прийняла 500 000 нелегальних мігрантів до Шенгенської зони вільного пересування.
Минулого місяця Рада міністрів Іспанії затвердила королівський Указ про початок того, що прем’єр-міністр Педро Санчес називає «надзвичайним процесом легалізації» — по суті, бюрократичний евфемізм, покликаний змусити безпрецедентне рішення звучати як буденна справа.
Результат цього указу: майже півмільйона нелегальних мігрантів, які мешкають в Іспанії, будуть легалізовані, отримають документи ЄС і — на підставі цих документів — право вільного пересування, яким користуються всі громадяни Шенгенської зони.
Формально це іспанське рішення. Але фактично — рішення, прийняте за всю Європу.
Проте, як це нерідко буває, думку решти Європи ніхто не питав.
Півмільйона людей — це не бюрократична похибка. Це населення, порівнянне з великим європейським містом. Жодна держава не може включити людей у такій кількості до правового поля, а відтак вдавати, ніби просто впорядкувала документацію. Це не адміністративне коригування.
Це політична заява, і вона достатньо виразна, щоб її зрозумів кожен європейський виборець: якщо досить багато людей чинять протиправно (а саме таким і є нелегальний перетин кордону — протиправним) і якщо політична еліта втрачає або волю, або здатність дотримуватися законів, незаконне врешті-решт може стати законним завдяки простому юридичному маневру.
Це підриває один із головних здобутків Європи — її легітимність.
Україна бореться, щоб довести: Європа заслуговує на існування. Іспанія ж діє всупереч цьому принципу.
Санчес прикрасив своє рішення риторикою справедливості та економічної необхідності. Гарні слова — але вони зручно оминають той факт, що це рішення не виносилося на демократичне голосування, не обговорювалося в іспанському парламенті (де, до речі, його очолювана соціалістами коаліція не має більшості) і було нав’язане виконавчим указом континенту, якому доведеться нести всі його наслідки.
Іспанія — один із головних шляхів нелегального в’їзду до Європи: десятки тисяч осіб, переважно з країн Африки на південь від Сахари, висаджуються на Канарських островах, в іспанських ексклавах Мелілья та Сеута, а також на Балеарських островах. Їх переправляють злочинні мережі контрабандистів, які нині спостерігають за рішеннями Мадрида з великим професійним інтересом.
Українські чоловіки й жінки пожертвували всім — і продовжують це робити, — аби зупинити незаконне вторгнення Росії, яке загрожує назавжди стерти європейську державу з карти. Послання з Києва завжди було простим: правила мають значення. Кордони мають значення. Закон повинен щось означати.
А тоді із західного флангу Європи приходить Педро Санчес і каже нам: ні, насправді, якщо ви незаконно перетнете кордон і почекаєте достатньо довго — закон підлаштується під вас.
Шенгенська зона функціонує на основі фундаментальної домовленості: держави-члени скасовують внутрішні кордони саме тому, що зобов’язуються надійно захищати зовнішні. Рішення Санчеса підважує цей принцип. Кожній країні на периферії Шенгену було довірено відповідальність, що виходить далеко за межі її власних національних інтересів.
Коли Іспанія виявляється нездатною захистити свої кордони, а відтак просто змінює закон, аби приховати цю невдачу, вона зраджує не лише себе. Вона зраджує Німеччину, Польщу, Францію, Австрію та кожну іншу країну, яка тепер стане кінцевим пунктом призначення для цих нещодавно легалізованих мігрантів.
Коли верховенство права застосовується вибірково, коли уряди самі вирішують, які закони виконувати, а які поховати під черговим указом, — це підриває самі підвалини, на яких стоять ліберально-демократичні суспільства.
Європейські громадяни, які спостерігали, як їхні країни посилюють прикордонний контроль, які терпіли нескінченні суперечки навколо кожного законного запиту про притулок, які миряться з труднощами повсякденної міграційної бюрократії, — тепер чують: усе це було зайвим. Можна було просто приїхати до Іспанії й почекати.
Іспанія — не перша країна, яка нагадує нам, наскільки небезпечно, коли окремі держави-члени переслідують національні інтереси з континентальними наслідками. Угорщина під керівництвом Орбана роками утримувала весь європейський проект у заручниках: блокувала допомогу, гальмувала угоди, підривала солідарність — прикриваючи власні інтереси гаслами суверенітету. Євопа роками критикувала Будапешт саме за такий односторонній підхід.
Санчес зараз робить структурно те саме, лише з протилежного ідеологічного боку. Форма незмінна: національний лідер ухвалює одностороннє рішення із загальноєвропейськими наслідками, обходить механізми спільного управління і ставить решту континенту перед доконаним фактом.
Європейський проект завжди спирався на щось більше, ніж договори й інституції. Він спирався на довіру — на переконання, що держави-члени не використовуватимуть відкритість спільного простору заради вузьких політичних вигід. Щоразу, коли лідер діє односторонньо на шкоду спільноті, ця довіра руйнується.
І ми наближаємося до її повного вичерпання саме тоді, коли мали б робити протилежне.
Санчес називає свій крок актом справедливості. Цікаво, чи зважив він на справедливість щодо європейських громадян — як в Іспанії, так і по всьому континенту, — чиї зарплати, ринки житла й суспільні послуги відчують на собі наслідки цього рішення. І чи зважив він на справедливість щодо легальних іммігрантів, які роками стояли в черзі, сплачували збори, продиралися крізь бюрократичні лабіринти й дотримувалися правил країн, що ще не стали їхніми власними.
Україна бореться за ідею, що кордони реальні, а закон захищає тих, хто його поважає. Іспанія під керівництвом Санчеса відстоює протилежне. Європа не може одночасно підтримувати обидві позиції.