Пакт ЄС про притулок та міграцію: революційний перелом 2024–2026 років
Головною законодавчою подією для європейської міграційної політики стало прийняття у 2024 році пакету з дев’яти регламентів та однієї директиви, відомого як «Пакт про притулок та міграцію». Парламент Європейського Союзу ухвалив усі десять текстів 10 квітня 2024 року, після чого Рада ЄС затвердила їх 14 травня 2024 року, незважаючи на реакцію Угорщини та Польщі.
Цей законодавчий пакет, який іноді називають у ЗМІ «новим європейським міграційним пактом», являє собою сукупність законодавчих та адміністративних заходів щодо реалізації «нової» європейської політики у сфері імміграції та надання притулку. Пакт узагальнює практику затримання, сортування та виселення осіб, які прибувають на зовнішні кордони, створюючи зони, де доступ до суду фактично неможливий.
Нова нормативна база, яка в основному набуде чинності лише в червні 2026 року, складається з складного набору регламентів та директив, що вимагають суттєвої адаптації норм і практик держав-членів.
Серед ключових механізмів пакту можна навести найбільш цікаві.
Фільтрація на кордонах. Агентство прикордонної охорони “Frontex” займає центральне місце у застосуванні пакту — воно покликане допомагати державам у контролі над кордонами, фільтрації прибуваючих та операціях з повернення.
Його мандат буде переглянуто у 2026 році з метою збільшення персоналу та розширення компетенцій. До 2027 року агентство має сформувати постійний корпус зі 10 000 співробітників.
Починаючи з 12 червня 2026 року щорічний резерв солідарності встановлюється на рівні 21 000 переселень або еквівалентних заходів, чи 420 мільйонів євро фінансових внесків. Франція взяла на себе зобов’язання прийняти 3 361 мігранта з інших держав-членів.
Регламент про повернення 2025 року
Паралельно з набранням чинності пакту в березні 2025 року Європейська комісія запропонувала принципово новий інструмент. 11 березня 2025 року Комісія опублікувала пропозицію щодо створення нової Загальноєвропейської системи повернення громадян третіх країн, які перебувають у нелегальному становищі (Директива «повернення»), спрямованої на забезпечення швидших, простіших та ефективніших процедур повернення по всьому ЄС.
Однією з ключових ініціатив є створення «центрів повернення» — центрів утримання під контролем за межами європейських кордонів, у третіх країнах, де мігранти очікували б на рішення про повернення. (За це країни отримають кошти).
8 грудня 2025 року Рада ЄС прийняла свою позицію щодо проекту регламенту про повернення. Новий регламент посилює умови повернення, передбачає взаємне визнання рішень про повернення у всіх державах ЄС і дозволяє створення центрів за межами Союзу.
Ці заходи викликали гостру полеміку. Групи соціалістів і демократів, «Зелені» та «Ліві» проголосували проти, називаючи новий регламент ініціативою, яка «більше нагадує політику адміністрації Трампа та систему депортації типу ICE, ніж європейські цінності». Європейська комісія, у свою чергу, відкинула припущення про те, що реформа призведе до агресивних правозастосовних практик, заявивши, що пропозиція не вимагає від державних органів повідомляти про нелегальних мігрантів імміграційним органам.
Примітно, що менше 20% рішень про висилку наразі фактично виконуються державами-членами. Саме цей провальний показник і став головним обґрунтуванням посилення системи.
Демографічний парадокс. Європі потрібні мігранти
Ключовим протиріччям сучасної європейської політики є те, що посилення міграційного законодавства відбувається на тлі об’єктивної демографічної необхідності припливу населення.
У 2023 році кількість дітей на одну жінку в середньому по ЄС становила 1,38, тоді як поріг відтворення (мінімум для збереження чисельності населення без урахування імміграції) оцінюється в 2,1. Жодна європейська країна сьогодні не досягає цього порогу відтворення поколінь. Для порівняння, станом на 2025–2026 роки сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні впав до критично низького рівня і становить приблизно 0,7–0,9 дитини на одну жінку.
Якщо міграція сьогодні припиниться повністю, населення ЄС до кінця століття скоротиться більш ніж на третину — з 449 мільйонів у 2024 році до 295 мільйонів.
У 2024 році міграційний приріст — різниця між тими, хто в’їхав, і тими, хто виїхав — склав понад 2,3 мільйона осіб по ЄС. 1 січня 2025 року населення Євросоюзу перевищило позначку в 450 мільйонів жителів.
Це означає, що держави, які проводять найбільш жорстку антиміграційну риторику, (не плутати з обмеженнями прийняття громадянства), ризикують зіткнутися з серйозним дефіцитом робочої сили в системах охорони здоров’я та пенсійного забезпечення.
Що буде, якщо частка мігрантів перевищить третину населення? Приклад Люксембургу
Питання не гіпотетичне, одна з країн ЄС вже перетнула цей поріг і давно живе в умовах, коли іноземці становлять майже половину населення, але вони етнічно близькі між собою.
У 2025 році іноземці становлять 47% люксембурзького населення, яке налічує 320 726 осіб. Три чверті з них є громадянами країн Євросоюзу, в це: португальці — перші за чисельністю (28%), за ними французи (15,3%), італійці (7,9%) і бельгійці (5,8%).
При цьому 80 % приросту населення Люксембургу забезпечується саме міграцією. Іноземне населення значно молодше за корінне. Але це не типовий приклад, з точки зору можливих кардинально інших культур.
Що показує цей досвід з точки зору державного устрою?
Стійкість при структурній інтеграції, Люксембург зберігає державність та ідентичність завдяки чіткій мовній політиці, як один з чинників обмеження. Знання люксембурзької мови є обов’язковою умовою для отримання громадянства. У Люксембурзі три офіційні мови: люксембурзька (національна), французька та німецька. Люксембурзька мова — це західногерманська мова, яка використовується у повсякденному спілкуванні, тоді як французька частіше застосовується в адміністрації та бізнесі, а німецька — у пресі та освіті.
Держава інвестує в мовну інтеграцію — мовні курси для іноземців, багатомовну освіту в школах. Серед цих іноземців 78% — громадяни інших країн ЄС, що кардинально відрізняє ситуацію від більшості інших європейських держав, де переважають вихідці з третіх країн.
Загроза за відсутності інтеграції.
Зовсім інша картина складається там, де масова імміграція відбувається без інструментів інтеграції. Історичний та соціологічний досвід показує, що при подоланні порогу в 25–33% іноземного населення в окремих районах великих міст виникають паралельні спільноти, які фактично живуть поза правовим і культурним простором країни, що приймає. Це створює тиск на корінне населення, провокує зростання підтримки націоналістичних партій і дестабілізує політичну систему країни.
Політичні наслідки та підйом правого популізму
Демографічна тривога вже перетворилася на виборчі лозунги та результати. На європейських виборах у червні 2024 року праві націоналістичні партії направили понад 180 депутатів до Європейського парламенту. Євроскептичні та націоналістичні партії набирали голоси в більшості держав-членів, особливо у Франції та Австрії.
У 2025 році Європа переживає великий політичний перелом. Популістські партії помітно просуваються вперед, порушуючи рівновагу та переосмислюючи відносини між громадянами та Урядами. Деякі виборці вважають, що міграційна політика позбавлена ясності та послідовності, і скажемо відверто, що вони мають рацію. Роз’яснення міграційної політики громадянам держав, відбуваються в’яло.
Французький «популізм», втілений Національним об’єднанням, черпає силу в поєднанні лозунгів про відчуття втрати національного суверенітету з наочним фактом, що «маленькі люди» — ремісники, торговці, робітники, мешканці віддалених територій — сильно страждають від багатьох рішень, ухвалених у Брюсселі.
Характерно, що саме альянс Європейської народної партії та правих націоналістичних груп забезпечив у березні 2026 року прийняття посиленого Регламенту про повернення мігрантів — 389 голосами «за», 206 «проти» та 32 утрималися.
Законодавчі інструменти обмеження міграційних потоків
Ні в законодавстві ЄС, ні в законодавстві більшості держав-членів формального «порогового» механізму — наприклад, обмеження частки іноземців на рівні 33% — не існує. Проте існує широкий арсенал правових інструментів.
Так на рівні ЄС це:
а). Прискорені прикордонні процедури для громадян «безпечних країн походження» — у квітні 2025 року Комісія запропонувала перелік із семи таких країн: Бангладеш, Колумбія, Єгипет, Індія, Косово, Марокко та Туніс.
в). «Хаби повернення» у третіх країнах на підставі двосторонніх угод.
c). Створення «платформ повернення» — тимчасових об’єктів у третіх країнах, куди мігрантів можуть направляти аж до забезпечення їхнього повернення на батьківщину силами держави або “Frontex”.
На рівні держав-членів:
Держави зберігають суверенні повноваження щодо регулювання законної імміграції:
a). Квоти на робочі візи, вимоги до мови та інтеграції, умови отримання громадянства, обмеження на доступ до соціальних виплат. Низка країн вже використовує ці інструменти агресивно. Так Німеччина ввела правило (§87 Закону про проживання), яке зобов’язує державні органи повідомляти владі про нелегальних мігрантів. Данія запровадила принцип «нульових біженців» і активно застосовує концепцію «третьої безпечної країни».
Запровадження взаємного визнання рішень про повернення по всьому ЄС означає, що особа, яка отримала відмову в одній країні, не зможе повторити спробу в іншій.
Конституційні обмежувачі. Будь-які спроби запровадити жорсткі квоти за етнічною чи національною ознакою стикаються з конституційними нормами більшості держав ЄС та Європейською конвенцією про захист прав людини, які забороняють дискримінацію. Саме тому реальне регулювання відбувається через непрямі механізми — умови ринку праці, мовні тести, вимоги до інтеграції.
Сценарії трансформації державного устрою
За умови сталого зростання частки мігрантів політологи виділяють кілька сценаріїв:
Сценарій 1 — «Люксембургізація».
Держава успішно управляє високою часткою іноземного населення завдяки сильній мовній та громадянській інтеграції, мультикультуралізм перетворюється на конкурентну перевагу, але можливий лише за умови високої частки громадян ЄС та значних державних інвестицій в інтеграцію.
Сценарій 2 — «Паралельні суспільства».
За умови слабкої інтеграційної політики та високої концентрації мігрантів у певних районах формуються відокремлені спільноти. Держава юридично не втрачає суверенітету, однак втрачає фактичний контроль над частиною території. Це підживлює популізм і призводить до конституційних криз.
Сценарій 3 — «Авторитарний поворот».
У ряді східноєвропейських держав саме уряди, а не опозиція, є носіями націоналістичних вимог — так звані «неліберальні» моделі Польщі та Угорщини.
В час зростання демографічної тривоги цей сценарій — посилення режиму під приводом «захисту нації» — стає привабливим для широкого кола держав.
Сценарій 4 — «Реформа національного громадянства». Низка держав може піти на зміну самого визначення «корінного населення» — розширюючи натуралізацію та включаючи інтегрованих мігрантів до нововизначеної «нації», тим самим усуваючи саму суперечність.
Цей шлях технічно вже практикується у Франції з її республіканською концепцією громадянства. Але існує багато питань.
Стратегія Комісії на п’ятиріччя 2026–2031
29 січня 2026 року Комісія представила п’ятирічну стратегію у сфері міграції, яка закріплює три пріоритети:
1). Ефективний контроль зовнішніх кордонів;
2). Прискорені процедури повернення;
3). Керована законна міграція трудових мігрантів для компенсації демографічного дефіциту.
Це фактично призводить до відновлення кордонів в рамках державотворень країн ЄС.
Рух Європи попереджає: «Відкритість Європи та Шенгенського простору не може бути скомпрометована за жодних умов. Принципи відкритості, співчуття та інклюзивності мають визначати всю політику».
Європейський Союз перебуває у стані глибокої структурної суперечності. З одного боку демографія вимагає міграції, з другого – політика вимагає її обмеження.
Пакт 2024 року та Регламент про повернення 2025 року знаменують фундаментальний зсув — від моделі відкритих дверей до моделі «керованої фортеці».
Жоден чинний правовий інструмент не містить формального «порогу» в одну третину населення, проте саме подолання цього рубежу — як показує досвід Люксембургу та прогнози Eurostat — змінює саму природу державності – або в бік успішного мультикультурного суспільства, або в бік гострої політичної кризи.
Результат визначається не арифметикою пропорцій, а якістю інтеграційної політики та громадянських інститутів.
Михайло Мірошниченко, аспірант
Стаття підготовлена на основі актуальних матеріалів: Touteleurope.eu, Vie-publique.fr, GISTI, La Cimade, Mouvement Européen, STATEC Luxembourg, INSEE France, даних Eurostat та офіційних документів EUR-Lex (2025–2026).