Визначення надійної перспективи української державності не можливе без ретельного вивчення нашого історичного підґрунтя – пошуку правдивих сюжетів, здатних пояснити витоки багатьох тенденцій сучасності. Власну історію не треба вигадувати. Набагато ефективнішим є знаходження реальних фактів, здатних формувати переконливу для широкого загалу картину полій далекого та близького минулого. Це дуже важливо для України, якій після розпаду СРСР подекуди закидають відсутність вагомих державних традицій.
Декілька років тому українські науковці отримали можливість предметно працювати у турецьких архівах. Це відрило вітчизняним дослідникам великі додаткові спроможності для вивчення свіжим поглядом історичних першоджерел.
Ще у листопаді 2020 року в Османському архіві було знайдено оригінали україномовних текстів Берестейського (Брест-Литовського) мирного договору 1918 року та ратифікаційної грамоти гетьмана Павла Скоропадського. Українська народна республіка була одним із рівноправних підписантів договору з Центральними державами: Німецькою, Австро-Угорською та Османською імперіями та Болгарським Царством. Фактично, цей документ став першим мирним договором, який ознаменував припинення Першої світової війни.
В червні 2021 року в рамках урочистостей, присвячених 600-річній історії взаємин між Османською імперією та Україною, турецькими істориками було передано першу частину оцифрованого архіву Османської Імперії про співпрацю України та Туреччини за останні шість сотень років. Підготовлений Стамбульським університетом масив даних включав понад 60 тисяч документів, яких загалом, за приблизними оцінками, може зберігатися в Туреччині до 300 тисяч. Така співпраця розвивається відповідно до положень Протоколу про співпрацю між Державною архівною службою України та Дирекцією державних архівів за президента Турецької Республіки від лютого 2020 року.
Важливо, що в турецьких архівах міститься величезний масив документів, пов’язаних з українським козацтвом. Сама назва «Ukrayna» зустрічається у турецьких матеріалах вже із другої половини XVII століття. А термін «Ukrayna memleketinin» можна вважати офіційним визначенням національної української держави. Фактично, турецькі султани контактували з гетьманами як із самостійними політичними діячами, навіть після входження території Війська Запорізького під протекторат Російського царства після Переяславської ради 1654 року.
Тісна співпраця з турецькими істориками створює гарні умови для визначення найдавніших витоків самобутньої козацької культури та державницьких традицій на сучасних українських землях в більш широкому контексті. Очевидно, що культурне коріння нашого козацтва має дуальну слов’янську та тюркську основу, що і не могло статися інакше, враховуючи географічне розташування українського Причорномор’я. Більшість істориків сьогодні схиляється до того, що тюркське і українське козакування — це цивілізаційні феномени, об’єднані наявністю спільної історичної колиски — Євразійського степу.
Євразійський степ або Великий степ — це гігантський степовий регіон, розташований у центрі материка Євразія від Східної Європи майже до берегів Тихого океану. З давніх-давен він був заселений іраноарійськими, а пізніше тюркськими і монгольськими кочовими народами і сприяв взаємодії цих народів з європейськими культурами. Значна частина території сучасної України належить до зазначеного цивілізаційно-географічного простору.
Є всі підстави вважати, що давнє ім’я «касаки» виникло ще у IX-X ст. і належало скіфо-аланському народу торків, або, за іншими назвами — огузів, берендеїв, чорних клобуків. Перед кінцем IX століття цей народ кочував на просторі між річками Кубань та Ітиль (сучасна Волга). Вони, серед іншого, допомагали Хазарії боротися з печенігами. Наприкінці IX сторіччя печеніги були витіснені за Дніпро, а торки слідом за ними переселилися на Дон та Донець, із зосередженням в районі міста Слов’янська, яке в давнину називалося Тором. На користь цієї версії свідчить і місцева топоніміка – річки Тор і Торець, село Торське, Торське городище тощо. У Х столітті кочівля торків розташовувалися ще на західному кордоні Хазарії, в кутку між Доном, Донцем та Азовським морем. На початку Х століття вони звільнилися від політичних впливів Хазарії і вели незалежне життя.
Відомий дослідник історії козацтва О. Рігельман, який жив і працював на Чернігівщині у другій половині XVIII століття, пов’язував появу імені козаків саме з приходом торків на Донець. Як і російський історик М.Карамзін, котрий стверджував, що ім’я козаків «старіше за Батиєве нашестя і належало торкам і берендеям, які мешкали на берегах Дніпра нижче Києва».
У цьому контексті важливо розуміти, що між торками і сучасними турками існує беззаперечний етнічний зв’язок. Торки є представниками тих самих племен, з яких пізніше сформувалася частина середньовічних турків (сельджуків), а також більш пізні групи, включаючи османських турок. Таким чином, ґенеза стародавньої державності на українських теренах має серед іншого тюркське коріння, що не дивно для спільноти, котра творилася на вельми розгалуженому та жвавому цивілізаційному перехресті.
Вітчизняний дослідник історії козацтва Наталя Яковенко вважає, що в побуті, і в культурі, і у сфері військовій українські козаки взяли чимало від тюркського світу. Навіть «прізвища доброї чверті українців спираються на тюркську мовну основу». І що канонічним в українців «вважається цілком неслов’янський тип краси, а класика української фольклорної культури — дума — є яскравим породженням азіатської моделі мелосу».
Зрозуміло, що феномен козацтва не є виключним чинником формування української самобутності. Проте заперечувати його центральну роль у формуванні вітчизняної державницької традиції теж не варто. Тюркські витоки козацької культури свідчать не лише на користь багатої історичної спадщини нашого народу, але й підтверджують істотну тяглість традицій державотворення на українських землях, котрі раніше прийнято було відліковувати виключно з часів конкуренції Київської Русі з Хазарським каганатом.
На перший погляд, вище згадані «тюркські» акценти в історії розвитку українських земель не є сенсаційними та не мають істотного впливу на оцінку сучасних подій. Проте, вони об’єктивно грають на користь зміцнення толерантності та взаєморозуміння у відносинах з нашими сусідами, сприяють розбудові гармонійного міжкультурного діалогу в українському суспільстві. Згадані факти також нівелюють деструктивну і провокативну суперечку навколо питання щодо «первородства» державності на українських землях північного Причорномор’я, яке часом намагаються приписати виключно Російській імперії.
Адже питання не в тому, хто у темряві сивої давнини першим почав «освоювати» терени сучасної України – тюркські чи слов’янські племена. З точки зору сьогодення це вже не має практичного значення. Але завдяки вивченню та систематизації об’єктивних історичних даних здобувається ефективна аргументація в контексті відстоювання сучасних зовнішньополітичних українських інтересів та окреслюється адекватне розуміння правдивого місця нашої держави в регіональній та світовій історії.
Розширення світоглядного кругозору та поглиблення розуміння історичних процесів поза рамками застарілих пропагандистських шаблонів також дозволить по новому оцінити актуальні геополітичні концепти нашого регіону, такі, наприклад, як Великий Туран.
Політико-філософська концепція «Великого Турану» — ідея спільності тюркських (туранських) народів, їх історичного культурного простору, з можливим подальшим політичним, соціальним чи економічним об’єднанням у взаємоприйнятних форматах, яка сьогодні активно опрацьовується Анкарою. Безумовно, наша держава не є безпосереднім об’єктом застосування згаданої концепції. Водночас, гіпотетично Україна може стати одним з ключових партнерів «туранського світу» у площинах економіки, геополітики чи безпеки, якщо буде виявлена спільна зацікавленість і стратегічна вигода від більш тісної співпраці Києва із країнами Центральної Азії, Кавказу та, передусім, самою Туреччиною.
Особливі перспективи нашої співпраці з турецькими партнерами сьогодні знаходяться у сферах підвищення обороноздатності України та зміцнення економічних зв’язків, зокрема, вони стосуються виробництва і постачання безпілотників, оборонної техніки, розвитку торгівлі, інфраструктурних та енергетичних проектів. А як показує практика – запорукою збільшення ефективного практичного співпробітництва між сусідніми державами не в останню чергу виступає саме культурний діалог, заснований на взаємоприйнятному розумінні спільної історії.
Поза сумнівом, розвиток архівної співпраці з турецькими партнерами зможе відкрити дослідникам ще багато цікавих фактів, які сприятимуть формуванню глибшого розуміння місця України в минулому та сьогоденні, а також зміцненню перспектив ефективної українсько-турецької взаємодії.
Микола Ковальчук