Микуло Дмитро М.
Війна в Україні входить у тривалу фазу, де рідкісні оперативні прориви поступаються місцем змаганню виробництв і політичній витривалості союзників. На перебіг дедалі більше впливають євразійські зв’язки Москви зокрема з Китаєм та Індією (КНДР?), що розширюють її ресурсну базу, тоді як Київ, спираючись на партнерів і власне нарощування оборонної промисловості, веде війну на виснаження з хвилями підвищеної інтенсивності, політичними паузами та локальними режимами тиші.
Довга війна виснаження в українських умовах – це не статичний фронт, а чергування наступів і контрнаступів із перервами на доукомплектування, ремонт техніки й перебудову оборони. Жодна зі сторін не має надлишку боєприпасів і живої сили для швидкого перелому, зате обидві здатні підтримувати тривалий низько або середньоінтенсивний темп. Ключова змінна для України – ритмічність і номенклатура західних поставок: ППО далекого радіуса, винищувачі, далекобійні засоби, снаряди, БПЛА та РЕБ. Будь-яке «просідання» цих потоків одразу відгукується на фронті; навпаки, прискорення швидко змінює пріоритети ураження і знижує ефективність російських ударів. У 2025 році співіснують обидві тенденції, тож час і виробництво важать не менше за маневр.
РФ формує не стільки формальний союз, скільки мережу зручностей – від закупівель і обходу санкцій до навчань, технологічних пропозицій і політичного прикриття. Це подовжує горизонт війни, хоча має межі через обережність Делі й економічні розрахунки Пекіна, тож ідеться радше про мережеву опору, ніж монолітний блок.
Сценарій замороження – умовно «корейський» – постає як політичний клапан, коли фронт не дає швидких рішень. Припинення вогню може тривати десятиліттями без мирного договору; лінія розмежування не усуває причин війни і сама породжує інциденти та перегони озброєнь. Для України це водночас шанс виграти час для відбудови, інтеграції у західні безпекові архітектури й нарощування промисловості та ризик легітимізувати паузу, під час якої РФ зміцнює плацдарми і чекає сприятливішого політичного циклу. Досвід Чечні й Грузії показує: перемир’я без верифікації, міжнародної місії, автоматичних санкцій і довгострокового переозброєння перетворюється на підвішений етап.
Найімовірніша траєкторія – повільний рух фронту плюс «технічні» домовленості (локальні тиші, обміни, гуманітарні коридори) і поступова дискусія про перемир’я. Навіть рамкова угода не зведе інтенсивність до нуля: триватимуть удари дронами, диверсії, контрбатарейна боротьба й «битва виробництв», у якій перевагу матиме той, хто швидше масштабує ППО, далеку контрсилову поразку та рої БПЛА.
Звідси практичні висновки: не розводити «перемир’я» і «оборону глибини»; закріплювати західну підтримку довгими контрактами і спільними заводами; глушити російські мережі підтримки експортним контролем і коаліційним тиском; вбудовувати будь-який режим тиші в систему гарантій; планувати бюджет і соціальну політику на довгу дистанцію.
Реалістичний «кінець» нині – не стрімкий фінал, а керована, тривала фаза з можливими рамками перемир’я. Вона не є поразкою за умови стійкого переозброєння, інтеграції в західну безпекову систему, економічної витривалості та постійного тиску на воєнну машину РФ. Успіх міряється здатністю витримати «марафон виробництв» і конвертувати будь-яку паузу у зміцнення – доки не з’явиться вікно для вигіднішої політичної розв’язки.
Голубєв Костянтин
Війна Росії проти України, що триває з 2014 року і набула повномасштабного характеру у 2022-му, є одним із ключових викликів сучасного міжнародного порядку. Вона стала точкою перелому для системи глобальної безпеки, оголивши вразливість міжнародних інституцій, зокрема ООН, та засвідчила межі традиційної дипломатії в умовах гібридних конфліктів. Проблематика завершення війни — не лише українське питання, а й світовий тест на спроможність демократичних держав утвердити принципи міжнародного права.
З наукового погляду, сценарії завершення війни можна розглядати крізь призму класичних теорій міжнародних відносин. Реалістичний підхід, представлений такими мислителями, як Ганс Моргентау, виходить із домінування інтересів і сили у політиці. З цієї точки зору, завершення війни можливе або через виснаження однієї зі сторін, або через зміну балансу сил унаслідок внутрішньополітичних чи зовнішніх факторів. Тобто мир настане не стільки через дипломатичний компроміс, скільки через перевагу — воєнну, економічну чи технологічну.
Інший підхід — ліберально-інституціоналістичний — наголошує на ролі міжнародних організацій, санкційного тиску, партнерських коаліцій та переговорних платформ. У цьому контексті можлива модель поступового врегулювання, де Україна зберігає контроль над більшістю територій, а подальше відновлення цілісності здійснюється поетапно — через політичні угоди, гарантії безпеки та європейську інтеграцію. Такий сценарій передбачає не одномоментне завершення війни, а тривалий процес постконфликтно стабілізації.
Оптимістичний прогноз базується на передумові, що підтримка Заходу залишиться стійкою, а російська економіка та внутрішня політична система зазнають критичного виснаження. У такому випадку можливий крах агресивного режиму в Росії й укладення миру на умовах, прийнятних для України та міжнародного права. Проте існує й песимістичний сценарій — заморожений конфлікт за «корейською моделлю», коли лінія фронту перетворюється на де-факто кордон, а стан війни зберігається на десятиліття.
Реальність, ймовірно, лежить між цими полюсами. Завершення війни, швидше за все, буде процесом, а не подією. Його визначатиме поєднання військових успіхів України, внутрішньої єдності суспільства, міжнародної консолідації та трансформацій у самій Росії. Водночас остаточна перемога України — це не лише повернення територій, а й відновлення довіри до міжнародного права, перезаснування системи безпеки у Східній Європі та формування нової архітектури миру на принципах справедливості.
Відтак, сценарій завершення війни не можна звести до дипломатичної формули чи політичного компромісу. Це — випробування цивілізаційного вибору: чи переможе право над силою, демократія над авторитаризмом, а людяність — над руйнуванням. І саме від відповіді на це питання залежить не лише доля України, а й майбутнє світового порядку в цілому.
Аспірант Саак Акопов
Спираючись на аналіз доступних інструментів тиску, геополітичних реалій та історичних прецедентів, можна окреслити реалістичний сценарій завершення війни, який поєднує військову, економічну та дипломатичну складові. Цей сценарій не передбачає швидких рішень чи магічних формул, натомість пропонує послідовну стратегію виснаження агресора та створення умов для справедливого миру.
Фаза перша: послідовне виснаження російського військового потенціалу має стати фундаментом для всіх наступних кроків. Україна повинна продовжувати отримувати сучасне озброєння від партнерів, причому не в режимі «достатньо, щоб не програти», а в режимі «достатньо, щоб перемогти». Це означає постачання далекобійних ракет без штучних обмежень на їх використання, достатньої кількості боєприпасів, сучасних винищувачів F-16 та посилення систем ППО. Водночас Україна має нарощувати власне виробництво безпілотників, ракет та боєприпасів, що вже демонструє вражаючі результати.
Критично важливим елементом цієї фази є продовження та інтенсифікація ударів по російській енергетичній інфраструктурі. Досвід 2024-2025 років показав, що удари по нафтопереробних заводах мають потужний кумулятивний ефект. Кожен знищений НПЗ — це не лише втрачені мільярди доларів експортних доходів, а й зростаючий дефіцит пального всередині Росії, підвищення цін, черги на заправках та незадоволення населення. Якщо Україна зможе вивести з ладу 40-50% переробних потужностей РФ, це створить критичний дефіцит, який неможливо буде компенсувати імпортом через санкції. Росія буде змушена вибирати між забезпеченням власного населення та підтримкою військової машини. Удари також мають охоплювати військові склади, логістичні вузли, командні пункти та об’єкти військово-промислового комплексу на території РФ. Це легітимно, ефективно і змушує Москву відчути війну на власній території.
Паралельно із військовим тиском має здійснюватися фаза друга: максимальна економічна ізоляція. Західні санкції повинні не просто зберігатися, а посилюватися та ефективніше виконуватися. Критичним завданням є закриття всіх «сірих схем», через які Росія обходить обмеження — від поставок через треті країни до використання «тіньового флоту» для транспортування нафти. Кожна країна чи компанія, що допомагає Росії обходити санкції, має відчувати вторинні санкції. Особливу увагу слід приділити технологічним санкціям: без доступу до сучасних мікрочіпів, електроніки та високоточного обладнання російський ВПК не зможе підтримувати виробництво складних систем озброєння. Заморожені російські активи на суму понад 300 мільярдів доларів мають бути не просто заморожені, а конфісковані та спрямовані на відбудову України. Так, це створює правовий прецедент, але агресія теж створює прецедент. Міжнародне співтовариство має чітко продемонструвати, що розв’язування війн коштує дорожче, ніж можливі територіальні здобутки.
Фаза третя: створення умов для політичного колапсу режиму є природним наслідком перших двох фаз. Коли російське населення відчує справжню ціну війни — через дефіцит товарів, обвал рубля, масову мобілізацію та тисячі цинкових трун — внутрішній тиск на режим зростатиме. Завданням української та західної інформаційної політики є донесення правди про війну до російських громадян, розвінчування пропагандистських міфів та демонстрація альтернативи. Не варто розраховувати на масові повстання, але зростання незадоволення еліт, регіональних лідерів та силових структур може призвести до внутрішніх розколів. Історія показує, що авторитарні режими здаються міцними до моменту раптового колапсу. Ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна та інших лідерів РФ має бути доповнений аналогічними рішеннями національних судів, що зробить їх міжнародними паріями. Це обмежує їхню свободу пересування та підриває легітимність навіть у очах потенційних союзників.
Фаза четверта: відновлення контролю надтериторіями може відбуватися поступово або стрімко, залежно від розвитку ситуації. Оптимальним сценарієм є визволення Запорізької, Херсонської, Луганської та Донецької областей протягом наступних років, внаслідок контрнаступальних операцій на тлі виснаження російських військ. Крим, враховуючи його географічне положення та символічне значення, може стати найскладнішою частиною деокупації. Можливий сценарій, коли після визволення материкової України та встановлення повного контролю над морськими шляхами, Крим опиниться у фактичній блокаді, що зробить його утримання економічно та логістично неможливим для Росії.
Фаза п’ята: гарантії безпеки та інтеграція в західні структури є абсолютно критичною для запобігання повторення агресії. Єдиною дійсно надійною гарантією є повноцінне членство України в НАТО з розміщенням військових баз союзників на українській території. Це не провокація, а природна реакція на агресію. Історія вступу Фінляндії та Швеції до Альянсу після початку повномасштабного вторгнення показує, що навіть традиційно нейтральні країни розуміють необхідність колективної безпеки. Процес вступу має розпочатися негайно після визволення територій або навіть паралельно із завершальними етапами військових операцій. Разом із військовою інтеграцією має відбуватися прискорена інтеграція до Європейського Союзу, що забезпечить економічне відновлення та політичну стабільність.
Фаза шоста: міжнародне правосуддя та репарації має реалізовуватися протягом багатьох років після завершення активної фази війни. Створення спеціального трибуналу для суду над вищим керівництвом РФ за злочин агресії є питанням принципу. Навіть якщо фізичне затримання обвинувачених буде ускладнене, міжнародні ордери та заочні вироки створюють правовий і моральний тиск. Паралельно мають працювати механізми документування та розслідування військових злочинів на окупованих територіях — від катувань у фільтраційних таборах до депортації дітей. Кожен встановлений факт має супроводжуватися судовим переслідуванням виконавців на всіх рівнях. Репарації мають бути не символічними, а реальними — спрямовані насамперед із конфіскованих російських активів, але також через механізми міжнародного тиску на Росію протягом десятиліть. Прецедент репарацій після Другої світової війни показує, що це цілком можливо.
Критичні елементи успіху цього сценарію включають кілька незмінних умов. По-перше, незламність України та її готовність продовжувати боротьбу стільки, скільки буде потрібно. Будь-які спроби тиску на Київ з боку партнерів щодо територіальних поступок мають відкидатися рішуче та публічно. По-друге, збереження та посилення міжнародної коаліції підтримки. Це вимагає постійної дипломатичної роботи, пояснення ставок цієї війни для глобальної безпеки та протидії російським інформаційним кампаніям на Заході. По-третє, розуміння, що це довгострокове протистояння. Сподівання на швидку перемогу можуть призвести до розчарування та втрати волі до боротьби. Натомість треба готуватися до війни, яка може тривати ще рік-два активних бойових дій та багато років післявоєнного врегулювання.
Альтернативні сценарії та їхня неприйнятність мають бути чітко окреслені. «Корейський варіант» із замороженням конфлікту вздовж лінії фронту є капітуляцією перед агресією та створює гарантію нової війни через 5-10 років. «Нейтралітет» України замість членства в НАТО є фікцією, яка вже довела свою неефективність — Будапештський меморандум 1994 року не зупинив агресію 2014 та 2022 років. «Поступки заради миру» означають винагороду агресора та заохочення авторитарних режимів у всьому світі до силового перекроювання кордонів. Кожен із цих сценаріїв не лише несправедливий для України, а й небезпечний для всього світового порядку, заснованого на повазі до міжнародного права.
Реалізм та оптимізм у поєднанні формують основу цього сценарію. Так, шлях до перемоги буде важким, довгим та коштуватиме чималих жертв і ресурсів. Але історія демонструє, що демократії, коли вони зберігають єдність і рішучість, перемагають авторитарні режими. Завершення війни відбудеться не тому, що хтось вирішить це за столом переговорів у далекій столиці, а тому, що Росія буде змушена визнати неможливість досягнення своїх цілей військовим шляхом. Це визнання прийде через поєднання військових поразок, економічного колапсу, міжнародної ізоляції та внутрішнього тиску. Завдання України та її союзників — послідовно створювати умови для цього визнання, не втрачаючи моральних орієнтирів і не піддаючись на спокуси легких, але небезпечних компромісів. Справедливий мир можливий тільки після справедливої перемоги, і цей сценарій окреслює реалістичний шлях до такої перемоги.
Викладач: проф. Чекаленко Л.Д.