За останні кілька років Туреччина здійснила суттєвий перегляд своєї газової стратегії — від активної імпортозалежності до орієнтації на диверсифікацію, розширення LNG-імпортів, нарощення власного видобутку та ролі транзитера. Це перетворення має глибокі наслідки для енергетичної архітектури Європи, як шанс для зменшення російської залежності, так і ризик формування нових точок енергетичної вразливості.
Туреччина вже підписала LNG-контракти з американськими виробниками на приблизно 43 млрд доларів, що дає змогу до 2028 року покрити більш як половину її попиту через змінний чи довгостроковий імпорт СПГ. Це означає, що країна прагне зменшити частку газу з традиційних трубопровідних джерел — з Росії, Ірану.
Анкара має LNG-термінали й резервні потужності, які дозволяють прийняти значні обсяги і ця інфраструктура дає гнучкість у виборі постачальників, більш короткі маршрути доставки, а також можливість перепродажу газу, а як без цього.
Турецька стратегія включає розвиток власного газового видобутку, зокрема в родовищі Sakarya в Чорному морі. Це дає Анкарі можливість зменшити імпортну пропорцію, хоча за обсягом внутрішнього видобутку країні доведеться пройти значний шлях. А поки, ключовою метою є створення регіонального газового хабу. Вже зараз через її територію проходять основні маршрути таких гілок, як TANAP / TAP — маршрут азербайджанського газу в Європу через Туреччину. TurkStream — газопровід Росія → Туреччина → Балкани. Поки що він використовується для подачі російського газу в Південно-Східну Європу, але потенційно може бути задіяний у транзиті іншого газу, про який на цьому тижні оголосив Прем’єр Хорватії Андрій Плевкович.
Анкара вже зараз укладає контракти на поставку газу до Румунії, Угорщини й інших держав, що демонструє її прагнення вийти на європейський ринок як постачальник.
Ключовий елемент політики Ердогана — не просто економічна стратегія, а геополітичне позиціонування. Туреччина прагне використовувати енергетику як інструмент зовнішньої політики, балансуючи між партнерами (США, РФ, країнами Середнього Сходу) й вирішуючи власні регіональні амбіції.
Це наглядно в тому, як Анкара гнучко адаптує свої позиції — зберігаючи частковий доступ до російських постачань за умови цінової конкурентоспроможності одночасно готуючись до зменшення цієї залежності.
Європа вже активно відходить від російського газу. Однак перехід до нових постачальників через Туреччину означає, що ЄС переходить у фазу конкуренції нових енергетичних коридорів. Туреччина може стати новим сигнальним пунктом впливу, через який будуть «прокручуватись» обсяги, ціни, умови контрактів. Таким чином, якщо Туреччина виступатиме як посередник, країни ЄС ризикують стати залежними від транзитної політики Анкари, а саме тарифів, преференцій, контрактних умов, політичної кон’юнктури. Інакше кажучи — від стабільності й доброго воління Туреччини.
З поширенням LNG і нових маршрутів суттєво змінюється і динаміка ціноутворення. Туреччина може впливати на ринок перепродажем, маркуванням походження газу, спекулятивними потоками.
Хоча газ може бути «перехідним» джерелом, країни Європи не можуть втягнутись у довготривалу інерцію газового домінування. У сценаріях без російського газу дослідження показують, що водень, уловлювання вуглецю (CCS), відновлювана енергетика та інтеграція секторів стають ключовими.
Наприклад, при моделюванні декарбонізації Європи без російського газу автори досліджень вказують, що газ із уловлюванням вуглецю — лише проміжне рішення, а основний акцент — на зеленому водні й відновлювальних технологіях.
Я пропоную ініціювати масштабний рамковий договір між ЄС, Туреччиною та країнами регіону, який забезпечував би прозорі правила трейдингу та сертифікації походження газу. Механізми транзитної компенсації і арбітражу, узгодження міжєвропейських стандартів й норм, спільні інвестиції в критичну інфраструктуру. На прикладі України, яка перебуваючи під постійними бомбуваннями енергосистеми, інвестує у стабільність енергосистеми.
ЄС має посилити роль ACER (Агентства з співпраці енергетиків) й запровадити єдині правила для транскордонного газового обігу, а саме – уніфікація тарифів, процедур, кодексів. Обов’язкова публічність контрактів, прозорість походження газу, санкції за порушення транзитних правил, моніторинг і аналітика ризиків.
Підсилення наднаціонального нагляду допоможе уникнути «зловживань посередництвом».
Нарешті ключове – енергетика має бути інтегрованою з оборонною, зовнішньою й кліматичною політикою ЄС, включати в себе координацію підтримки держав-сусідів (зокрема, України) — з метою створити стабільну енергетичну зону навколо кордонів ЄС.
Енергетичні кордони мають стати лінією оборони не менш, ніж військова інфраструктура.
Турецький газова бізнес-стратегія – це зміщення геополітичної гравітації в регіоні енергії. Для Європи це — і шанс, шанс розірвати остаточні ланцюги російської залежності, але і виклик — не дати Туреччині стати новим вузлом влади над потоками.
Ключ успіху Європи полягатиме в тому, чи зможе вона перейти від реактивного споживача до проактивного архітектора нового енергетичного порядку.
Чи зможе перетворити Туреччину з потенційного посередника на відповідального партнера — з прозорими правилами, стабільним режимом і справедливою конкуренцією.
Вікторія Ліснича