Попри те, що Велика Британія не завдає ударів по Ірану, не закликає до зміни режиму в Тегерані і не бере прямої участі у збройному протистоянні на Близькому Сході, у Лондоні не вщухає тривога: чи не стане нинішній конфлікт Ірану з Ізраїлем черговою точкою перетину й для Британії? І це не безпідставний страх — у Тегерані британців давно сприймають не інакше як «приховану руку» у будь-якій геополітичній інтризі. Історичний шлейф взаємної недовіри сягає ще «Великої гри» ХІХ століття — і досі отруює відносини двох країн.
Імперський спадок: від нафти до переворотів
Історія британської присутності в Ірані — це історія контролю, маніпуляцій і економічного визиску. Хоча Іран ніколи не був колонією Великої Британії, його часто трактували саме так. У 1901 році Вільям Нокс Д’Арсі домігся першої нафтової концесії в Персії, відкривши шлях до заснування Anglo-Persian Oil Company — найважливішого активу Лондона за межами метрополії.
Співпраця британських спецслужб з США у 1953 році, коли спільними зусиллями ЦРУ і МІ6 був повалений демократично обраний прем’єр Ірану Мохаммед Мосаддег, який наважився націоналізувати нафтові ресурси, стала для іранського народу символом цинічного втручання Заходу. Цей переворот не лише підірвав довіру до Заходу, а й сприяв закріпленню образу Британії як «Старого Лиса» — майстра таємних ігор.
Мова як дзеркало підозр
Недовіра до британців у Ірані пронизує навіть повсякденну мову. Слово «Інгліс» у фарсі має конотації обману, хитрості й підступу. «Черчілль» — це не просто ім’я, а образ інтригана. Такі мовні кліше — не випадкові, а відображення глибоко вкоріненого образу ворога, який зраджує і маніпулює.
Після Ісламської революції 1979 року, коли шаха Пехлеві було повалено, ісламісти відкрито заявляли, що Захід — ворог, а Британія — «Малий Сатана», лише трохи поступається США як «Великому Сатані». Відтоді жоден крок британської дипломатії не сприймається в Ірані як щирий або нейтральний.
Сучасність: шпигуни, змови і страх
Історія може й минула, але в Ірані вона завжди поруч. У 2025 році MI5 повідомляє про щонайменше 20 іранських змов на території Великої Британії з 2022 року — більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Лише минулого місяця було висунуто обвинувачення трьом підозрюваним у шпигунстві за Іран, які планували атаки на журналістів-емігрантів.
Для британських служб це — новий фронт боротьби, а для Ірану — продовження боротьби з колоніальним тиском. В очах Тегерана навіть зусилля Заходу з обмеження ядерної програми — це не безпека, а нав’язування чужої волі.
Геополітична пам’ять та ідентичність
Половину тисячоліття до нашої ери Персія була світовою супердержавою. Сучасний Іран, попри репресивну систему, теократію та агресивну риторику, бачить себе спадкоємцем цієї величі. Будь-яка спроба Заходу стримати амбіції Ірану розглядається як черговий акт приниження великої нації. У цьому наративі Британія — не просто ворог, а головний антигерой, який не забутий і не прощений.
Минуле як запорука майбутньої кризи
Джерела іранської недовіри до Британії не зникли — вони лише змінили форму. Це не виправдовує агресивну політику Ірану, утиски інакомислячих чи прагнення до ядерної зброї. Але саме ці історичні травми пояснюють, чому навіть сьогодні, у XXI столітті, будь-яка геополітична буря на Близькому Сході автоматично обростає підозрами про «англійський слід».
Британія не хоче війни з Іраном. Вона не прагне повернути нафту, не шукає змінити режим. Але в країні, де час не зцілює рани, а лише закарбовує їх глибше в національну свідомість, пояснити це — майже неможливо.