ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО АЛЬЯНСУ 

Концептуальна складова Північноатлантичного альянсу перенесла  чимало випробувань історії, еволюціонуючи від холодної війни двох світів до світової відповідальності за безпеку всього людства. НАТО продемонструвала світові чимало позитивних прикладів розв’язання  конфліктів, протистояння агресії, вироблення схем нейтралізації викликів із застосуванням різноманітних механізмів захисту. Отже, сьогодні провідною школою з безпеки світового рівня, що забезпечує стабільність і захищеність євроатлантичного та євроінтеграційного просторів, є Північноатлантичний альянс.

Значні зміни в ідеології Альянсу спостерігаємо з початку 1990-х років, коли в оновленій «Стратегічній концепції» (1991 рік) основною метою визначено захист свободи і безпеки всіх учасників об’єднання та встановлення справедливого і сталого мирного порядку в Європі. Врахувавши ситуацію, що склалася в результаті радянського колапсу, Сполучені Штати, використовуючи наданий історією шанс, взялися за демократизацію країн Центральної та Східної Європи – колишніх сателітів СРСР. Сусіди України на західному кордоні доволі успішно реалізували поставлені завдання щодо демократизації державної системи управління та проведення відповідних реформ і в результаті набули членства і в Європейському Союзі, й вНАТО: вірніше, спочатку в НАТО, а потім – в ЄС. Зі всіх міжнародних трибун вони відверто заявляли про наявну широкомасштабну загрозу вже з боку Російської Федерації, керівництво якої не відмовилось від експансіоністських планів на територіальне, політичне, економічне, енергетичне, ідеологічне і, загалом, гуманітарне панування над європейськими територіями, які були васально залежними від РФ.

Доволі скоро кілька країн – Польща, три держави Балтії, Норвегія та інші – дещо «охолодили» відносини з Росією, відгородившись від неї реформами, жорсткою дипломатією, холодною політикою, що на той час було відносно легко зробити. Ситуації, яка склалася, сприяло те, що протягом 1997–1999 років російська економіка перебувала у настільки глибокійекономічній кризі, з якої, як дехто прогнозував, ніколи й не вибереться. Обвал російського рубля, «скачок» долара у п’ятдесят разів, вивезення доларової маси і золота за кордон, пишний розквіт суверенітетів у колишній «єдиній і неподільній російській імперії» – все загрожувало дефолтом…

Однак американська сторона з двох негараздів обрала найменше: нехай Росія слабшає, однак не розвалюється. Росія була потрібна Штатам, як тоді, так і зараз, хоча б для балансу американсько-китайських відносин і збереження американсько-європейських інтересів.

Сьогодні в інформаційному просторі з західного кордону широко розповсюджені міфи про те, що населення всіх країн ЦСЄ дружньою ходою пішло до НАТО. Таке твердження не повністю відповідає дійсності і не підтверджено статистикою. Зондаж громадської думки населення країн ЦСЄ, статистичні дані свідчать про те, що в деяких країнах ходу до членства в НАТО довелося стимулювати різноманітними засобами і формувати іноді насильницькими методами, для чого була запущена багатомільйонна ідеологічно-інформаційна машина Північноатлантичного альянсу, публічна дипломатія та, конкретно, ЗМІ Сполучених Штатів.

Спостерігаючи за подіями після розвалу СРСР, приходиш до висновку про зміну концепції Альянсу щодо Європейського регіону. Керівництво США зрозуміло, що «прив’язати» Центрально-Східну Європу до американської потуги можна доволі просто: реалізувавшиконцепцію «шлях до ЄС – через членство в НАТО». Таким рішенням Вашингтон забезпечував собі полегшений варіант контролю за безпекою і відповідальність за стабільність у європейському регіоні через структури Європейського Союзу, до яких також належать безпекові утворення.

Поступово цю концепцію вдалося реалізувати через прийняття до НАТО країн за формулою трійок. Чому трійки? Можливо тому, що по одній країні – цей процес затягнувся б на роки, а трійками – фактично, що склалися в Європі: трійка держав Балтії, трійка «Польща –тодішня Чехословаччина – Угорщина» – цей процес значно пришвидшився. Трійки невдовзі опинилися в НАТО і ті ж трійки опинилися в ЄС.

Таке проковтнула Росія. Москва не застосувала жорстку реакцію та утрималась від коментарів, тому що НАТО знайшла блискучий аргумент для кремлівської сторони: започаткувати з Росією новий формат відносин, створивши Раду «Росія – НАТО», яка є набагатовищого ґатунку за відносини Альянсу з Україною. Йшлося навіть про запрошення Росії до членства в Альянсі… До того ж, НАТО заклала засади програми Росія – НАТО «Партнерство заради миру», що й було реалізовано. Саме на такий варіант погодився російський президент Борис Єльцин.

Нова політика Альянсу була закріплена на ХV саміті НАТО – зустрічі на вищому рівні глав держав та урядів країн членів Північноатлантичного альянсу, що проходила з 23 до 25 квітня 1999 року у Вашингтоні. Саміт закріпив прийняття постсоціалістичних країн до Альянсу (Польщу, Угорщину, Чеську Республіку) та ухвалив Стратегічну концепцію НАТО. Також у Вашингтоні були підтримані План отримання членства, заходи з подальшого вдосконалення програми «Партнерство заради миру» та започатковано ініціативи з адаптації обороноздатності країн-членів до нових вимог.

Вирішення питання щодо розширення мало і має серйозні наслідки для зміцнення позицій Альянсу. По-перше, Альянс виграв, оскільки доволі швидко розширившись, отримав міцне економічне підґрунтя в Європі – об’єднану економіку Євросоюзу. За таких умов не забуваймо, що до суто європейських держав додається ще й вихід на постколоніальні країни провідних європейських протуг із дешевими енерго-, сировинно- та трудовими ресурсами, тобто людським потенціалом. По-друге, маючи таку додаткову потугу економічного підґрунтя, керівництво НАТО зосередилась на розбудові нової стратегії існування: «від війни – до миру», взявши на себе відповідальність за мир в Європі, що потерпала від міжетнічних конфліктів. Однак відповідальність за мир виявилась дуже важкою ношею.

Віддати на відкуп європейську безпеку відповідним структурам Європейського Союзу, як цього прагнули деякі лідери провідних європейських держав і було замислено зі створенням безпекової структури в рамках ЄЕС – Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), НАТО не спромоглася, оскільки розпорошувати матеріальні ресурси в умовах економічної кризи є не логічним, та й ЗЄС на той момент виявився дещо штучною ідеєю:   доволі швидко ЗЄС делегував свої повноваження Європейському Союзові, адаптувавшись до нових умов у Другій опорі Європейського Союзу.

Друга опора ЄС – Спільна зовнішня і безпекова політика (СЗБП) у своєму розвитку відчутно відставала від інших складових європейської інтеграції. Хоча СЗБП і була визначена ще Маастрихтським договором, але, зосередившись на комплексі економічних питань з-за глибоких розбіжностей його учасників, договір значно обмежив сферу впровадження основних інструментів механізму безпеки. 

Розподіл функцій з НАТО було оформлено реалізацією концепції створення «Сил, підзвітних ЄС», суть  якої – надання Альянсом військових сил за запитом ЄС. У Декларації про ЗЄС – одного з додатків до Маастрихтського договору – було визначено сутністьЗахідноєвропейського союзу як засобу зміцнення європейської опори НАТО. 

1996 року щодо спеціальних військових структур, якими міг керувати ЗЄС, НАТО прийняла концепцію «Багатонаціональних оперативних сил». Мова йшла про нові військові формування«Євроформ», «Євроморфор», координацію сухопутних і морських частин швидкого реагування, відповідно функціонування штабу (м. Флоренція, Італія).

Минув час, з’явилася необхідність у визначенні зон відповідальності. Особливою віхою у формуванні Спільної європейської системи безпеки і оборони (СПБО), що є складовою СЗБП ЄС, стали франко-британські рішення грудня 1998 року (м. Сен-Мало, Франція). У спільній заяві Т. Блера і Ж. Ширака було визначено основні критерії подальшої співпраці в галузі європейської безпеки: підвищення ролі ЄС у спільній оборонній і зовнішній політиці та створення ефективного механізму її реалізації. Це означало, що Євросоюз є здатним приймати самостійні рішення щодо Спільної європейської політики безпеки та оборони. Водночас було домовлено: СПБО не впливатиме на самостійність реалізації ядерної політики Франції і Великої Британії.

Подальші кроки з впровадження Спільної зовнішньої та безпекової політики і Спільної європейської безпекової та оборонної політики були зроблені на засіданнях Європейської Ради, зокрема в м. Кельні у червні 1999 року, в Гельсінкі у грудні 1999 року та у Лісабоні в березні 2000 року.

Виходячи з концепції самостійного вирішення власних, тобто європейських проблем, європейські оборонні ресурси передбачалося формувати поза межами НАТО, оскільки (теоретично) Європа має самостійно врегульовувати регіональні кризи і конфлікти свого континенту. Намагаючись підтвердити гучні заяви щодо власної спроможності, європейські військові контингенти розташувалися в колишніх югославських республіках з метою локалізації та розв’язання тривалих міжетнічних конфліктів. Фіаско «європейської спроможності» не забарилося: серби та албанці продовжували протистояння. Внаслідок Європа постала перед вибором: залучити до розв’язання конфлікту третю сторону: або ООН, або НАТО. ООН ухилилася від відповідальності, делегувавши цю функцію НАТО, й Альянс досить швидко поставив крапки над «і».

Отже, мирне врегулювання в Європі силами європейців не здійснилося: провал операції в Косово продемонстрував нездатність європейців самостійно врегульовувати кризи на континенті, помітне відставання від США в галузі озброєнь і високих технологій, а також в організаційних військових питаннях, що виявилося у військово-повітряній кампанії Північноатлантичного альянсу проти СРЮ. 

Європейці визнали свою військову неспроможність, що, власне, й підтвердили у м. Бремені (травень) і м. Кельні (червень 1999 року), заручившись багато плановою підтримкою НАТО в автономній військовій діяльності на власному континенті. Учасники Кельнського саміту визначили подальшу долю ЗЄС, що мав розчинитися в ЄС, делегувавши свої повноваження.

Хельсінкська Декларація ЄС (грудень 1999 року) стала політичною основою створення суто європейських військових структур. Країни ЄС дійшли згоди сформувати 15–18 бригад сухопутних військ багатонаціонального складу, ВМС і ВПС, управлінських і наглядових структур з дотриманням Петерсберзьких  критеріїв. Європейська рада підтримала рішення про розробку воєнної доктрини ЄС (2002 року). Отже, саміт Гельсінкі-1999 остаточно визначив напрями реалізації СПБО: до 2003 року забезпечити 60-тисячний військовий контингент, спроможний за 60 діб розгорнути військові дії та діяти протягом року; за участі НАТО впровадити мережу додаткових організаційних структур – Постійний комітет з питань політики та безпеки, Військовий комітет, ситуаційний центр; ввести до практики постійні зустрічі міністрів оборони і закордонних справ. Унаслідок розширено і засоби впровадження СПБО, до яких додалися гуманітарна допомога, рятувальні операції, адміністративна і судова реформи, діяльність цивільної поліції, проведення моніторингу виборів тощо. На засіданні Європейської ради міністрів у м. Санта Марія да Фейра (Португалія, червень 2000 року) керівники Європейського Союзу підштовхнули політичний та оборонний процес у низці напрямів, зокрема стосовно внесків третіх країн до врегулювання криз військовими засобами під егідою ЄС.

Рада також погодилась з тим, що Україна та інші європейські держави, які залучені до політичного діалогу з Союзом, а також інші заінтересовані країни, можуть бути запрошені до участі в операціях під проводом ЄС.

Нагадаємо, що Україна залучена до низки безпекових проектів Європейського Союзу. Це й участь національн их військових об’єднань у спільному польсько-українсько-угорсько-румунському батальйоні, поліцейських формуваннях, а також у транспортній авіації. Україна на практиці довела свою спроможність бути вагомим контрибутором стабільності та безпеки на європейському континенті. Про це свідчить й участь українських  миротворців у Поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині, використання окремими країнами-членами ЄС українського авіаційного потенціалу тощо.

Пряму відповідальність за безпеку держав Європи, а, отже, й України, несе регіональна Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Діяльність ОБСЄ розвивається за традиційними схемами: моніторинг виборів до органів державної влади і стабілізація ситуації навколо заморожених конфліктів.

]. Виникає питання: а коли ОБСЄ буде спроможною розв’язувати «гарячі» конфлікти? Питання миротворчості в регіоні, як одне з найважливіших питань безпеки, є надзвичайно актуальним, оскільки на пострадянських теренах точаться не тільки конфлікти, що стали «замороженими», а й повноцінні війни. Водночас зауважимо: найістотніша відмінна риса згаданих заморожених конфліктів – недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабаху, Грузії, Молдові тощо. За таких обставин мінімальна кількість загиблих у кожному конфлікті перевищувала 10 тис. осіб, а в Таджикистані – понад 40 тис., у Карабаху та Абхазії – по 20 тис. осіб.

Війна Росії проти України принесла 13 тисяч жертв, як подають офіційні дані ООН щодо загиблих у війні на Донбасі [2]. Такий високий індикатор жертв та інтенсивність зіткнень не тільки ставлять пострадянські конфлікти в один ряд зі значними конфліктами світу, що мали місце протягом 1980 – 1990 років, а й дають підстави вважати пострадянську територію однією з небезпечних і нестабільних у світі [3].

Зазначимо, що учасники Альянсу, а це 28 провідних країн різних географічних регіонів світу, підтвердили, що всі вони «єдині в підтримці суверенітету України, територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних кордонів та невід’ємного права України самостійно визначати своє майбутнє та зовнішню політику без втручання ззовні» [4]. 

На сучасному етапі НАТО перебуває у розпалі фундаментальних перетворень щодо виконання своєї місії шляхом ефективнішого використання інформаційних технологій та реформування своїх бізнес-процесів.

Агентство зв’язку та інформації НАТО набуває, розгортає та захищає комунікаційні системи для керівників та командувань НАТО; перебуває на передовій проти кібератак, тісно співпрацюючи з урядами та промисловістю, аби запобігти майбутнім атакам. 

Для успішної реалізації програм з боку НАТО додається розроблена система трастових фондів. Трастовий фонд (англ. – Trust Fund), який іноді ще називають цільовимфондом, є договором, що дозволяє приватним особам створювати певну вигоду для іншої приватної особи або організації. Альянс обрав саме трастову схему допомоги, маючи вже позитивний досвід запровадження такого варіанту спрямування накопичених коштів на конкретне завдання, яке було вивірено з 2000 року в успішній реалізації проекту у знищенні накопичених протипіхотних мін за програмою «Партнерство заради миру». До існуючих трастів додалися нові [9]. Учасники одного з навчальних курсів («Цільовий фонд для протидії саморобним вибуховим пристроям та розмінування») підкреслили, що «завдання, які ставились перед початком курсів, успішновиконані. Уміння та навички, отримані нашими військовослужбовцями під час проведення навчань, безперечно, допоможуть нам при виконанні бойових завдань у зоні проведення військових операцій. Ми відновили свою  боєздатність та набули бойового досвіду. А найголовніше  – ми знаємо, хто наш ворог, а хто наш друг. Вкотре наголошуемо, що українці – мирна нація, нам не потрібно чужого, але й свого ми нікому не віддамо» [10].

Висновки. Отже, зсуви на європейському континенті, зокрема агресивна політика Росії, воєнні дії російської військової машини як на українському, так і на сирійському фронтах, як це не парадоксально, стали в нагоді Північноатлантичному альянсу. Посприяли його прокиданню від «сплячки», примусили міняти тактику і виробляти нову стратегію. Пришвидшили формування посилених сил швидкого реагування та їхнє просування вглиб Європи: Естонія, Литва, Польща, Чехія, Румунія….

Нові прояви геополітичних змін змушують поєднувати безпекові зусилля Альянсу з Європейським Союзом, який опинився з низки об’єктивних і суб’єктивних причин на небезпечній межі та в небезпечному становищі. Отже, можна констатувати: що війна в Європі спонукала Захід до активних захисних дій: санкції, ПРО, посилення присутності в прикордонних країнах – Польща, країни Балтії, Румунія, на східному кордоні Євросоюзу. До того ж активізувала запровадження відновлених форм співпраці з громадськістю – таких як публічна дипломатія.

Публічна дипломатія НАТО (Public Diplomacy Division (PDD). Розуміючи важливістьінформування громадськості та піклуючись про свій імідж, керівництво Альянсу особливої увагинадало питанням публічної  дипломатії, починаючи з 1950 року. Інформаційна служба спочатку діяла в Лондоні – надавала послуги зі зв’язків з громадськістю для НАТО та новоствореного міжнародного персоналу. Пізніше, 1953 року, був створений Комітет з питань інформації та культурних відносин – нині Комітет з питань публічної дипломатії. Отже, почав працюватимеханізм розвитку повноцінних комунікаційних та інформаційних програм. 

1957 року Служба інформації була переведена до відділу політичних питань, де вона перебувала до 1990 року, коли була розділена і перетворена на Управління інформації та преси та Підрозділ публічної дипломатії – Public Diplomacy Division (PDD), який з 31 березня 2003 року називається Комітет публічної дипломатії – Committee on Public Diplomacy (CPD) NATO, що і зараз входить до цивільного підрозділу НАТО. 

 Водночас у системі Альянсу працює могутня структура із забезпечення НАТО сучасними кібертехнологіями – Агентство зв’язку та інформації НАТО, створене 01.07.2012 в рамках реформування НАТО [11].

Еволюція концепції НАТО. Цікавою сторінкою в еволюції НАТО записано історію діяльності «Трьох мудреців». З метою посилення та популяризації НАТО в травні 1956 року міністрам закордонних справ Хальварду Ланге (Норвегія), Лестеру Б. Пірсону (Канада) і Гаетано Мартино,(Італія) було доручено «проконсультувати (Північноатлантичну) Раду з питання про засоби і заходи покращення та розширення співробітництва НАТО у невійськових сферах та формуваннябільшої єдності в атлантичній спільноті». Внаслідок поданих рекомендацій були створені нові процедури політичних консультацій у Північноатлантичному альянсі. Сутність доповіді полягала у тому¸ щоби  НАТО був не тільки військовим пактом, але поряд з військовим плануванням і формуванням сил грав все більш політичну роль, а також обговорював  міжнародні політичні події задля кращого прогнозування ризиків і можливостей для колективної дипломатії Північноатлантичного альянсу. В Доповіді «Трьох мудреців» підкреслювалась загальна важливість невійськової співпраці та необхідність розвитку єдності в рамках Альянсу. Співпраця в інформаційному просторі була визначена як одна зі сфер, яку Альянс повинен посилити: «Люди країн-членів мають знати про НАТО, якщо вони хочуть підтримувати організацію» [12].

Ми згадали про доповідь «Трьох мудреців» тому, що і сьогодні до неї повертаються керівники держав та очільники НАТО, зокрема до положень про розвиток наукового співробітництва учасників Альянсу. Зусилля НАТО з питань публічної дипломатії є життєво важливою ланкою в рамках Альянсу, оскільки пропагують аудиторіям в усьому світі мету та пріоритети організації. PDD працює над просуванням співробітництва в галузі безпеки через різноманітні програми в НАТО та країнах-партнерах, а також сприяє постійному процесуміжнародних дебатів з питань безпеки та реалізації політики. Відділ також виконує функції координатора стратегічних комунікаційних заходів в усіх цивільних і військових органах НАТО та гармонізує діяльність громадської дипломатії, що проводиться іншими підрозділами в штаб-квартирі, а також іншими структурами, що належать до структури НАТО.   

Зважаючи на ставлення світової спільноти і зокрема європейського суспільства до українських подій та політики Росії, нову концепцію європейської безпеки, на нашу думку, необхідно вибудовувати, починаючи з України. Внаслідок зазначеного виникає можливість вироблення особливого статусу для нашої держави як стабілізаційного фактору у безпекових міжнародних структурах – як фактору центрової стабілізації або статусу «Партнера стратегічної відповідальності» (англ.: Strategic Responsibility Partner). Саме наша держава є тим центральним елементом, який формує безпековий простір Європи, від якого залежить майбутнє і Європи, і світу, вплив якого розповсюджується на Схід – до Тихого океану і на Захід – до Адріатики.

Людмила Д. ЧЕКАЛЕНКО,

доктор політичних наук, професор,

ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»