Всі, чиє дитинство і юність зростали на аеродромах із пахощами не пирогів і парфумів, а керосину, мазуту, солярки…, ті, хто прокидався під гул зльотів і посадок безлічі літаків, ті, хто втратив в небі Батька, той мене почує і зрозуміє. Мої друзі – українці, росіяни, євреї, татари, білоруси, поляки… З аеропортів Сімферополя, Ташкента, Борисполя – Ірина Аніченко, Таня Фоменко, Шабаліни, Матюшанські, Єфімови…, команди пацанів Аеропортовців і ГРЕСовців, які часто вимірювали хлопчачі сили на позашкільному полі бою, ті, хто зі мною обносив черешневі сади, катався з гори на літаковій лижі і по льоду, і по траві…
Не вірю, що зараз ваші розумні діти і ще розумніші онуки прагнуть знищити мене, моїх дітей на справжньому полі бою – у страшній війні рашистської країни проти мене, проти нас, проти людяності. Не вірю, інакше треба перекреслити всю нашу єдину родину пілотів.
Мій Батько – Комеско (командир ескадрильї) ЧЕКАЛЕНКО Дмитро Володимирович – з мальовничої місцини історичного села Босівка (місто Босів Київської Русі було зруйновано татаро-монголами) Христинівського району Черкаської області, яку радянська влада від «сором’язливості» за назву перейменувала на село Зоряне вже Уманського району, мріяв стати льотчиком і став. Пару разів встиг побомбити фашистські території наприкінці Другої світової війни, хоча документи ветерана «загубила» влада – сказали: архіви згоріли… І всі наші звернення в Україні, в Московії, від посольства з проханням–витребуванням цих документів отримали відповідь «немає».
Батько вивчив всі можливі і неможливі літаки і самий новітній на той час ТУ-104. І коли керівник СРСР Микита Хрущов вирішив «возити» на Чорне море відпочивати брежнєвське (Л. Брежнєв) оточення з Москви, то заради цього побудували в м. Сімферополі в Криму (не в Києві!) нову злітну смугу, поставили нову диспетчерську техніку.
Перший літак Ту-104 пригнав в Крим мій Батько, що був командиром ескадрильї. Не рахував, скільки пілотів навчив літати на тих красенях, але відчайдушно любив свою справу, і пілоти відповідали йому глибокою повагою, називаючи Батя.
Розвинувся аеропорт, розвинулося місто, розвивався Крим…
День авіації традиційно 19 серпня був для всіх нас незабутнім Днем. Всі – і молодь, і ветерани збиралися разом у невеличкому тісному скверику перед Аеропортом, гриміла музика, літали кольорові і сірі для зондування погоди кульки, вітання, усмішки, анекдоти, польотні історії, а пілотам є про що розповісти. В небі літаки влаштовували міні повітряні шоу, а нас – малечу запускали всередину всіх літаків… Це було незабутнє Свято! Всі ми – малі і старші, всі були щасливі цим Святом і Життям!
Минув час. Прийшов інший очільник. Ескадрилью розформували, фактично ліквідували, літаки і пілотів перевели до інших міст Союзу.
Батя обрав свою рідну землю – українську, мріяв повернутись до рідних місць… Працював змінним начальником Бориспільського аеропорту.
Квітень, 1986 рік. Чорнобиль. На жаль, Батько був опромінений, перебуваючи на роботі під час вибуху реактору. І через два тижні його не стало.
Вітаю всіх Пілотів, що розлетілися з Києва по різних аеродромах і країнах! Вітаю Авіаційну службу, всіх причетних до літаків і аеродромів, до керосину і мазуту, до «Мрії» і F-16!
Із ВЕЛИКОДНЕМ!