ІНТЕРВ’Ю
Директор Інституту соціології *Євген Головаха розповідає, як змінилися суспільні настрої в Україні за три роки повномасштабної війни
Ви називали 2022 «періодом нереалістичного оптимізму і такого першого шокового ентузіазму», 2023-й – роком поміркованого оптимізму, 2024-й – роком суворого реалізму. Яким буде для України 2025?
У будь-яких галузях науки може застосовуватися екстраполяція: це метод наукового прогнозування, тобто продовження тенденції, яку ми вивчали заздалегідь, на майбутнє. Якщо користуватися цим методом зараз, 2025-й мав би стати роком емоційного драматизму, тобто зміни переважно позитивних емоцій, які відчувають українці у зв’язку з майбутнім країни, на досить скептичні оцінки.
Соціологічні дослідження, які проводили у грудні 2024 року Київський міжнародний інститут соціології та група «Рейтинг», свідчать, що попри погіршення багатьох показників в Україні, у тому числі у зв’язку з війною, емоції населення щодо майбутнього країни були переважно позитивними. Більшість українців все ж таки живе з надією на краще майбутнє України, з вірою в нашу перемогу в цій страшній війні, з оптимізмом.
Стійкість зараз – одна з найпопулярніших категорій у соціології. Це характеризує здатність людей долати складні, екстремальні, навіть катастрофічні обставини життя. У цьому сенсі стійкість українців виявилася дуже високою: вже три роки ми долаємо ті труднощі, які ми маємо.
Важливими складовими стійкості є: емоційний стан, здатність до консолідації з іншими людьми, здатність до дії. Безумовно, є певні проблеми у всіх компонентах, але без емоційної підтримки не може бути ні здатність до дії, ні здатність до взаємодії з іншими людьми.
Стійкість зараз – одна з найпопулярніших категорій у соціології
Тому на 2025 рік я не прогнозую суттєвого погіршення ситуації для України. Але є одна обставина, яка може впливати на всі прогнози – зовнішні чинники. Те, як поводитимуться наші партнери, як діятимуть наші вороги.
Зараз в Україні активно розгортаються кампанії, спрямовані на підтримку психічного здоров’я, наприклад, Всеукраїнська програма ментального здоров’я «Ти як?», започаткована з ініціативи першої леді Олени Зеленської, також працюють гарячі лінії, наприклад при МОЗ чи громадських організаціях. Наскільки розвинена, на вашу думку, сьогодні в Україні культура роботи із психологами, психотерапевтами?
У нас, на жаль, історично не склалася система масової роботи з людьми щодо корекції психологічного стану. Зокрема, це пов’язано з радянською традицією. У СРСР не допомагали людям, які перебувають на межі психологічного зриву, вчасно не надавали їм допомоги, яка могла б стабілізувати їхній стан. У Радянському Союзі була лише психіатрична служба, а звернення до психіатра означало визнання певної неповноцінності. Добровільні звернення до психіатричної служби були поодинокими.
Сьогодні в Україні дуже зросла потреба у психологічних службах. Одне з наших досліджень показує, що до повномасштабної війни ми мали 12 відсотків людей, які перебували у стані дистресу. Нині – 27 відсотків. Це не означає, що всі вони не в змозі самостійно подолати цей стан, але багато хто з них дійсно потребує кваліфікованої допомоги. З кожним роком питома вага таких людей зростатиме. Українці втрачають житло, роботу, близьких людей, змушені емігрувати. І мігранти – це ті, хто насамперед потребує психологічної допомоги.
До вторгнення в Україні найпопулярнішими були професії юриста, економіста та програміста, про що свідчила кількість абітурієнтів, які обирали ці спеціальності для вступу до вищих навчальних закладів. Нині у трендах – психологія. І це також один із показників того, що в суспільстві збільшується попит на такі послуги.
Як стреси та травми, пов’язані з війною, впливають на загальну працездатність та продуктивність населення?
Звичайно, такий стан не може не зашкодити працездатності людей. Детально це питання мають вивчати фахівці із психології праці. Однак я наголошую, що ця соціальна проблема має вирішуватись на рівні держави. Людина може дистресу втрачає працездатність, можливості долати реальні труднощі.
Психологічну службу треба створювати саме в армії, щоб люди там завжди могли отримати необхідну допомогу
Це стосується також армії. Окремих досліджень, які б оцінили психологічний стан людей, що зараз на передовий, на жаль, немає, але очевидно, що сама сфера діяльності – стресова, і ця діяльність насамперед призводить до психологічних проблем. Отже, психологічну службу треба створювати саме в армії, щоб люди там завжди могли отримати необхідну допомогу.
Так, в армії працює служба капеланів, що теж добре – такі служби історично існували у різних арміях світу, це духовна підтримка. Але в сучасному егалітарному світі більшість людей потребують таки допомоги саме фахівців – психологів. Вони мають активно працювати із військовими, наприклад, під час ротацій.
Ви дослідили таке питання, як вплив повномасштабної війни та викликів, пов’язаних із нею, на українських дітей?
За освітою я психолог. У своїй практиці мав досвід комплексного дослідження стану здоров’я та психологічного стану дітей, які були народжені за рік та через рік після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Це були діти із міста Прип’ять, їх переселили звідти разом із батьками. Тобто вони мешкали в нових для сім’ї умовах, але самі не були свідками катастрофи. При цьому дослідження показало, що навіть розмови, спогади, стан батьків певним чином впливали на дітей. Діти із сімей, евакуйованих із Чорнобильської зони, з погляду психологічного стану відрізнялися від дітей, які жили у стабільних умовах. Вторинний досвід вплинув на них великий вплив – не настільки великий, щоб заважав їм жити, коли вони виросли, але він позначався на їхньому психологічному стані.
Багато дітей в Україні сьогодні мають вторинний досвід: вони можуть жити у містах та селах, де не було активних бойових дій, але чують розмови інших, бачать втрати. Вони споживають інформацію через телебачення, інтернет – всі події довкола надають на них великий вплив. І це не кажучи вже про тих дітей, які зазнали прямого впливу війни, втратили своїх рідних тощо. – Це страшна травма.
Коли ми говоримо про вторинні травми у дітей, тут також потрібна робота психологів – у школах чи дитячих садках, а також рекомендації батькам, щоб вони теж враховували цей фактор. Батькам слід пояснювати, що навіть якщо їхні діти не демонструють цього відкрито, вони можуть бути стресовими.
Нещодавнє опитування групи «Рейтинг», про яке ви згадували вище, зокрема показало, що нас об’єднує та роз’єднує. У ньому йдеться: «Українське суспільство оцінюють як скоріше роз’єднане, поляризоване. Різні погляди на війну, перспективи її завершення, розмежування за ролями у війні: поділ на україномовних та російськомовних, цивільних та військових, тих, хто виїхав, та тих, хто залишився – це далеко не повний перелік чинників, які не сприяють національній єдності. Водночас серед факторів, що об’єднують, – сама війна та її похідні: спільний ворог, спільна мета, спільна віра в перемогу. Об’єднуються також люди і по лінії спільних проблем та одного на всіх невдоволення владою». Що ви думаєте про це?
До 2022 року в Україні було багато факторів, які потенційно роз’єднували населення у політичних поглядах, культурних преференціях тощо. Але цікаво й те, що саме 2022-й призвів до того, що наша головна розбіжність – орієнтація на західний чи східний вектор розвитку України – була подолана. А почала ця розбіжність долатися з 2014 року.
Дуже важливим фактором консолідації українців став остаточний вибір вектора для розвитку
Дуже важливим чинником консолідації українців став остаточний вибір вектора для розвитку: наше суспільство точно знає, куди треба йти. Адже протягом 30 років після здобуття незалежності Україна нагадувала міфічну істоту Тянітолка з дитячих казок: мала дві голови, кожна з яких йшла у свій бік. Через це ми фактично стояли на місці.
Українці раніше розглядали свою країну як бідну, певним чином недолугу, корумповану. Але 2022-го Україна почала сприйматися як країна, здатна на дуже серйозні соціальні прориви. Навіть нашу економіку українці стали оцінювати вище, ніж до війни, хоча на той час втратили майже її третину. Виявилося, що Україна – соціально потужніша, ніж самі українці вважали раніше.
У ході подальших подій в Україні з’явилося багато соціальних груп: люди, які були на фронті та які не були; ті, хто мігрував за кордон, і ті, хто лишився; ті, хто втратив житло, і хто жив у своєму житлі із самого початку. Тобто, дуже багато потенційних ліній для розколу країни. Тим не менш, наші дослідження не демонструють такого рівня напруженості по цих лініях потенційного розколу, які могли б призвести до суспільних конфліктів.
2022 року Україна не мала великих проблем з мобілізацією, адже багато хто пішов захищати країну добровільно. Був період, коли до військкоматів стояли черги, а деяких людей не хотіли брати з першого разу та відправляли додому. Минуло три роки, і тепер бачимо зовсім іншу ситуацію: «бусифікацію»; напрацьовані схеми для нелегального перетину українського кордону чоловіками, які підлягають мобілізації; агресію на адресу представників ТЦК, з одного боку, та відсутність ротації для багатьох бійців, вимоги встановлення чітких термінів служби в армії – з іншого. Як ми опинилися у цій точці?
Тут зіграли роль кілька чинників. По-перше, у будь-якому суспільстві відсоток людей, які готові добровільно віддавати своє життя за спільну справу, дуже обмежений. Не треба думати, що українці тут чимось відрізняються від інших. Цей потенціал поступово вичерпується, що ми й бачимо зараз в Україні. Повномасштабна війна триває три роки, а це досить довго. Ще рік, і можна буде порівнювати цю війну з Великою Вітчизняною для СРСР.
На жаль, у суспільстві була створена певна атмосфера, що ресурс добровольців начебто невичерпний. Однак треба було одразу розуміти, з ким ми маємо справу: Росія – це країна, яка має на меті знищення української нації, України як держави. Отже, якщо нація хоче існувати, необхідно ухвалювати закони про мобілізацію, впроваджувати послідовну державну політику щодо мобілізації.
Друге – демонстрація вертикальної солідарності. Тобто першими до армії мали йти представники найвпливовіших верств населення і таким чином показувати приклад для інших. І я здивований, що це не було продемонстровано, адже за будь-яких часів аристократи першими йшли воювати – так, вони могли бути організаторами в армії, але їхня участь вважалася обов’язковою.
Будь-який успіх на фронтах суттєво змінює психологічний стан населення
Третій чинник – надто розрекламований контрнаступ. Психологія людей така, що їм значно легше не отримувати чогось загалом, ніж сподіватися щось і потім отримати те, що розраховували. Тому що інакше це провокує великий стрес, відчуття втрати: щось було обіцяно, але воно не сталося. І це те, що сталося з контрнаступом.
Будь-який успіх на фронтах суттєво змінює психологічний стан населення. Якщо не буде таких успіхів, буде дуже важко – хоч остаточної втрати стійкості та готовності захищати країну я не прогнозую.
Як змінилася за ці три роки довіра українців до влади, зокрема до президента Володимира Зеленського?
Дані досліджень свідчать про суттєве зниження довіри до Верховної Ради, уряду, президента. Але рівень довіри все одно вищий, ніж був у всіх інших властей після п’ятирічного терміну їхнього правління.
Незважаючи на це, поки що все більше тих, хто довіряє президенту, ніж тих, хто не довіряє. А це для України – рідкісне явище.
Зараз багато говорять про те, що на Україну чекає демографічна криза, пов’язана з численними факторами, серед яких – масовий виїзд українських жінок з дітьми за кордон навесні – влітку 2022 року. Періодично можна почути, що держава планує впроваджувати ті чи інші ініціативи, щоб заохотити таких людей повертатися. Чи хочуть українці, які виїхали, рятуючись від війни, повертатися до України?
Більшість людей хочуть повернутися, але це абстрактне бажання. Чимало тих, хто готовий повернутись лише після завершення бойових дій, а також за умови, що буде можливість отримати в Україні нормальну роботу. Не забуваємо, що багато хто з тих, хто був змушений виїхати, втратили свої будинки.
У таких обставинах розраховувати, що більшість повернеться, неможливо. Як говорила головний спеціаліст України з демографії Елла Лібанова, якщо 50 відсотків із тих, хто виїхав, повернуться, вона буде щасливою. Я, своєю чергою, прогнозував від 30 до 50 відсотків. Але цей відсоток залежатиме від державної програми. В Україні вже існує Міністерство національної єдності, яке має займатись безпосередньо цією проблемою. І я дуже хочу побачити програму своєї діяльності.
Давайте подивимося, скільки за ці роки було створено антикорупційні організації. Але якими є результати їхньої діяльності? Якби всі вони виконували свої обов’язки, в Україні вже зникла б вся корупція, і ми б ще могли допомогти в цьому європейцям. Вищезгадане дослідження «Рейтингу» демонструє, що корупція – саме один із тих чинників, які впливають на роз’єднання українців.
У своїх інтерв’ю раніше ви говорили про те, що з кожним роком погляди українців стають дедалі правішими. Розкажіть чому так відбувається?
Така тенденція спостерігається у всьому світі. Ліві зараз не популярні. І українці у цьому сенсі йдуть у світовому напрямку.
Ще один фактор, який штовхає право українців, – ідея збереження своєї національної ідентичності.
Крім того, слід згадати радянські часи: в СРСР були ліві погляди, хоча Росія тепер, як наступниця Радянського Союзу, зовсім не ліва. Отже, українці хочуть бути подалі від усього, що пов’язане з СРСР та його наступницею. Тому не обирають таких політичних орієнтацій, як, скажімо, комуністи, соціал-демократи, соціалісти. В українській масовій свідомості такі орієнтації останнім часом стали табуйованими.
Ще один чинник, який штовхає право українців, – ідея збереження своєї національної ідентичності. Звідси й такі напрями політичного життя, як націонал-демократія та націоналізм. Якщо до початку повномасштабної війни націоналізм в Україні підтримували 3 – максимум 4 відсотки населення, то зараз це вже 17 відсотків. У разі війни це природно. Але найбільш популярною все одно залишається націонал-демократична течія – такої позиції дотримується майже чверть населення країни. Лібералів суттєво побільшало в Україні – близько 10 відсотків. На мою думку, це добре, адже такі показники наближають нас до розвинених демократичних держав.
*Євген Головаха (Evhen Golovakha) – психолог, соціолог, доктор філософських наук, директор Інституту соціології НАН України.
Інтерв’ю провела Олександра Горчинська
Джерело: IPG–Journal, ЄС