Отруйна одержимість Володимира Путіна Україною вперше почала вкорінюватися 20 років тому, коли мільйони українців прямо кинули йому виклик під час Помаранчевої революції, пише Пітер Дікінсон.
Цього місяця виповнюється двадцята річниця Помаранчевої революції в Україні. Коли 22 листопада 2004 року в центрі Києва вперше спалахнули протести проти фальсифікації президентських виборів, мало хто з спостерігачів міг собі уявити, що вони стали свідками першого акту геополітичної драми, яка врешті-решт призведе до найбільшого європейського конфлікту з часів Другої світової війни. І все ж не може бути жодних сумнівів у тому, що бажання президента Росії Владіміра Путіна розчавити Україну вперше почало формуватися два десятиліття тому, коли він спостерігав за тим, як український народ кидає виклик власним авторитарним правителям і вимагає демократичного майбутнього.
Протягом останніх двадцяти років існує тенденція розглядати Помаранчеву революцію насамперед як політичну поразку. Таку оцінку досить легко зрозуміти. Зрештою, хоча революція скасувала сфальсифіковані результати президентських виборів і привела до влади кандидата-реформатора Віктора Ющенка, вона не призвела до таких політичних перетворень, на які сподівалися мільйони українців, що брали участь у протестному русі. Натомість Ющенко провів більшу частину свого президентства у сварках з колегами та компромісах з опонентами, а потім програв вибори 2010 року негідникові Помаранчевої революції Віктору Януковичу.
Хоча революція явно не досягла своїх високих політичних цілей, зосереджуватися виключно на внутрішній українській політиці було б недалекоглядно. Для того, щоб оцінити справжнє історичне значення Помаранчевої революції, її необхідно розглядати в набагато ширшому контексті.
До революції пострадянська Росія мала значний вплив в Україні, а Владімір Путін очолював опитування як найпопулярніший політик серед українців. У той же час, ці дві країни вже були досить відмінними. Централізована вертикаль влади в Росії створювала умови для жорсткого авторитаризму. На противагу цьому, необхідність балансувати між конкуруючими центрами впливу і влади в Україні породила м’якший авторитаризм.
Жорстка підтримка Путіним Віктора Януковича напередодні президентських виборів 2004 року і його подальші дії з розгону протестувальників під час Помаранчевої революції підкреслили зростаючі розбіжності між двома країнами. Це прискорило віддалення України від Росії, і ця тенденція зберігається донині.
Путін відіграв дуже помітну особисту роль у Помаранчевій революції. Російське телебачення, яке на той час широко транслювалося в Україні, невпинно просувало кандидатуру Віктора Януковича під час підготовки до президентських виборів в Україні. Напередодні голосування Путін прийняв доленосне рішення про пряме втручання. Наприкінці жовтня 2004 року він приїхав до Києва, де його привітали імпровізованим військовим парадом, а потім виступив на національному телебаченні з довгою лекцією для української громадськості про важливість підтримки обраного ним кандидата в президенти.
Незабаром стало зрозуміло, що Путін катастрофічно прорахувався. Його відкрита і неприхована спроба втрутитися у внутрішні справи України була широко сприйнята як серйозна образа і свідчення його презирства до української державності. Це наелектризувало громадську думку і допомогло мобілізувати мільйони раніше аполітичних українців.
Через кілька тижнів, після глибоко помилкового другого туру голосування, українці відреагували на спробу крадіжки їхніх виборів, заполонивши центр Києва у величезній кількості. Не буде перебільшенням сказати, що акт вищої імперської пихи Путіна став однією з ключових причин Помаранчевої революції.
Ця картина повторювалася протягом останніх двадцяти років, коли спроби Путіна нав’язати свою волю Україні постійно призводили до зворотних наслідків і ще більше відштовхували дві країни один від одного. У 2013 році він тиснув на свого українського союзника Януковича, щоб той відмовився від європейської інтеграції і повернув країну в орбіту Кремля, лише для того, щоб спровокувати другу революцію і падіння режиму Януковича.
Тоді Путін обрав військове рішення. Він розпочав вторгнення в Україну в лютому 2014 року із захоплення Криму, а через кілька тижнів відправив війська на схід України на Донбас. Коли стало очевидно, що ця обмежена військова інтервенція лише зміцнила рішучість України повністю вийти з російської сфери впливу, Путін почав планувати повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року.
Після Помаранчевої революції прагнення Путіна завоювати Україну стало визначальним для всього його правління. У своєму цілеспрямованому прагненні до цієї мети він продемонстрував готовність нести величезні витрати. Окрім життів незліченної кількості російських солдатів, які загинули або були покалічені під час бойових дій в Україні, Путін також приніс у жертву економічне процвітання Росії, міжнародний авторитет країни та її зв’язки з розвиненим світом.
Історичний зсув у світогляді Путіна був очевидний вже незабаром після Помаранчевої революції. Через кілька місяців після повстання українського народу він наказав розпочати роботу над створенням того, що мало стати флагманською англомовною медіа-платформою Кремля – RT. Це був перший крок у процесі, який зробив режим Путіна беззаперечним світовим лідером у поширенні антизахідної дезінформації.
Навесні 2005 року Кремль також підтримав загальнонаціональну кампанію, яка заохочувала росіян носити помаранчево-чорні георгіївські стрічки на честь перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. Оскільки зображення повсталих українців з помаранчевими стрічками все ще свіжі в пам’яті, лоялістський символізм цього контр-жесту було важко не помітити. Георгіївські стрічки стали основою фанатичного культу перемоги, оскільки путінський режим намагався виправдати власний авторитаризм за допомогою все більш екстравагантних форм вшанування пам’яті Другої світової війни. Те, що почало своє життя як реакція на помаранчеві стрічки української революції, стало головним символом усієї путінської епохи.
Чому Путін так одержимий Україною, і що саме в Помаранчевій революції в цій країні так незворотно вплинуло на нього? Відповіді на ці питання криються в імперіалістичному розумінні Путіним російської ідентичності та його формуючому політичному досвіді офіцера КДБ у Східній Європі під час розпаду Радянської імперії.
Путін був у Східній Німеччині в 1989 році, коли впала Берлінська стіна. Він безпорадно спостерігав, як вся радянська присутність у регіоні руйнувалася на тлі сплеску продемократичних протестів. У своїй власній розповіді про цей травматичний час Путін стверджує, що його приголомшене начальство повідомило йому: «Москва мовчить». Цей досвід переслідує Путіна, і він переконаний, що Москва більше ніколи не повинна «мовчати», особливо коли стикається з масовими протестними рухами або спробами вийти з-під контролю Кремля.
Путін особливо чутливий до національного пробудження сучасної України та її прагнення до європейської демократії, оскільки він розглядає цю країну як частину російського імперського центру. Якщо демократична політична культура зможе вкоренитися в такому важливому для російської національної ідентичності місці, як Україна, це може виявитися заразливим і послужити каталізатором аналогічних вимог у самій Росії.
Показово, що Путін вперше почав демонструвати свою опозицію до української незалежності невдовзі після Помаранчевої революції. У квітні 2005 року він дуже добре пам’ятав останні події в Україні, коли назвав розпад СРСР «найбільшою політичною катастрофою двадцятого століття». Це видно з деяких менш цитованих фрагментів його промови, в якій він також згадував про «епідемію дезінтеграції» і оплакував долю «десятків мільйонів співвітчизників», які опинилися за межами Росії в 1991 році. На той час в Україні проживала чи не найбільша кількість етнічних росіян на пострадянському просторі.
За минулі двадцять років мало що змінилося. Сьогоднішнє російське вторгнення є прямим результатом твердого переконання Путіна в тому, що втрата України становитиме екзистенційну загрозу для самої Росії. Тому безглуздо припускати, що якесь обмежене територіальне врегулювання може покласти край нинішній війні і привести до стійкого миру. Будь-яка спроба запропонувати поступки призведе лише до тимчасової паузи в бойових діях, перш ніж Путін відновить свою кампанію зі знищення української державності.
Зусилля Володимира Путіна, спрямовані на відновлення російського контролю над Україною, беруть свій початок з Помаранчевої революції 2004 року, а зараз переросли з політичного втручання у найкривавішу європейську війну за останні кілька поколінь. Він розглядає знищення української держави як свою історичну місію і вважає, що від його успіху залежить доля Росії. За таких обставин розмови про компроміс з Кремлем є марними. Натомість мир буде можливий лише тоді, коли Путіна вдасться переконати в незворотності української незалежності.