Радянським керівництвом Узбекистан був визначений одним з головних центрів депортації поляків зі Східної Польщі. На початку 1942 року польська Армія Андреса разом із тисячами цивільних поляків була вивезена до Узбецької та Киргизької РСР, а узбецьке місто Гузар стало штабним центром армії і польського життя в цій азіатській республіці. Переселеним не вистачало продовольства, люди, не звиклі до азіатських умов життя, постійно хворіли, лютували епідемії. Намагаючись покращити умови перебування в Узбекистані, СРСР відкрив тимчасові пункти харчування, дитячі будинки, клініки та невеликі лікарні, але незважаючи на це, 2500 солдатів та ще більше цивільних осіб загинули. Про це нагадують військові польські цвинтарі, розташовані в 15 містах Узбекистану: в Гузарі, Джизаку, Кишені, Канімеху, Китабі, Маргілані, Алмазарі, Карші, Шахрісабзі, Ташкенті, Чиракчі, Яккабазі та Янгіюле [1]. Врешті армію генерала Владислава Андерса було створено, однак на радянський фронт вона не потрапила: її очільник робив все можливе, щоби якомога більша кількість поляків була врятована як від радянських концтаборів, так і від радянського фронту.

Саме з часу тривалого перебування на території Узбекистану значної кількості представників польської держави можна говорити про започаткування позитивного ставлення обох народів одне до одного та майбутнього розвитку ефективних відносин між Польщею та Узбекистаном.

Про історію транзиту польсько-узбецьких відносин з початку Другої світової війни йдеться в поданій статті. Аналізується шлях формування польської армії генерала В. Андерса, зокрема історія українства у польському війську. Розкриваються особливості розвитку взаємовідносин узбецького населення і прибулих поляків. Також досліджується сучасний стан взаємодії Узбекистану і Республіки Польща.

Ключові слова: Армія В. Андерса,польські військовополонені, Узбекистан, Республіка Польща, співпраця.

POLISH TRANSIT: RUSSIA – UZBEKISTAN – IRAN – WARSAW

Liudmyla D. Chekalenko

Uzbekistan was identified by the Soviet leadership as one of the main centers of deportation of Poles from Eastern Poland. At the beginning of 1942, the Polish Army of Andres, together with thousands of civilian Poles, was taken to the Uzbek and Kyrgyz SSR, and the Uzbek city of Huzar became the headquarters of the army and Polish life in this Asian republic. The resettled people did not have enough food, people not used to Asian living conditions were constantly sick, epidemics raged. To improve conditions in Uzbekistan, the USSR opened temporary food stations, orphanages, clinics and small hospitals, but despite this, 2,500 soldiers and many more civilians died. This is a reminder of the Polish military cemeteries located in 15 cities of Uzbekistan: in Huzar, Jizak, Kishen, Kanimekh, Kitaba, Margilan, Almazar, Karsha, Shahrisabz, Tashkent, Chirakchi, Yakkabazi and Yangiyule [1]. In the end, the army of General Władysław Anders was created, but it did not reach the Soviet front: its leader did everything possible to save as many Poles as possible from Soviet concentration camps and from the Soviet front.

Since the long stay of a significant number of representatives of the Polish state on the territory of Uzbekistan, it is possible to talk about the beginning of a positive attitude of both peoples towards each other and the future development of effective relations between Poland and Uzbekistan.

The article presents the transit history of Polish – Uzbek relations since the beginning of World War II. The way of formation of the Polish army of General V. Anders is analyzed, the history of Ukrainians in the Polish army. The peculiarities of the development of relations between the Uzbek population and the Poles who arrived are revealed. The current state of cooperation between Uzbekistan and the Republic of Poland is also investigated.

Key words: the army of V. Anders, Polish prisoners of war, Uzbekistan, the Republic of Poland, cooperation.

Основний текст. Дослідники історичного минулого дійшли висновку, що між Польщею та Узбекистаном є кілька історичних дотичностей. З пізнього Середньовіччя обидві нації були провідними державами своїх регіонів – Східної Європи та Центральної Азії, де культурні та політичні центри – такі міста як Краків та Бухара процвітали як величі науки і мистецтва. Краків, Торунь, Варшава, Самарканд та Бухара нині внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Польща та Узбекистан піддавалися декільком іноземним вторгненням, зокрема і з боку Росії. Держави занепали у XVIII столітті, ставши частиною російської імперії. Польща була розділена Росією, Австрією та Пруссією (пізніше Німеччиною). Узбецькі ханства були завойовані Росією. Після Першої світової війни Польща відновила незалежність, проте Узбекистан залишився у складі Радянського Союзу.

Під час Другої світової війни поляки, що потрапили в радянський полон в результаті загарбання червоною армією польських територій, частково були знищені, частково депортовані як політичні бранці до азіатських республік, у першу чергу Узбекистану. Військові і цивільні особи армії генерала В. Андерса, що були переселені, збудували в Ташкенті Собор Святого Серця Ісуса, також відомий як «Польська церква», який став об’єктом культурної спадщини Ташкента [2].

Дослідження тематики. Активне дослідження зазначеної у статті тематики припадає на радянський період – йдеться про низку публікацій переважно московських авторів про історію Другої світової війни, про військові формування, що брали в ній участь, зокрема і перипетії із створенням і діяльністю Армії Андерса [3]. Польські дослідники також вивчали історію Армії Андерса. На книжкових полицях можна побачити їх дослідження – книжки польською та російською мовами [4]. Радянська пропаганда поступово формувала негативне ставлення до політики генерала Андерса, звинувативши його у зраді, і загалом до зазначених подій. Оскільки Армія Андерса не взяла участі у боротьбі із німецькими загарбниками під радянським командуванням, а наприкінці війни перейшла у розпорядження Британії. Негативна характеристика цих істричних подій потрапила до шкільних і вузівських підручників історії, по яких вчилося не одне покоління радянських людей. Старше покоління й дотепер згадує Армію Андерса, як злочинців і зрадників, які використали матеріальні засоби союзу, однак не допомогли йому у війні з фашизмом.

Під час формування армії польська громада твореного війська складалася з 75491 військовослужбовця і значної кількості цивільних, а утримувалась за рахунок матеріально-технічних ресурсів СРСР. Зокрема їй постачали 100% озброєння та боєприпасів, продовольства, теплого зимового одягу тощо. Надавали також фінансові кошти: загалом понад 400 млн. радянських рублів. Частково допомагали країни антигітлерівської коаліції: Велика Британія та США [5].

Проте, всупереч початковим домовленостям про дружбу і взаємну допомогу, відповідно яких створювана армія мала «вести війну з німецькими загарбниками разом з радянськими військами», армійські частини так і не були направлені на фронт. Хоча цього вимагав і прем’єр-міністр Польщі В.Сікорський – воювати разом з Червоною Армією. Однак більшсть поляків потрапили на територію союзу примусово і вони не виказували бажання залишатися на радянській території і воювати під радянським командуванням. Врешті армія Андерса була виведена з СРСР до Ірану, де згодом була переформована на 2-й польський корпус у складі британської армії. У січні 1944 року ці військові у складі британської армії були відправлені на італійський фронт Другої світової війни [6].

Передісторія. Перше польське військове формування радянські керівники намагалися створити ще у 1940 році.Тоді з польських військовополонених, що перебували на радянській території після поразки Польщі у війні з совєтами, створили дивізію. В липні 1941 р. московський уряд дозволив формувати в СРСР національні військові частини з чехів, словаків, югославів і поляків, надавати їм озброєння і обмундирування. Також у липні 1941 р. у Лондоні СРСР і Британія підписали угоду про відновлення дипломатичних відносин і взаємодопомогу. За угодою також передбачалось створення польських військових об’єднань в СРСР. До угоди було додано спеціальний протокол, яким радянський уряд надавав амністію всім польським громадянам, що перебувають в ув’язненні на радянській території.

Польське населення кількісно перевищувало всі інші етнічні групи, що були репресовані: число спецпереселенців, біженців та сімей, висланих із західних областей, сягала понад 380 тисяч осіб. Серед них колишніх військовополонених 26 160 осіб; осадників та лісників 132 463; засуджених та підслідчих 46 597 осіб; біженців та сімей репресованих 176 000 осіб. Разом 381 220 осіб. [7].

Отже, така кількість людей давала підстави для створення польської армії.

Армія В. Андерса (пол. Armia Andersa) – назва формувань збройних сил Польської Республіки, створених у 1941 році на території СРСР за згодою між радянським урядом та польським урядом у вигнанні.

Командувачем польською армією в серпні 1941 року був призначений генерал Владислав Андерс, у той же день звільнений з Луб’янської в’язниці. Прем’єр В. Сікорський на цю посаду хотів призначити популярного у війську Станіслава Халлера, але Халлера совєти «не могли знайти», оскільки він був ними ж розстріляний у Харкові в квітні 1940 р. під час масової страти польських офіцерів. Врешті решт польським урядом і СРСР загальну чисельність військових частин було визначено у 30 тис. військовослужбовців. Для підготовки польської армії союз надав польській стороні безвідсоткову позику в розмірі 65 млн рублів (згодом збільшену до 300 млн рублів). Крім того, надав безвідсоткову позику в розмірі 100 млн рублів для допомоги польським біженцям, а також додаткові 15 млн рублів як безповоротну допомогу офіцерському складу майбутньої польської армії. Польські мігранти та переселенці були розселені у 5 тис. населених пунктах на території 10 республік та 126 областей союзу. Для них було відкрито 589 соціальних установ: їдальні, дитячі садки та ясла, школи тощо [9].

Поза тим було дозволено відкрити на радянській території 20 представництв посольства Польщі (зі штатом 421 посадової особи), видавати газету «Polska» та вести суспільно-політичну діяльність [10].

Інша армія. Паралельно весною 1943 р. ліві сили польської еміграції на чолі Союзу польських патріотів у СРСР, за ініціативи і підтримки совєтів почали формувати у с. Сельце біля Рязані (рф) 1-шу дивізію імені легендарного польського героя Тадеуша Костюшка. Бойове хрещення дивізії відбулося в боях із гітлерівськими військами 12–13 жовт. 1943 р. біля с. Леніно Могильовської обл. в Білорусі. У квітні 1944 польські зенітники відзначилися, відбиваючи нальоти німецької авіації на Київ.

З польських громадян, які перебували на території союзу, радянські керівники намагалися створити ударну силу, яка мала допомогти вигнати німців з польської території і, як вірна комуністичним ідеалам, почати будувати комуністичну Польщу. Для озброєння польських частин союз безоплатно надавав зброю. Армії Андерса надходила також зарубіжна допомога Великої Британії і США. Відповідно домовленостей, по лінії американського комітету «Джойнт», надавалась спецдопомога «польським громадянам, євреям за національністю» з Армії Андерса. Допомога надходила через Тегеранський офіс “Джойнт”. По лінії “Джойнт” щомісяця надсилалось 10 тис. посилок. Загальний обсяг цієї допомоги у 1942–1945 роках склав 2,2 млн доларів США [11].

Після військової підготовки – відповідно до угоди, польські частини мали бути направлені на фронт. Однак, генерал Андерс робив все, щоби з радянських казематів вивільнити якомога більше польських громадян. І це йому вдавалося: було досягнуто домовленості щодо створення у низці таборів для військовополонених призовних комісій з представників польського командування, Червоної Армії, НКВС СРСР та медиків. За результатами роботи комісій було відібрано 24 828 колишніх військовополонених. Серед тих, хто опинився в лавах армії, були майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін, який до початку війни відбував термін у Печорлазі (залишив армію в 1943 році, залишившись у Палестині), і відомі композитори Єжи Петерсбурзький, який керував у 1939—1941 роках джаз-оркестром Білоруської РСР, та Хенрік Варс (створив при армії театр «Polish Parade»).

Усього ж з 391 575 польських громадян, які перебували в місцях ув’язнення та на засланні, звільнено з в’язниць та таборів ГУЛАГу 50 295 осіб, з таборів військовополонених — 26 297. На формування армії Андерса було направлено 25115 колишніх військовополонених, а також 16647 звільнених із в’язниць [12].

Передбачливість генерала В. Андерса характеризують висновки однієї з військових нарад керівництва польського війська. Йшлося про те, що Москва може бути зайнята німцями найближчим часом. Водночас Польську армію треба збільшити до 100 тис. осіб. У разі поразки СРСР польську армію слід перевести до Персії, Афганістану чи Індії, що дозволить англійцям краще і швидше її озброїти. Слід уже зараз направляти людей до Ташкента і далі на південь [13].

Формування армії проходило у складних умовах: не вистачало одягу, іжі, будматеріалів, транспортних засобів. Андерс неодноразово звертався до влади, домагаючись поліпшення умов для дивізій, просив формувати нові дивізії в Узбекистані. Але для формування нових дивізій не було ані зброї, ані продовольства. У зв’язку з цим уряд в еміграції В. Сікорського порушив питання про переведення частини польських військовослужбовців до Ірану під британське командування. Однак після бесіди зі Сталіним і підписання Декларації про дружбу та взаємну допомогу, В. Сікорський підтвердив зобов’язання «вести війну з німецькими загарбниками разом з радянськими військами». Водночас до Ірану вивести частини, що не входять до складу війська (7 дивізій).

Місцем формування нових військових частин визначили Середню Азію. Штаб та його установи розмістився в селищі Вревський м. Янгі-Юль Ташкентської області Узбецької РСР. Радянська верхівка кількаразово зверталась до В.Андерса про уведення польських частин на фронт, проте Андерс відмовлявся, аргументуючи тим, що не завершено підготовку всієї польської армії. Між тим, Берія констатував антирадянські настрої в армії, небажання йти в бій під радянським командуванням. Навесні 1942 року на шляху до Лондона Андерс зупинився Каїрі, де пообіцяв командувачу британськими військами на Близькому Сході віддати у розпорядження англійців всі дивізії, сформовані в СРСР.

Перебазування армії Андерса до Ірану. Генерал Андерс категорично намагався вивести армію та взагалі всіх громадян довоєнної Польщі з СРСР. Свої мотиви він пояснює так: НКВС дедалі більше втручалася у наші справи. Нам заважали на кожному кроці. Зброї не доставляли, продовольства виділяли дедалі менше. (…) Приходили звістки, що тисячі поляків затримуються в таборах та в’язницях. Про зниклих офіцерів досі нічого не відомо. …ходили чутки про те, що їх усіх розстріляли, а також про те, що їх утопили в Білому морі. Я все більше приходив до усвідомлення того, що якщо поляки залишаться в радянській Росії, то вони загинуть. Однак від Сікорського отримав приголомшуючу відповідь: «У вищих політичних цілях армія повинна залишитися в СРСР».

Я розумів, що якщо навіть зараз радянська влада так неприязно ставиться до нас, поляків, що ж буде, коли військове щастя відвернеться від німців? Політичні керівники, всі Політбюро, весь радянський уряд — це ті ж люди, які уклали пакт із Німеччиною та вустами Молотова висловлювали радість, що Польща, «ублюдок версальської системи», назавжди припинила своє існування. Це були ті ж люди, які завдали небачених раніше в історії страждань мільйонам поляків і знищили багато сотень тисяч людських життів.

Втім, так само вони чинили зі своїм народом…[7].

Андерс за підтримки Черчілля домігся згоди уряду Сікорського на виведення армії до Ірану. Виїхали з СРСР 75 491 військовослужбовець і 37 756 цивільних осіб, до Ірану прибуло 69917 осіб, з них військових 41103 [14].

Національний склад армії Андерса був неоднорідний: окрім поляків, тут служила велика кількість русинів, українців та білорусів, а також близько 4 тис. євреїв. Після того, як наприкінці 1942 року армія Андерса була переміщена на територію Палестини, близько 3 тис. євреїв, що служили в армії, залишили армію і залишилися в Палестині [15].

Збройна боротьба армії тривала вже в Італії, у битвах під Монте-Кассіно корпус втратив 924 особи вбитими, 4199 пораненими. Загалом під час війни втрати корпусу склали 3 тис. убитих та 14 тис. поранених. 1945 р. до 2-го польського корпусу було прийнято 176 військовослужбовців 1-ї дивізії УНА генерала П. Шандрука, які здалися в полон англійським військам в Австрії [16].

Під час Другої світової війни в березні-серпні 1942 року з СРСР до Ірану через Узбекистан і Туркменістан перебралися понад 115 тис. осіб (зокрема 78 тис. вояків), тобто приблизно 10% поляків, депортованих після 17 вересня 1939 р. зі східних Кресів у глиб СРСР. Іншим містом, де зупинялися поляки, був Самарканд. Саме тут, описуючи часи формування Армії Андерса, Ксаверій Прушинський написав повість «Сурмач із Самарканда». Через виснаження частина поляків залишилася в Узбекистані, сиріт приймало місцеве населення, а жінки виходили заміж за узбеків [17].

2-й Польський корпус Андерса підтримував – по радіо та через кур’єрів – зв’язок зі штабом антирадянського та антикомуністичного збройного підпілля Польщі. 7 травня 1945 року генерал В. Андерс, тоді виконуючий обов’язки головнокомандувача польських сил на Заході, створив в тилах Червоної Армії організацію Delegatura Sił Zbrojnych na Kraj (DSZ) – щоб вести боротьбу проти СРСР, як «нового окупанта» Польської Республіки. Холодна війна, на думку генерала, мала спричинити глобальний конфлікт із застосуванням ядерної зброї (ЗМЗ) проти СРСР.

З ініціативи генерала Андерса до середини 1950-х років у структурах НАТО навчалася група польських офіцерів, що могли стати потрібними у разі війни з СРСР. В останньому наказі від 29 травня 1946 р. В. Андерс зазначив, що для польських солдатів «війна не закінчилася» і закликав до «подальшої боротьби за незалежність Польщі». Андерс стверджував що справа дійде до війни між США та росією.

Незабаром радянська влада підтвердила своє ставлення до військових Андерса. У 1951 році 4520 «андерсівців» з сім’ями, що повернулися в союз, відправили на спецпоселення до Іркутської області, де вони перебували до серпня 1958 року. У 1971 році Верховний суд Білорусі визнав необґрунтованість депортації колишніх «андерсівців» [18].

Цікавою сторінкою в історії армії генерала Андерса є участь українських вояків в її лавах. Як не дивно, але у перших підрозділах нового формування більшість становили білоруси, євреї та українці. Вони настільки ненавиділи СРСР з його інституціями, що охоче одягали польські мундири. 28 бійців покарали вже польські структури через підозру у членстві в ОУН до війни. Близько трьох тисяч українців воювали в польській армії. Українці боролися відважно. Так, 18 травня 1944 року військові другого корпусу Війська Польського прорвали німецьку оборону під Монте-Кассіно, а українець Михайло Паньковець захопив перші три бункери і загинув, атакуючи четвертий. Про цй подвиг нагадує його прізвище, написане на стіні бункера [16].

Не можу не згадати ще одну історію, пов’язану з польським генералом та Україною. Це історія про сім’ю генерала Андерса. Дружиною генерала була відома співачка Рената Богданська (уроджена Ірина Яросевич, м. Галич, батько був парохом у двох місцевих храмах) – жінка неймовірної долі. Донька капелана Української Галицької Армії, яка стала першою леді польської еміграції у Лондоні. Джазова співачка, що виконала один із найвідоміших музичних хітів воєнних років. Кіноакторка, яка втілила на екрані образ незламності й патріотизму. У дитинстві вона приятелювала з Романом Шухевичем та Степаном Бандерою. Двоє її братів воювали в УПА, а сама вона стала дружиною командувача польської армії Владислава Андерса [19].

Ана Марія Андерс (Anna Maria Anders, 22 листопада 1950 р.н.) – дочка генерала, дипломат, політична діячка, посол Польщі в Італії, президент фонду імені Андерса, підтримує стипендіями полонійних студентів. Бере активну участь відвідинами Узбекистану в регулярних урочистостях з нагоди роковин батька і творення армії, а її син служить у військовій авіації [20].

Сучасність. Нині між країнами активно розвивається гуманітарне співробітництво. В Ташкенті регулярно відбуваються урочистості, присвчені пам’яті польських воїнів генерала Владислава Андерса, похованих на території Республіки Узбекистан, а у Варшаві – узбецьких воїнів, похованих у Польщі.

Відбулося підписання Угоди «Про співпрацю та взаємодію» між Державним музеєм «Шон – Шараф» та Музеєм Другої світової війни у ​​Гданську Республіки Польща. Також Угоди «Про співпрацю та взаємодію» між Музеєм Другої світової війни в Гданську, Агентством «Узархів» та Інститутом історії Академії наук Узбекистану. Регулярно відзначаються річниці створення армії Андерса. У 2022 році відзначався 130-річний ювілей основоположника та командувача відродженої польської армії – легендарного генерала В. А. Андерса (1892-1970), доля якого була пов’язана з Узбекистаном [21].

В Узбекистані до поляків й сьогодні ставляться однозначно з глибокою повагою. Особливо старше покоління любить підкреслювати та супроводжувати свої щиро позитивні почуття з добрими та поважними словами на їхню адресу. Багато узбецьких старожилів пам’ятають поляків, як добрих землеробів, майстрів техніки, ковалів, теслярів, лікарів та вчителів.

Узбекистан сприяв евакуації польських військових та цивільних осіб у 2021 році під час виведення військ НАТО з Афганістану. У вересні 2021 р. Польща передала Узбекистану понад 250 000 доз вакцин против COVID-19 [23]. У 2022 році на початку війни в Україні з польського боку Узбекистану було надано дійсне та практичне оперативне сприяння: через Польщу було врятовано багато тисяч узбецьких біженців із України.

Спільними зусиллями громадських діячів Узбекистану та Польщі було відновлено кілька історичних пам’яток, що свідчать про місця масових поховань поляків. Согодні кількість громадян Узбекистану, з вписаним до паспортів польським походженням, нараховує близько 3 тисяч осіб. Полонія в Узбекистані вивчає польську мову, культуру і національні традиції. Працює Центр Польської культури в Узбекистані «Польська Світлиця», що об’єднує поляків країни, та плекає польські традиції [22].

4 жовтня 2022 року в Ташкенті відбулося підписання угоди про співпрацю між Інститутом національної пам’яті та Національним архівом Узбекистану. Завдяки підписаній угоді польські історики отримали доступ до архівів, які дозволять більш детально дослідити долю Армії Андерса в Узбекистані, а також отримають можливість знайти безіменні місця поховання поляків у цій країні [23]. Польська делегація ознайомилася з роботою Національного архіву Узбекистану та оглянула виставку архівних матеріалів про історичні та культурні зв’язки між Узбекистаном та Польщею. Підписання угоди відбулося під час урочистих заходів з нагоди 80-ї річниці формування Армії генерала Андерса, які відбувалися в Ташкенті. У них взяли участь донька генерала, тоді Посол Республіки Польща в Римі Анна Марія Андерс, Посол Республіки Польща в Узбекистані, представники Інституту національної пам’яті в Гданську та представники ветеранської та польської громад.

Учасники церемонії поклали вінки до пам’ятника, встановленого біля собору Пресвятого Серця Ісуса в Ташкенті, на честь воїнів Армії генерала Андерса. Також пам’ятник вшановує мирне населення, колишніх військовополонених і в’язнів радянських таборів, які загинули в 1942 році по дорозі на батьківщину. Відбулося також урочисте відкриття виставки IPN «Стежками надії. «Одіссея свободи» в Музеї пам’яті жертв репресій. Проект має на меті вшанувати бойові зусилля польських збройних сил під час Другої світової війни та долю цивільного населення, евакуйованого з СРСР разом з армією генерала Андерса.

У рамках церемонії відбулося вручення медалей IPN «Republicae Memoriae Meritum». Цією відзнакою Інститут національної пам’яті Польщі відзначає тих, хто оргнізує постійне вшануванням пам’яті подій та постатей з історії польського народу 1917–1990 років та підтримує Інститут національної пам’яті в його освітній, науковій та видавничій діяльності.

Замість висновку: сьогодні під час агресії росії проти України і посталої загрози всьому світові як ніколи пророче звучать думки генарала Андерса про Польщу, СРСР, про радянсько-більшовицьку політику, яка не змінилася роками. Ці думки попереджають і нас, і всіх цивілізованих людей на Заході: бути пильними, не повторювати помилок минувшини, що завершилися трагедією Голкосту і Голодомору. І щоби бути сильними у протистоянні злу треба об’єднатись.

І на завершення наведемо думки провідного узбецького журналіста керівника проекту «УЗБЕКИСТАН – ПОЛЬЩА! ПАМ’ЯТЬ НАРОДА», спеціального кореспондента інформаційного агентства EDNEWS по Центральній Азії, Шухрата Барласа, який поділився результатами журналістського розслідування.
“В історії узбецько-польських державних відносин є дуже багато цікавих фактів демонстрації співробітництва та взаєморозуміння. Однією із знаменних подій у новітній історії Узбекистану та Польщі все-таки став урочистий початок спільних науково-дослідних робіт узбецьких та польських учених, з метою встановлення особистості та чисельності поляків, які з 1941 року, не за своєю волею опинилися в Узбекистані. Слід зазначити, необхідність і важливість цього заходу полягає в тому, що до відновлення державної незалежності Узбекистану – не тільки розголошення, навіть будь-який інтерес до тем національного відродження вважалося кримінальним злочином, негайно вживалися заходи покарання.

Змучені холодом, голодом і тортурами сталінських таборів, що зазнали полонені солдати, офіцери та громадяни Республіки Польща, вони були знесилені від примусових робіт і помирали від різних хвороб під час епідемій, що панували в радянських таборах смерті. СРСР – для поляків став країною «занапащених душ». Чисельність військовополонених та біженців, насильно переселених з окупованої території Польщі в СРСР, різняться від 1,5 мільйона до 2 мільйонів. Вся ця біомаса складалася з людей різних національностей та віросповідань. Яка доля чекала на засуджених людей у ​​сталінських таборах смерті, було не важко зрозуміти. Зламані долі, страчені та безіменно знищені за національно-расовою та за соціально-класовою ознакою неживі тіла мирних людей — це і є наслідки фашизму та більшовизму.

Хибна і людиноненависницька ідея більшовизму була однією з найстрашніших винаходів людства. Більшовизм, своїми людиноненависницькими законами руйнуючи духовні основи людей, змушував вбивати одне одного, навіть братів по крові. Вигнані з рідних місць громадяни Польщі переважно діти, старі та жінки вирушали вмирати болісною смертю в гітлерівських концентраційних таборах смерті або розподілялися до сталінських виправно-трудових таборів смерті, системи ГУЛАГ (Головне управління таборів), вибору не було. Ці місця, що істотно нічим не відрізнялися один від одного, і функціонували як «фабрика смерті». В СРСР, через польське походження, інтерновані військовополонені відразу ж тотально були оголошені ворогами радянського народу і, як представники «полоненого» і «депортованого» народу, насильно вирушали в глиб радянської імперії для відбування покарання в сталінських трудових таборах, де засуджених в’язнів чекала смерть. Більшість поляків, що потрапили в полон в СРСР, відразу ж винищувалися з боку карателів з НКВС. Катинська трагедія, масове вбивство офіцерів Збройних Сил Республіки Польща на території СРСР – з того ж комуністично-більшовицького «репертуару», і це вже не для кого не секрет. В історичній пам’яті людства злочин проти полонених офіцерів Збройних Сил Республіки Польща зберігся під термінами: «Катинський розстріл» і «Катинська трагедія».

За часів більшовицького режиму, абсолютно всі жили в страху, і боялися вимовляти чи писати про долю засуджених, винищених і насильно вигнаних із рідних земель мирних жителів. Різні тотальні заборони та каральні акції, що проводяться по всьому Радянському Союзу, були повсякденним життям евакуйованих та репресованих народів. Всю цю систему мук та вбивств людей – контролював НКВС. Це був один із найстрашніших і найжорстокіших епізодів світової історії людства. Всесильна машина вбивства безвинних людей, Нарком внутрішніх справ СРСР, усією своєю армією та підпільними агентурними стукачами наглядали і контролювали безпорадних, голодних і хворих, що залишилися живими поляками, і нікого до них близько не підпускали.

Повага та шанування пам’яті поляків, похованих в Узбекистані – це прояв національної честі та гідності узбецької нації щодо польського народу. Пам’ять про кожного поляка та місця, де назавжди залишилися громадяни Польщі в Узбекистані – уособлюють історію польської державності, збереження пам’яті про них – це символ сердечної доброти та данина пошани узбецького народу сучасній польській нації.

Перебуваючи в Узбекистані, генерал Андерс закликав всю польську націю до свободи. Світ повинен знати цю істину і мати уявлення про те, як завдяки особистій ініціативі генерала Андерса в Узбекистані було організовано порятунок польського народу від радянського полону [24].

Джерела і література

1. Лісевич Іван Тимофійович, дата публікації: 2003 р. див.: Армія польська в СРСР. Інститут історії України. http://resource.history.org.ua › cgi-bin › eiu › history; А. Смолій (голова) та ін. НАН України. інститут історії України. Київ. Андерса армія, 1942-1945. IgotoWorld. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/70537.

2. Собор Найсвятішого Серця Ісуса. https://uzbekistan.travel/ru/o/sobor-svyatejshego-serdca-iisusa-v-tashkente.

3. Парсаданова В. С. Армия Андерса на территории СССР (1941—1942 гг.) // Новая и новейшая история, № 5, 1988. Гутман И. Евреи в армии Андерса, сформированной в СССР // Даниил Романовский, Давид Зильберкланг Яд ва-Шем: исследования : сборник. Иерусалим: Яд ва-Шем, 2010. Т.2. С. 121-176. ISSN 1565-9941. Польское рабочее движение в годы войны и гитлеровской оккупации (сентябрь 1939–январь 1945) / М. Малиновский, Е. Павлович, В. Потеранский, А. Пшегонский, М. Вилюш. М.: «Политиздат», 1968. Лебедева Н. С. Армия Андерса в документах российских архивов // Репрессии против поляков и польских граждан. Вып. 1. М.: Звенья, 1997. С.176—196. Материалы международной научно-практической конференции, посвящённой 60-летию формирования польской армии под командованием Владислава Андерса в г. Бузулуке Оренбургской области (24-26 октября 2001). Климковский Е. Я был адъютантом генерала Андерса. М.: Издательство МЭИ, 1991. Мухин Ю. И. Катынский детектив — 1995. knigochet.com. https://knigochet.com/show_55055. Советско-английские отношения во время Великой Отечественной войны, 1941–1945: документы и материалы. в 2-х тт. Т.1. 1941–1943 / Министерство иностранных дел СССР. «Политиздат», 1983.

3. Maria Turlejska. O wojnie i podziemiu. Dyskusje i polemiki. Warszawa, 1959; Zaron P. Armia polska w ZSRR, na Bliskim i Srodkowym wschodzie. Warszawa, 1981. Броневская Янина. Записки военного корреспондента. Издательство иностранной литературы, 1956. Залуский Збигнев. Пропуск в историю. «Прогресс», 1967. Грибовский Ю. «Белорусы в Польском войске в СССР, Польской армии на Востоке, Втором польском корпусе (1941—1947)» // сайт «Жыве Беларусь» (белор.) тощо.

4. № 188. Письмо заместителя народного комиссара иностранных дел А. Я. Вышинского послу Польши в СССР С. Коту по вопросу о займе на содержание польской армии на территории СССР // Документы и материалы по истории советско-польских отношений. Том 7 (1939—1943). / редколл., отв. ред. И. А. Хренов. М.: «Наука», 1973.

5. Zaron P., 1981, S. 132.Poland // Nigel Thomas, Simon McCouaig. Foreign Volunteers of the Allied Forces. London: Osprey Publishing Ltd., 1991. P. 7-12. (PDF) Roots and the Stability of Forested Slopes (researchgate.net). – https://www.researchgate.net/publication/242330665_Roots_and_the_Stability_of_Forested_Slopes. ІНТЕРНЕТ25 січ. 1981 р. · Pub. No. 132: 343-361. Authors: Robert Ziemer. Humboldt State University.

6. The Battle of Monte Cassino – The Holocaust Explained: Designed for schools www.theholocaustexplained.org/life-in-nazi-occupied-europe/the-second-world-war/battle-of-monte-cassino.

7. Владислав Андерс. Без последней главы. Архивная копия от 22 апреля 2021 на Wayback Machine. EvanMcGilvray. Poland and the Second World War, 1938–1948. Архивная копия от 22 апреля 2021 на Wayback Machine 2019 ISBN 9781473834101. – ps://books.google.com.ua/books?id=RU4IEAAAQBAJ&pg=PT132&dq=Bohusz-Szyszko+reported+the+”indignation”+that+anders+and&hl=ru&sa=X&ved=2ahUKEwj5jIumgpLwAhXnpIsKHTWqASMQ6AEwAHoECAQQAg#v=onepage&q=Bohusz-Szyszko%20reported DSpace НБУВ. – http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789. Файл PDF-файл

8. Калакура, О.Я. Депортації українців і поляків під виглядом «обміну. “обміну населенням” (до 70-річчя Люблінської угоди). http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/76914

9. Иванов Ю. В. Польская армия генерала В. Андерса в СССР (август 1941 — август 1942 года) // журнал «Новая и новейшая история». 2012. № 3. С. 52-58.

10. Дробязко С. И. Под знамёнами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооружённых сил 1941—1945 гг. М.: ЭКСМО, 2004. С. 333.

11. Джойнт // Холокост на территории СССР: энциклопедия / гл. ред. И. А. Альтман. РОССПЭН, «Научно просветительский центр „Холокост“», 2009. С. 267—268.

12. Молло Эндрю. Вооружённые силы Второй мировой. Структура. Униформа. Знаки различия. Полная иллюстрированная энциклопедия. М.: ЭКСМО, 2004. С.184.

13. Poland // Nigel Thomas, Simon McCouaig. Foreign Volunteers of the Allied Forces. London: Osprey Publishing Ltd., 1991. P. 7-12.

14. Pylypovych_Taras/Armiia_henerala_Andersa_prychyny_poiavy_ta_ uchast_ukraintsiv.pdf?PHPSESSID=6221a3l9oojgndvp22jei5c5n0

15. Zaron P. Kierunek wschodni w strategi polityczoznowojskowej gen Wl. Sikorskiego. 1940—1943. Warszawa, 1988. S. 69

16. Олексій Бухало. Армія Андерса: українці на передовій польської перемоги. https://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/05/160505_historician_blog_sx

17. Paweł Kowalski, Artur Ossowski, Adam Sitarek. Ocaleni z “nieludzkiej ziemi”: materiały edukacyjne. Łódź: Instytut Pamięci Narodowej – Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu. Oddział, 2012. Т. t. 26. 75 с. (Biblioteka Oddziału Instytutu Pamięci Narodowej w Łodzi). ISBN 978-83-63695-00-2

18. Земсков В. Репатриация перемещённых советских граждан Архивная копия от 16 января 2013 на Wayback Machine // «Скепсис». 2007. 26 мая.

19. Юля Юзьків. Рената Богданська (Ірена Андерс) “Я знов тобі” / Renata Bogdanska (Irena Anders) “Ya znov tobi”. https://www.youtube.com/watch?v=pd_o9JLJr6w

20. Miłość do Polski w pustyni i w stepie. Rzeczpospolita. https://www.rp.pl › art371.”Armia Generała Andersa w Uzbekistanie”. YouTube. https://www.youtube.com › watch

21. “Złączyła nas wspólna krew. Armia Andersa 1941-1947”. 2020. Wojsko-Polskie.pl. https://www.wojsko-polskie.pl›. WSPÓLNOTA ANDERSA – WSPÓLNOTA Generała. anders.org.pl. https://anders.org.pl. W Uzbekistanie oddano hołd żołnierzom armii generała …Instytut Pamięci Narodowej. – https://ipn.gov.pl› 171586; Miłość do Polski w pustyni i w stepie Rzeczpospolita. – https://www.rp.pl › art3719.

22. Przekazanie szczepionek z Polski dla Uzbekistanu – Polska pomoc – Portal Gov.pl (неопр.). Polska pomoc: 13 maja 2024.

23. W Uzbekistanie obchody 70. rocznicy wyjścia armii. Dzieje.pl. https://dzieje.pl›

24. Facebook sharing buttont. https://ednews.net/ru/news/interesting/597835-uzbekistan-polsha-pamyat-naroda.