Навчання у членів Альянсу, які вже вживають заходів, дасть іншим членам НАТО, які вирішать посилити свою стійкість, перевагу, пише Елізабет Брау
Національна стійкість вже давно є частиною місії НАТО; більше того, їй присвячений окремий параграф у Північноатлантичному договорі. Але протягом багатьох років члени НАТО нехтували національною стійкістю. Проте останнім часом багато хто з них усвідомив, що національна стійкість має фундаментальне значення для їхньої безпеки. Більше того, деякі з них зараз вживають інноваційних заходів для посилення своєї стійкості. Навчання у членів Альянсу, які вже вживають заходів, дасть іншим членам Альянсу, які вирішать посилити свою стійкість, перевагу.
“Задля більш ефективного досягнення цілей цього Договору сторони, окремо і спільно, шляхом постійної і ефективної самодопомоги і взаємодопомоги, підтримуватимуть і розвиватимуть свою індивідуальну і колективну здатність протистояти збройному нападу”, – йдеться в статті 3 Північноатлантичного договору, який був підписаний сімдесят п’ять років тому у Вашингтоні, округ Колумбія. Незважаючи на те, що стаття 3 передує статті 5, багато членів Альянсу не сприймали її особливо серйозно – принаймні, після закінчення холодної війни.
Це тому, що національну стійкість важче виміряти кількісно, ніж військову оборону. В останньому випадку збройні сили, політики і навіть громадськість можуть оцінити, наскільки масштабними і ефективними є їхні зусилля. Збройні сили мають певну кількість військовослужбовців строкової служби, певну кількість резервістів і певне озброєння. Але “індивідуальна і колективна здатність протистояти збройному нападу” включає в себе безліч навичок і елементів, які набагато важче визначити, не кажучи вже про те, щоб виміряти. Не існує правил, які б визначали, хто має брати участь у забезпеченні стійкості, а також не існує офіційного рівня, на якому країна (або організація) вважається стійкою.
На Варшавському саміті 2016 року лідери НАТО спробували підвищити стандарти стійкості, ухваливши сім “базових вимог”. Серед них: гарантована безперервність роботи уряду і критично важливих державних служб, стійкість енергопостачання, здатність ефективно протидіяти неконтрольованому переміщенню людей, стійкість продовольчих і водних ресурсів, здатність протидіяти масовим жертвам, стійкість цивільних систем зв’язку і стійкість цивільних транспортних систем. Створення цього переліку було гідним кроком, хоча деякі члени Альянсу поставилися до базових показників більше як до амбіцій, ніж до вимог.
Проте деякі члени Альянсу виходять далеко за межі базових вимог. Вони роблять національну стійкість питанням не лише інфраструктури і спроможності уряду, а й залучають до цього населення. Дві провідні країни-практики суспільної стійкості, Швеція і Фінляндія, приєдналися до Альянсу вчасно, бо мають безцінні знання, якими вони можуть поділитися.
У випадку Швеції участь суспільства в забезпеченні національної безпеки бере свій початок ще з часів Другої світової війни, коли країні довелося протистояти тотальній війні нацистського лідера Адольфа Гітлера, мобілізувавши усі наявні в її розпорядженні ресурси: тотальну оборону. Під час Холодної війни Швеція перетворила ці зусилля на настільки добре керовану систему, що мільйони людей (в країні з населенням близько восьми мільйонів наприкінці Холодної війни) були задіяні в різних сферах національної безпеки: як солдати, резервісти, члени допоміжних оборонних організацій, цивільні особи ключових професій (від вихователів дитячих садків до інженерів-атомників), а також пересічні громадяни, які знають, що робити у випадку війни, оскільки влада регулярно інформує їх про це.
Фінляндія, якій Радянський Союз заборонив створювати допоміжні оборонні організації, натомість зосередилася на готовності і тому, що вона називає ментальною територіальною обороною: зробити фінів непохитними у своїй підтримці країни (зацікавлені можуть прочитати про це в книзі “Оборонець”). (Зацікавлені можуть прочитати більше про це в “Дилемі захисника”.) Останніми роками Швеція знову довела, що вона є новатором у питаннях стійкості, завдяки таким ініціативам, як брошура “Якщо прийде криза або війна”, яку Агентство з надзвичайних ситуацій опублікувало шість років тому. Особливо тепер, коли ці два друга і сусіда нарешті стали членами НАТО, інші члени Альянсу можуть скористатися їхньою колекцією практик стійкості, перейняти і адаптувати ті з них, які їм подобаються, без необхідності витрачати значний час, необхідний для створення таких практик з нуля. Справді, таке навчання вже набирає обертів. Наприклад, сьогодні в Латвії вийшла друком брошура під назвою “Як боротися з кризою”, подібна до шведської.
Але хвалені шведи і фіни, а також їхні північні і балтійські друзі – не єдині лідери стійкості в НАТО. Чеська Республіка через своє міністерство оборони започаткувала навчання в сірій зоні для приватного сектора. До чеської ініціативи країни-члени НАТО майже не розглядали питання підготовки компаній з питань національної безпеки, здебільшого тому, що це вимагало б створення нового формату і розробки навчань. Тепер, коли Чеська Республіка зробила це, інші можуть заощадити час і зусилля, спираючись на чеські ініціативи.
Інші члени Альянсу також роблять важливі кроки. Латвія, зі свого боку, запровадила оборонну програму, яка навчає усіх старшокласників навичкам стійкості. Німецька організація Technisches Hilfswerk (THW) також є прикладом для наслідування: 99 відсотків працівників цього федерального агентства, яке допомагає в надзвичайних ситуаціях, таких як шторми, є волонтерами. THW не має мандата на забезпечення національної безпеки, але її модель можна легко адаптувати для забезпечення національної стійкості. Країнам – членам НАТО також було б корисно повчитись у близьких друзів за межами Альянсу. В Індо-Тихоокеанському регіоні Сінгапур проводить щорічний День загальної оборони, а Австралія розробляє амбітну стратегію стійкості.
Не кожна практика може бути застосована до кожної країни НАТО, але важливо те, що рішення існують. Вчитися у друзів, які готові ділитися передовим досвідом, – це найпростіший і найефективніший спосіб навчання.