Славой Жижек – культова фігура філософії і живий класик психоаналізу. Словенський культуролог і філософ не збавляє швидкостей попри свій вік – цьогоріч йому виповнилося 75 – та продовжує писати наукові праці й виголошувати промови, що підривають усталені норми та правила, які зацементувалися на Заході у мирні десятиліття після Другої світової війни.
Жижек не боїться досліджувати тему порно, називає себе “радикальним лівим” і при цьому агітує за надання Україні ядерної зброї, а при ближчому знайомстві справляє враження не стільки ядерного марксиста, скільки палкого гуманіста.
Можливо, саме тому в 2019 році в Торонто Славой Жижек всуху виграв епічний батл з Джорданом Пітерсоном, близьким до Ілона Маска канадським психологом, який після повномасштабного вторгнення Росії в Україну закликає до порозуміння з Кремлем.
Натомість Жижек епатує західне суспільство заявами про необхідність повернути Україні ядерний статус, аби урівняти її шанси у війні з Росією.
ВВС Україна поспілкувалася з філософом у перший день нового російського наступу на Харківщині. За день до того, на параді з нагоди дня перемоги у Москві, Путін вкотре пригрозив світові, що здатен застосувати ядерну зброю.
То чи лякає така ядерна риторика Москви Славоя Жижека? Чи заважає це йому спокійно спати?
По той бік екрану ноутбука у своєму офісі в Любляні філософ одразу відповідає ствердно.
З широкою усмішкою на обличчі Жижек сидить на тлі скромного інтерʼєру, і його статус рок-зірки світової філософії виказує хіба що футболка, яку він вдягнув на інтерв’ю замість сорочки. Його колеги, зокрема, той самий Пітерсон, на публіці – завжди в костюмі.
Та Жижек може дозволити собі не плисти за течією.
У березні цього року в розмові з британським журналістом Пірсом Морганом Славой Жижек взагалі відкрито закликав надати Києву ядерну зброю. Чим наразив на себе торнадо критики як з боку правих, так і з боку лівих, які звинуватили його в бажанні ядерної війни.
“Ліві атакували мене навіть більше, ніж праві: “Ти з глузду з’їхав? Ти хочеш кінця світу?” Але це була провокація”.
Жижек стверджує, що усвідомлював, як розбурхав найглибші страхи публіки. Але додає, що коли казав про важливість повернення Україні ядерного арсеналу, то не жартував.
Це був його спосіб привернути увагу до слона в кімнаті – діаметрально різних підходів Заходу до Москви та Києва, коли справа стосується ядерки і не лише.
“Хвилиночку, Путін уже дав Білорусі ядерну зброю, вона вже там є. Путіна приймають, і від нього очікують, що він діятиме певним божевільним чином. Він весь час погрожує ядерною зброєю і ставить умови. Чому ж Україну – навіть ті держави, які її формально підтримують, – сприймають як не зовсім відповідальну? Знаєте, мовляв, не варто українцям довіряти, вони занадто націоналістичні, вони можуть зійти з розуму”.
Визнаючи, що історія ХХ століття була темною і не до кінця вивченою, Жижек відкидає кремлівський наратив про панування нацизму в Україні. Як приклад, він вказує на український парламент, куди через низьку підтримку населення давно не можуть потрапити ультраправі сили.
А тим, хто сумнівається, що саме сталося у 2014 році в Києві, філософ радить подивитися документальну стрічку “Майдан” свого давнього приятеля Сергія Лозниці.
“Звісно, це було заплутане народне повстання – були ліві, праві, було все, ціла культура. Але ні, це точно не було повстання НАТО або навіть нацистів. Це було одне з небагатьох справді народних повстань”.
Водночас Жижек визнає, що консенсусу в світі, навіть серед спільноти інтелектуалів, щодо українського питання досі немає і наратив про провокації з боку НАТО на адресу Кремля пустив глибоке коріння, зокрема, на Глобальному Півдні.
Славоя Жижека непокоїть, що Москві, на його думку, вдається завойовувати голови та серця народів Латинської Америки, Африки та Азії, продаючи ідею про нібито антиколоніальний характер повномасштабного вторгнення РФ в Україну, а відтак і нормалізуючи війну та страждання, які вона приносить.
Таким чином країни, які раніше симпатизували Радянському Союзу і недолюблювали Америку, тепер вбачають у російському солдаті борця з колонізаторами:
“На жаль, зараз Путін успішний у представленні російсько-української війни як частини глобального повстання проти західного імперіалізму в більшості країн третього світу. Так, ніби Путін воює проти всіх колонізаторів. Сумно і жахливо, скільки людей на Заході, навіть не лівих, а навіть деяких центристів, купуються на це”.
Організацію БРІКС, яку заснували Бразилія, Росія, Індія, Китай та ПАР, Славой Жижек критикує, адже вона, на його думку, фактично нормалізує модель міждержавних відносин, яку він називає “прагматичним співіснуванням”: коли держави не реагують на порушення прав людини державами-партнерами.
Прагматизмом він пояснює і російські декларації про готовність до укладення миру.
“Я вже втомився від пройдисвітів, які кажуть, що мир – це найвища цінність, що “Путін хоче миру в Україні”. У певному цинічному сенсі – так, бо “мир” – це коли він [Путін] контролюватиме всю Україну.
Окупанти в якомусь цинічному сенсі завжди хочуть миру. Вони хочуть миру, а це означає, що “ми це окупуємо, це наше, ми хочемо миру”.
Чи хотів Гітлер миру у Франції, коли вона окупувала її в 1940 році? Звичайно, він хотів миру. Тому що мир для нього означав – “я можу в мирі експлуатувати Францію””.
Проте далеко не з усіма позиціями Києва Славой Жижек погоджується.
Йому неабияк дошкуляє “кенселінг” російської культури.
“Мені не подобається, коли деякі українці весь час повторюють: “Жодної російської культури, ми – частина Заходу”.
Даруйте, але таким чином ви дозволяєте Путіну видавати себе за послідовника гучних імен Гоголя, Толстого, Достоєвського і так далі. Я не хочу, щоб Путін був їхнім представником”.
“Ви знаєте, що я, наприклад, завжди ненавидів Достоєвського? Я повинен вам сказати.
Мені більше подобається Толстой.
Я вважаю, що Достоєвський був першим, хто офіційно відкинув, ніби Росія поневолена Європою, але щоразу, коли Європі загрожує небезпека, Росія повинна жертвувати собою, щоб Європу врятувати від Наполеона, від Гітлера і так далі.
Що стосується Наполеона, то вважаю, що Європі була б набагато краще, якби не було світових війн, якби Наполеон таки переміг”.
То яку роль відіграє в сучасних подіях російське суспільство? Як так сталося, що найбільшою за територією державою та ядерною потугою вже понад два десятиліття керує одна й та сама людина, і навіть велика війна з сусідом не підважила її влади? Даючи оцінку нинішньому політичному та ідеологічному лідерству Кремля, Жижек неодноразово вживає термін “неофашизм”.
“Те, наскільки це [неофашизм] ґрунтується на російській традиції – це законна дискусія, я її припускаю. Але, попри це, як би наївно це не звучало, ми дійсно повинні вважати, що більшість росіян підтримують Путіна, бо [ця] більшість перебуває під терором. Їх тероризують”.
Коли Жижек чує, що більшість українців навряд чи погодяться з цією його тезою, то проводить історичну паралель та зачіпає питання колективної відповідальності.
“На жаль, мушу сказати, що це [в Росії] так само, як було і з Гітлером. Не обманюймо себе.
Гітлер став втрачати підтримку лише тоді, коли почав програвати війну.
Більшу частину часу, навіть якщо вони не були активними нацистами, більшість була дещо більшою, ніж просто терпимою до Гітлера.
Я би сказав, мабуть, підтримувала його, будучи вражена успіхами.
Ні-ні, я не наївний у цьому старому псевдолівому трактуванні, аби казати, що більшість [росіян] невинна, що вони просто в омані.
Ні, тому що ми вільні, а отже відповідальні за те, коли втрачаємо нашу свободу і дозволяємо себе обманювати.
Тут треба бути чіткими. Ви не можете просто сказати: “О, вони були невинні”.
Так, ними маніпулюють, але маніпулюють усіма.
Та річ у тім, що люди часто щось підтримують, навіть якщо знають, що ними маніпулюють”.
Є ще один момент, який турбує Славоя Жижека в Україні.
“В моєму місті Любляні є багато українських біженців. Але очевидно, що вони з олігархічних кіл. Багато з них мають Tesla – я бачив Tesla в українців. І, знаєте, це не справляє гарного враження.
Наче багатії виїжджають, а бідні мають там [в Україні] воювати”.
Жижек загострює увагу, що на Заході всі чудово бачать ті розкішні автівки, якими гасають певні українці, які отримали тимчасовий захист у Європі, і переймається, який образ українця вони можуть закарбувати у свідомості європейців.
Та разом з тим філософ навіть не намагається приховувати захвату від стоїцизму українців та кілька разів упродовж бесіди повторює рефреном: “Навіть якщо справи, боронь Боже, підуть погано для України, погодьтеся, що це залишиться в нашій пам’яті як великий, неймовірний акт спротиву”.