Якщо вона хоче досягти чогось близького до “військово-стратегічної автономії” в майбутньому, Європа повинна переозброїтися в континентальному масштабі
Президент Франції Еммануель Макрон нещодавно закликав Францію стати “економікою війни”. Цього року він розмістив нові оборонні замовлення на суму 20 млрд євро і наказав оборонним компаніям збільшити виробництво з метою поповнення запасів боєприпасів і підтримки України.
Польща, тим часом, пообіцяла збільшити свої оборонні витрати до чотирьох відсотків валового внутрішнього продукту – вдвічі більше, ніж вимагає Організація Північноатлантичного договору, – а Норвегія взяла на себе зобов’язання щодо програми будівництва військових кораблів, яка подвоїть її військові витрати до 2036 року.
Причина такого раптового зростання європейських оборонних витрат очевидна. Це не лише потреба в постачанні Україні боєприпасів і матеріалів, необхідних для виживання, але й усвідомлення того, що Сполучені Штати стають стратегічно ненадійним союзником.
Виклики, що стоять перед європейською обороною
Хор голосів – від президента Європейської ради Шарля Мішеля до прем’єр-міністра Естонії Кайї Каллас – закликав Європейський союз профінансувати новий раунд оборонних інвестицій, використовуючи об’єднані боргові інструменти, а не покладаючись на національні бюджети. А в березні Європейська комісія оприлюднила свою першу в історії Європейську оборонно-промислову стратегію (EDIS).
Але виклики, що стоять перед європейською обороною, величезні. Мало того, що європейські держави традиційно недофінансовують цю сферу: їхня власна оборонна промисловість фрагментована, а капіталу для нових інвестицій бракує, через що європейські армії хронічно залежать від американського обладнання.
Європейська оборонна промисловість рясніє ревниво захищеними “національними чемпіонами”, які не виявляють особливої схильності до проактивного і масштабного інвестування.
EDIS, незважаючи на високі амбіції, є похмурим читанням як аудит поточного оборонного виробництва – особливо, якщо розглядати його разом з реакцією США на нову небезпеку. Якби усі країни-члени ЄС досягли встановленого НАТО порогу у два відсотки ВВП, між 2006 і 2020 роками вони витратили б на інвестиції додатково трильйон євро, тобто чверть від цієї суми. Отже, оскільки попит на боєприпаси і нове спорядження різко зріс у відповідь на війну в Україні, 78 відсотків європейських витрат на озброєння пішли за кордон, причому лише на США припадає 63 відсотки.
Більше того, країни ЄС не співпрацюють у сфері оборонних витрат на регулярній основі. Лише 18 відсотків європейських бюджетів на військове обладнання спрямовуються на транскордонні проекти – це лише половина шляху до 35-відсоткового показника, встановленого державами-членами ще в 2007 році.
Коротше кажучи, європейські армії екзистенційно залежать від США в питаннях високотехнологічного обладнання, а Південна Корея стає постачальником термінових танків і артилерії масового виробництва. Європейська оборонна промисловість рясніє ревниво захищеними “національними чемпіонами”, які не виявляють особливої схильності до проактивного і масштабного інвестування. Якими б пихатими вони не були, вони в кращому випадку є нішевими інноваторами, не здатними – на відміну від своїх американських конкурентів – на стрибок поколінь, якого вимагає загроза з боку авторитарної Росії і китайської диктатури, що кидає виклик будь-якому порядку, заснованому на правилах і зцементованому універсальними нормами.
Змарнований потенціал
США, тим часом, рухаються швидко. Їх власна Національна оборонно-промислова стратегія, опублікована наприкінці минулого року, діагностує іншу проблему – високомонополізовану оборонну промисловість, зосереджену на великих системних інтеграторах, таких як Lockheed Martin і General Dynamics. Це залишає мало місця для малих і середніх підприємств і технологічних стартапів, щоб змінити правила гри, і дозволяє п’ятірці найбільших оборонних компаній більш-менш формувати свій власний ринок.
У відповідь на це США пообіцяли відкрити свій внутрішній оборонний ринок для іноземного “партнерства”, а не конкуренції, і закуповувати товари і послуги в ширшій внутрішній екосистемі, надаючи МСП і технологічним компаніям, орієнтованим на цифрові технології, більший прямий доступ, усуваючи роль “воротаря”, яку відіграє велика п’ятірка.
Оскільки США сповнені рішучості “відновити” своє оборонне виробництво і здійснювати набагато більше державного управління в той самий момент, коли Європа хоче зробити те ж саме, важко уявити, що європейці отримають вигоду від цієї угоди без більш агресивного підходу. І EDIS ставить перед собою амбітні цілі: вона хоче, щоб до 2030 року країни-члени ЄС витрачали 50 відсотків своїх оборонних бюджетів в Європі, а до 2035 року – 60 відсотків, причому до 2030 року 40 відсотків цих видатків мають бути спільними. Але досягти цих цілей буде нелегко.
Нинішні європейські історії успіху в галузі оборонних технологій рідко досягають масштабів у самій Європі.
Що стосується сучасних військових технологій, то Європа має кілька чудових нішевих постачальників. Коли Сполучене Королівство усвідомило, що йому раптово знадобилися військові кораблі, здатні топити інші військові кораблі, воно поспішило купити 200 морських ударних ракет у норвезького Конгсберга, тому що NSM є найкращою зброєю у своєму класі. Французький Rafale – шанований військовий літак, що використовується військово-повітряними силами від Єгипту до Індії, з низкою майбутніх замовлень. Німецька бойова машина піхоти Puma вважається найкращою у світі, хоча й дорогою.
Проблема полягає, по-перше, в тому, що нинішні європейські історії успіху в галузі оборонних технологій рідко досягають масштабу в самій Європі. Кожна країна має власний варіант бойової машини піхоти; кожна має власного традиційного постачальника стрілецької зброї.
Більшою проблемою є масштаб і темп інновацій. Eurofighter Typhoon, справжній загальноєвропейський проект, є надійним винищувачем так званих чотирьох з половиною поколінь, так само як і Rafale. Але США створили два винищувачі, чиї технології малопомітності і цифрової сенсорної техніки відносять їх до п’ятого покоління повітряного бою: F-22 і F-35. Останній став основним багатоцільовим літаком для європейських замовників – він вже експлуатується у Великій Британії, Італії і Норвегії і має велике замовлення від Фінляндії.
“Кожен, кому дозволили зазирнути за завісу і побачити, що насправді робить F-35, купує його”, – говорить галузевий фольклор. Але тут є підступ. Кажуть, що уряд США ревно оберігає шлях модернізації літака і його вихідний код.
Вибір переможця
Якщо Європа хоче мати щось на кшталт військової “стратегічної автономії” в майбутньому, їй знадобиться спроможність виробляти цей новий вид оборонних технологій. Йдеться не стільки про “платформи” – такі як літаки і кораблі – скільки про “системи систем”: цифрові датчики і засоби штучного інтелекту, розподілені по мережах на суші, на морі, в повітрі і в космосі.
Тут важливий державний напрямок. За даними австралійського інституту ASPI, який відстежує технологічну конкуренцію, Китай домінує в 37 з 44 “критичних нових технологій”. Він утримує цю позицію завдяки семи надсекретним військовим університетам, дослідження яких спрямовуються державою і випускники яких забезпечують китайську оборонну промисловість трьома чвертями кваліфікованої робочої сили в галузі точних і природничих наук (STEM).
Якщо Європа хоче створити власний бойовий літак шостого покоління – а ми ще не знаємо, чи йдеться про пілотований літак, чи про хмару автономних надзвукових безпілотників, – то їй потрібно колективно “обрати переможця” і скоординувати наявні таланти і досвід. Натомість є два претенденти: Future Combat Air System – співпраця між Францією, Німеччиною та Іспанією – і Global Combat Air Programme за участю Великої Британії, Італії та Японії. Обидва проекти пов’язані з проблемами фінансування і розподілу робіт.
Європа повинна переозброїтися в континентальному масштабі – не лише за допомогою єврооблігацій для фінансування хвилі нових інвестицій, але й шляхом консолідації національних виробничих баз у “військову економіку”, яка виходить за рамки риторичних закликів.
Співпраця між університетами та урядом, яка могла б конкурувати з технологічним домінуванням Китаю в галузі новітніх озброєнь, просто не може відбутися в секторі вищої освіти, який сприймає себе як “ринок”, як уособлює Великобританія. Якщо лейбористи переможуть на майбутніх загальних виборах, а їхній лідер Кейр Стармер виконає свою обіцянку підписати пакт про безпеку з ЄС, то очевидним наступним кроком для Великої Британії і ЄС буде укладення стратегічного партнерства в галузі оборонних технологій. Дійсно, оскільки лейбористи обіцяють європейський підхід до промислової стратегії в більш широкому сенсі, визначення відносин Великої Британії з більш керованою державою європейською економікою буде першочерговим завданням.
Для ЄС це визначальний момент. Якщо Дональд Трамп переможе на президентських виборах у США в листопаді і вийде з НАТО, нам, можливо, доведеться розглянути питання про витрати на оборону Європи на рівні вище 4% ВВП. І навіть якщо Джо Байден залишиться в Білому домі, доведена ненадійність США щодо України свідчить про потребу Європи в стратегічній автономії і технологічному суверенітеті в сфері оборони. Досягнення цього може принести значні переваги. Робочі місця в оборонному секторі добре оплачуються і можуть розташовуватися в депресивних регіонах, а оборонні дослідження, як правило, мають значний позитивний вплив на цивільний сектор.
Але виклик очевидний: оборонний етатизм на національному рівні закінчився. Європа повинна переозброїтися в континентальному масштабі – не лише за допомогою єврооблігацій для фінансування хвилі нових інвестицій, але й шляхом консолідації національних виробничих баз у “військову економіку”, яка виходить за рамки риторичних закликів.
Автор: Пол Мейсон – британський письменник і радіоведучий. У 2015 році він опублікував книгу “Посткапіталізм: Посібник для нашого майбутнього (Allen Lane).
Джерело: IPS–Journal, ЄС