На виборах, що відбудуться з 6 по 9 червня, європейці ставлять набагато більше, ніж здається: маючи безпрецедентну підтримку ультраправих, між високим рівнем невдоволення та дезінформації, вони ризикують приректи себе на втрату соціальних прав та легітимізацію розділеного та неефективного Європейського парламенту. (Хосе Альварес Діас)
Не минуло й 80 років після закінчення Другої світової війни, а не минуло й трьох поколінь, як Європейський Союз, який народився з ідеалу, що подібне ніколи не має повторитися, зіткнувся з 10-ми виборами до Європейського парламенту, затьмареними безпрецедентним зростанням підтримки ультраправих партій у ЄС.
У шести країнах, чотири з яких є засновниками ЄС, ультраправі вже лідирують в опитуваннях: від Латвії (8,1% голосів) до Нідерландів (22,4%), Італії (27,2%), Бельгії (27,4%), Австрії (28,2%) та Франції (30,7%). У восьми інших (Швеція, Польща, Румунія, Болгарія, Фінляндія, Німеччина, Іспанія та Португалія) праворадикальні сили входять до трійки лідерів опитувань. Крім того, ще кілька місяців тому вони керували Польщею, а зараз входять до складу урядів Італії, Угорщини, Фінляндії та Латвії, а також надають життєво важливу парламентську підтримку консервативному кабінету міністрів Швеції.
Опитування за червень пророкують перемогу правоцентристів у Європейському парламенті, але популістські, антиімміграційні та філофашистські партії набирають рівень підтримки виборців, який може значно ускладнити прийняття рішень щодо основних викликів найближчих років, будь то війна в Україні, зміна клімату, дезінформація чи штучний інтелект.
Скрізь, де ультраправі мають владу, ми починаємо спостерігати зміни в соціальних правах, освіті та історичній пам’яті, тоді як їхня одержимість імміграцією та нормалізація їхніх демагогічних позицій послаблюють демократичні стовпи континенту.
Віра в європейські інститути була підірвана десятиліттям соціальних скорочень, безробіття, інфляції та нестабільної роботи, пов’язаної із заходами жорсткої економії, прийнятими в більшій частині ЄС після боргової кризи, що розв’язалася в 2009 році. Останнім часом вона також була підірвана економічними наслідками вторгнення Росії в Україну, нормалізацією ультраправих у публічних дебатах та нестримною дезінформацією. Загалом, великим досягненням ультраправих було те, що вони посіяли власну полеміку щодо ідентичності європейців («білих і християн»), а також використали невдоволення нинішньою ситуацією та спрямували її проти імміграції повсюдно.
«Занепокоєння з приводу (неєвропейських, небілих) мігрантів насправді є найбільшою рушійною силою голосування ультраправих», — каже Кай Арцхаймер, професор політології на кафедрі політології Університету Майнца в Німеччині, який вивчає цей феномен протягом трьох десятиліть і є одним із провідних європейських експертів з цього питання, у розмові з Equal Times. «За останні п’ять-шість десятиліть, а особливо за останні два десятиліття, майже всі європейські суспільства стали набагато більш різноманітними в етнічному та культурному плані, і ці швидкі зміни створюють певний рівень занепокоєння, який здебільшого не пов’язаний з економічними наслідками міграції, які, за більшістю оцінок, є надзвичайно корисними».
Імміграція, пояснює він, є «асиметричною» проблемою, тому що вона викликає набагато більше занепокоєння у виборців, які виступають проти неї, ніж у тих, хто її захищає, з ускладненням того, що «ультраправі партії по суті «володіють» цим питанням так само, як партії зелених «володіють» екологічними проблемами». Як наслідок, правоцентристські або лівоцентристські групи, які посилюють свою позицію щодо імміграції в надії повернути голоси виборців, досягають успіху лише в тому, щоб «тримати це питання на першому місці в порядку денному громадськості, що, як правило, йде на користь ультраправим».
«Нормалізація ультраправих правоцентристськими (а іноді й лівоцентристськими) партіями почалася у 1990-х та на початку 2000-х років в Австрії, Італії, Нідерландах та Скандинавії», – згадує він. Окрім коаліцій, сформованих з власних інтересів, «у деяких випадках колишні правоцентристські партії можуть навіть запозичити сторінку (або більше) з ультраправого сценарію та перетворитися на радикальні мейнстрімні партії (торі у Великій Британії чи австрійський ÖVP на чолі з Себастьяном Курцом є хорошими прикладами цього)». Проблема в тому, що «як тільки цей джин виліз з пляшки, дуже важко повернути назад цю нормалізацію. Збереження санітарного кордону навколо ультраправих завжди вимагає доброї волі правоцентристських або, принаймні, їхнього розуміння того, що в довгостроковій перспективі їм буде краще, якщо вони допоможуть стримати його».
У цьому сенсі пам’ять європейських суспільств, які пережили десятиліття диктатури, може вплинути на реакцію основних партій і самих ультраправих. «Поведінка еліт має вирішальне значення для ультраправої мобілізації», – додає Арцгаймер, як це видно на прикладі FPÖ в Австрії в 1990-х роках або AfD у Німеччині сьогодні, тоді як випадки Vox (Іспанія) та Chega (Португалія) показують, що «ефект вакцинації» не триває вічно.
Ультралібералізм і ксенофобія в скандинавському раю
У Північній Європі ультраправі вже давно присутні в політичному житті Данії та Норвегії, але останнім часом поширилися на Фінляндію та Швецію. «Ультраправі зараз процвітають у скандинавських країнах: країнах, які лідирують за глобальними індексами щастя, країнах, які були одними з перших повноцінних парламентських демократій (із загальним виборчим правом), країнах, які відомі високим рівнем довіри серед громадян», — каже Пекка Рістела, керівник відділу міжнародних зв’язків фінської конфедерації профспілок SAK.
Радикальна партія “Фіни” править у коаліції з консерваторами з 2023 року, коли набрала 20,1 відсотка голосів. Він контролює Міністерство фінансів, яке «поводилося дуже агресивно щодо профспілок», які відіграли «абсолютно важливу» роль у протистоянні нещодавнім соціальним скороченням «кількома хвилями політичних страйків». Ультраправі називають профспілки мафією, щоб делегітимізувати їх, пояснює Рістела, і хоча вони все ще мають «понад 50 відсотків громадської підтримки» «своїх позицій і страйків», він визнає необхідність покращити політичний та ідеологічний діалог із рядовими людьми.
Тим часом у Стокгольмі популістська партія “Шведські демократи” (SD), співзасновником якої є ветеран нацистської партії “Ваффен-СС”, є найсильнішим союзником консервативного уряду з 2022 року. Вона вже має підтримку кожного п’ятого шведа, хоча стратег національної конфедерації профспілок LO Йохан Ульвенльов каже Equal Times, що профспілки та соціал-демократи чинять опір підтримці їх серед трудящих, вирішуючи те, як вони вирішують свої проблеми з таких питань, як охорона здоров’я та злочинність. а також деприватизація державних послуг, інфраструктури та освіти.
«Це має більший вплив [коли йдеться про створення підтримки соціал-демократів], ніж кілька демонстрацій», — стверджує він. «Якщо профспілки добре справляються зі своєю роботою, більше людей стануть членами, і це зміцнить демократію та зміцнить стійкість проти ультраправих».
Це також деякий час працювало в Німеччині. «Спадщина нацистського правління, а також бездарність і одержимість ультраправих політиків минулим полегшили остракізм ультраправих», — каже політолог Арцгаймер, але все змінилося з приходом ксенофобської «Альтернативи для Німеччини» (AfD), «яка всього за кілька років перетворилася з м’якого євроскептика на прототипного радикального правого. і зараз рухається до традиційного правого екстремізму».
Антифашистські демонстрації в Німеччині – приклад для Європи?
У країні, яка найчіткіше подивилася на своє минуле, чия нацистська диктатура була відповідальною за загибель щонайменше 18 мільйонів європейських цивільних осіб, АдН дещо зросла в опитуваннях щодо намірів голосування у квітні, досягнувши 16,3 відсотка. Це зростання відбулося, незважаючи на нещодавній скандал навколо її головного кандидата Максиміліана Краха, якого звинувачують в отриманні хабарів від Китаю та Росії, щоб вплинути на його роботу як депутата Європарламенту в Брюсселі, хоча його прихильники вважають це хитрістю, щоб дискредитувати його, і, перш за все, лише через кілька місяців після того, як стало відомо, що члени AfD були причетні до міжнародної ультраправої змови впровадити генеральний план щодо схеми «реміграції», за якою можуть бути депортовані мешканці іноземного походження, у тому числі з німецьким громадянством, на основі расистських критеріїв.
Реакція громадянського суспільства призвела до одного з найпотужніших символічних моментів у сучасній європейській політиці. Десятки тисяч німців вийшли на вулиці протягом наступних вихідних, щоб продемонструвати своє неприйняття позицій АдН і захист німецької демократії, а також принципів інтеграції та поваги до прав людини, які вона повинна представляти.
У місті Бонн близько 30 000 людей вийшли на мітинг під гаслом «Nie Wieder ist Jetz!». («Ніколи знову!»), тримаючи плакати з гаслами на кшталт «Нацисти геть» і «Ненависть — це не думка». Наприкінці заходу натовп раптом почав співати «Оду до радості» Бетховена, уривок з його Дев’ятої симфонії, заснованої на віршах Фрідріха Шиллера, яка прославляє братерську радість між усіма людьми і яку тисячі голосів спонтанно скандували в генії батьківщини Бонна. Ця музика, один з найбільших внесків німецької культури в людство, і яка 7 травня, коли виповнилося рівно 200 років з моменту її першого виконання, стала гімном ЄС з 1972 року, який наділив цей момент зворушливим символізмом для багатьох європейських демократів у Німеччині та за її межами.
“Я налаштований досить оптимістично, і ми не повинні бути наївними, але лише близько 20-25 відсотків наших громадян втратили довіру до уряду”, – сказав Райнер Хоффманн, який ще кілька років тому був президентом конфедерації профспілок DGB Німеччини, а зараз є віце-президентом Фонду Фрідріха Еберта (FES), найстарішого політичного фонду Німеччини. у розмові з Equal Times.
«Ви можете дуже швидко втратити довіру, і дійсно потрібен час, щоб її повернути. Люди повинні бачити і відчувати, що відбуваються зміни», – каже Хоффманн.
«Спочатку я був трохи скептично налаштований, коли ми починали з цих величезних демонстрацій, тому що як довго це може тривати? Не можна влаштовувати масові демонстрації кожні вихідні або кожні два вихідні. Є ще багато речей, які мають відбутися, особливо на місцевому рівні [де особливо присутні ультраправі]. А восени також відбудуться вибори у трьох німецьких землях [Саксонія, Тюрінгія та Бранденбург], де АдН досить сильна».
Гоффманн нагадав, що ультраправі в Німеччині мають насильницький підтекст (провідний кандидат від Соціал-демократичної партії – СДПН Маттіас Еке нещодавно був госпіталізований після нападу під час розклеювання передвиборчих плакатів у Дрездені, що стало одним із майже 2800 злочинів проти німецьких політиків, зафіксованих цього року). За його словами, частково підтримка АдН походить від невизначеності, яку відчувають громадяни. Багато питань, таких як політика екологічної стійкості, сприймаються «як загроза, а не можливість». Це, за його словами, пов’язано з поганою комунікацією з боку уряду, який не зміг пояснити німцям, як «зелений перехід» вплине на їхні гаманці. З іншого боку – AfD, яка виступає за зміну клімату, яка відкидає імміграцію, яку так тепло вітала більша частина німецького суспільства в 2015 році, і використовує логістичні проблеми, що виникли на місцевому рівні під час інтеграції біженців.
Наші уряди і торгівля «не були достатньо чутливими, щоб вирішити ці реальні проблеми», каже Хоффманн. “Громадяни самі по собі не проти мігрантів, але те, що АдН зробила, досить успішно, це змінила наратив. Отже, ми переходимо від підходу інклюзивної інтеграції до того, що, за словами АдН, має бути “ексклюзивною солідарністю”, що означає солідарність з “нашими людьми”, які є безробітними, які страждають від високого зростання вартості життя. Вони успішно налаштували найбільш вразливі верстви суспільства проти мігрантів. І ми не дуже протидіяли цьому наративу, який був великим дефіцитом з боку профспілок».
Арцхаймер погоджується з тим, що залучення профспілок та освіта історично були факторами виключення під час голосування ультраправих по всій Європі, і «хоча цей ефект може стати слабшим, і хоча профспілки мають власні проблеми, я вважаю, що профспілки та їхні мережі є незамінними для забезпечення ефективної відповіді громадянського суспільства ультраправим».
Демонстрації в Німеччині були «дуже важливими, тому що вони підкреслили популістські наративи, і тому що вони надіслали дуже сильний сигнал мейнстрімним партіям», додає він, зазначаючи, що кілька досліджень у Франції та Італії показують, що демонстрації проти ультраправих навіть за кілька тижнів до виборів часто знімають кілька балів з їхніх намірів голосувати. Для Гоффмана вони стали «тривожним дзвінком», але багато чого ще належить зробити на муніципальному, регіональному та профспілковому рівнях, щоб зупинити погіршення ситуації. Якщо ми не подбаємо про це, попередив він, «немає гарантії, що Європейський Союз, яким ми його знаємо вже 70 років, існуватиме вічно».
Більше «Угорщини»: ризик більшої кількості спиць у колесі всюди
На думку Елени Вентури, координаторки кількох дослідницьких проектів ультраправих в аналітичному центрі Carnegie Europe, демонстрації поки що не поширилися на інші країни, тому вони здаються «дуже специфічними для Німеччини», де існує «багато колективного сорому за Голокост», на відміну від Італії чи Іспанії, де виникає радикальна, більш явна «ностальгія» за Муссоліні та Франко.
Тим не менш, вона погоджується з Гоффманом у тому, що ультраправі дуже ефективно спілкуються з прихильниками на місцевих виборах, на вулицях та в Інтернеті, і що основні партії загалом повинні досягти значних покращень у цих сферах, а також у своїй мові та своїх меседжах, оскільки «вони не пояснюють людям, чому імміграція вигідна» для їхньої країни.
Тим часом радикальні популісти висловлюються спрощено і прямо, дуже добре спілкуються з виборцями і «дуже добре використовують соціальні мережі», хоча і використовують «незаконні» тактики, «такі як дезінформація». Більшість європейців не обов’язково усвідомлюють, що поставлено на карту на цих виборах, попереджає Вентура, але цілком імовірно, що з’явиться набагато більш розділений і неефективний Європейський парламент з новими спицями, такими як «повторення Угорщини». Незважаючи на уряд Джорджії Мелоні, Італія не обов’язково піде цим шляхом, але з літа цього року ми можемо побачити, що це відбувається в таких країнах, як Словаччина, Болгарія, Румунія та, “безумовно, Франція”.
Автор: Хосе Альварес Діас – спеціалізується на міжнародних новинах та розвитку і більше десяти років працював кореспондентом у Китаї, зосереджуючись головним чином на головному економічному, фінансовому та комерційному центрі країни – дельті річки Янцзи, а також на відносинах країни з рештою світу.
Джерело: Equal Times, ЄС