Новини України та Світу, авторитетно.

Від Київських пагорбів до Єрусали́мського храму Воскресіння Христо́вого

Туринська плащаниця реальна – доведено інженером з Києва.

Ми навідалися в гості до київського інженера Анатолія Подольського, щоб на власні очі побачити, як, на його думку, в давнину було створено легендарну Туринську плащаницю. Нагадаємо, що, згідно з Євангелієм, у плащаницю було загорнуто тіло Ісуса Христа після розп’яття. 

На полотнищі залишився відбиток Його обличчя і тіла.

– Зображення було отримано за допомогою найпростішого фотоапарата, – каже Анатолій Подольський.

 – Принаймні дві тисячі років тому люди володіли знаннями і технологіями, які дозволяли його зробити. Я довів це на практиці – створив фотоапарат за допомогою металевого дзеркала і чорного ящика. Як реактив використовував розчинений у дистильованій воді так званий пекельний камінь (нітрат срібла). До речі, його широко використовували алхіміки в Середньовіччі. Фотопапером слугує лляна тканина. Фотографувати будемо гіпсову маску. Щоб отримати її зображення на тканині, знадобиться щонайменше півтори години.

Наш співрозмовник надів спеціальні захисні окуляри, гумові рукавички і почав замочувати в якійсь рідині шматок льону.

– У ванночці розчин пекельного каменю, а він злегка пече шкіру, залишаючи на ній темні плями, тому потрібні рукавички, – пояснює дослідник. – До речі, ви знаєте, чому нітрат срібла отримав таку страхітливу назву? У минулі століття серед християн побутувало повір’я, що в пеклі камені дуже гарячі. Доторкнувшись до них, грішник отримує опіки. Темні плями від нітрату срібла викликали у людей асоціації з пеклом.

. Ну, а тепер пройдімо в передпокій – там стоїть апарат.

Анатолій Семенович підвів нас до непримітного чорного ящика з нішами з обох боків. В одну з них інженер поклав гіпсову маску, в іншу – тканину. Увімкнув лампу – і на шматку льону виникло об’ємне напівпрозоре зображення маски.

– Оце так! – одночасно випалили ми з фотокореспондентом.

– Це завдяки металевому дзеркалу діаметром 22 сантиметри, яке стоїть у верхній частині апарата, – пояснив Подольський. – За своїми оптичними властивостями воно перевершує сучасні об’єктиви. Дзеркало робив вручну кілька місяців. Це важка копітка праця: по півтори-дві години я тер металеву заготовку наждаком – відомим з давніх-давен природним матеріалом. До речі, якби вирішив полегшити собі життя і скористався верстатом, дзеркало не мало б потрібних параметрів. Слід терти хаотично, а це досягається лише вручну.

Віртуальне зображення маски протягом півтори години реально віддрукується на шматку льону. Чекати, поки це станеться, будемо в кімнаті – у передпокої довго залишатися не варто. Лампа, яку я тут увімкнув, призначена для штучної засмаги. Щоб отримати зображення за допомогою мого апарата, необхідне дуже яскраве освітлення, наприклад, як у гірській місцевості в Ізраїлі. На столі в кімнаті лежав старий журнал “Наука и жизнь”.

– У цьому номері за 1984 рік я вперше прочитав про Туринську плащаницю, і в мене виникло пристрасне бажання розібратися, як на ній виникло зображення обличчя і тіла людини, – продовжує Анатолій Семенович. – Досі залишається загадкою, звідки взялася ця реліквія і коли її було створено. Достеменно відомо, що 1353 року французький граф Жеффруа де Шарні, замок якого розташовувався в місті Лерой поблизу Парижа, оголосив: плащаниця зберігається в нього. Як вона до нього потрапила, граф не повідомив. Це лляне полотно завдовжки 430 сантиметрів і завширшки 110 сантиметрів. У лівій його частині зображена людина, що лежить обличчям догори, у правій – відбиток зі спини. Багато хто вірить, що саме в це полотнище після розп’яття на хресті було загорнуте тіло Ісуса Христа одним із Його послідовників – Йосипом Аримафейським.

Згідно з Євангелієм, коли Христос воскрес, плащаницю знайшли в Його могилі. На ній чудесним чином закарбувалося обличчя і тіло Ісуса.

– Ви зайнялися пошуком природних причин походження зображення?

– Так. Мені як фахівцеві-оптику було цікаво розібратися, як воно було отримано. Після того як плащаниця з Франції потрапила в Італію, в Турин, вона зберігається в Соборі Іоанна Хрестителя в спеціальній скриньці. На огляд парафіян її виставляють дуже рідко. Учені вперше досліджували плащаницю наприкінці XIX століття. Точніше, вони працювали не з самим полотнищем, а з його першою фотографією.

– Знімок зроблено 1898 року, – продовжує Анатолій Подольський. – Фотограф був здивований: зображення на плащаниці вже дуже блякле, а на фотоплатівці вийшло набагато чіткішим. Причому стало видно багато деталей, які око не помічає на тканині.

Вивченням знімка займалися французькі антрополог і біолог. Вони дійшли висновку, що це дійсно відбиток обличчя і тіла людини. Причому вчені побачили характерні риси поступового задубіння, що настало, на їхню думку, саме в розіп’ятому положенні: розширеність грудної клітки, напруженість стегнових м’язів. Припущення, що це малюнок, було спростовано. Жовто-коричневі плями, з яких складається зображення, – це сліди хімічного опіку.

Тоді звернули увагу й на важливий момент: зображення на плащаниці має такий самий характер, як на фотоплівці – це негатив. Темними на ньому є ділянки, які насправді світлі, і навпаки. Це доводить, що плащаниця зроблена за принципом фотографії. Зображення, яке виходить за допомогою мого апарата, теж негатив.

– Сучасна наука вміє визначати вік речей. Чому ж не встановлено, коли було створено реліквію?

– Частинки тканини для датування брали тільки з країв плащаниці. Лагодили їх майстрині. Наприклад, після пожежі, в якій були пошкоджені краї полотнища. Експертиза цих ділянок полотнища показує XIV століття. Саме тоді плащаниця раптом з’явилася у графа Жеффруа де Шарні. Центральна частина реліквії не пошкодилася. Проби з неї не брали, тож не можна виключити ймовірність того, що вона була виткана в першому столітті за часів земного життя Ісуса Христа.

– Церква визнає справжність Туринської плащаниці?

– Ще 1383 року Папа Римський Климент VII ухвалив рішення: виставляти її можна за умови обов’язкового роз’яснення, що це не та плащаниця, в яку Йосип загорнув тіло Христа, а лише її зображення.

– Як же вам вдалося відтворити старовинну технологію отримання знімків?

– Допомогла книжка про телескопи конструкції вченого Бернхарда Шмідта, який працював в Естонії та Німеччині в першій половині минулого століття. Їх ще називають камерами Шмідта. Через ці телескопи неможливо подивитися на небо – з їхньою допомогою тільки фотографують космічні об’єкти. Знімки виходять на рідкість якісними. Головна деталь камери Шмідта – величезне сферичне дзеркало. Коли я прочитав про це, мене осінило: багато століть тому дзеркало особливої конструкції могло стати ключовою деталлю найпростішого фотоапарата. З його допомогою отримали зображення на плащаниці!

Наприкінці 1990-х ми з братом поїхали до Німеччини в пошуках кращого життя. Працювали програмістами, писали сценарії фільмів. У вільний час я продовжував працювати над відтворенням стародавньої технології. Результатом став апарат, який ви бачили в передпокої. У нього є особливість: на ньому не можна зробити знімок великого об’єкта. Тому, будучи ще в Німеччині, я створив другу установку, набагато більшу за розмірами. Її корпус пошив зі спеціального чорного полотна, що не пропускає світло. Вийшов високий намет, у якому можна стояти, не згинаючись. Для нього знадобилося зробити дзеркало великого діаметра – 40 сантиметрів. Заготовкою послужила… сковорода. Я розігнув її краї і близько півроку шліфував. Словами не передати, яка це важка праця.

У великому апараті можна зробити зображення людини на повний зріст. При цьому обличчя і тіло бажано покрити білою пудрою – тоді якість буде кращою. Такого експерименту я ще не проводив. Річ не тільки в тому, що потрібне велике приміщення, щоб у ньому встановити намет – знадобиться близько десяти ламп для засмаги. Коштують вони дорого. Готовий провести експеримент спільно з тим, хто візьме на себе витрати. Тут є ще один цікавий момент: якщо замість лляної тканини використовувати сучасний фотопапір, апарат миттєво робитиме знімки бездоганної якості.

Через півтори години ми повернулися в передпокій. Інженер дістав із чорного ящика шматок льону – і ми побачили зображення маски. Його ніби випалили праскою.

– Це хімічні опіки від азотної кислоти, яка міститься в пекельному камені, – каже Анатолій Подольський. – Якщо зображення залишити на світлі, невдовзі весь шматок льону стане темним через срібло – воно міститься в розчині пекельного каменю. Але ми виваримо тканину в дистильованій воді – тоді срібло піде, і фото, зроблене за старовинною технологією, збережеться на століття.

І що саме цікаво, що зображення об’ємне

Ігор

ОСИПЧУК

Поделиться:

Опубліковано

у

Теги: