Радянська ностальгія і антизахідна пропаганда: Путін непохитний у своїй відданості старим стовпам російської політики. Європа повинна одягатися тепліше.
Після місяців затримок обидві палати Конгресу США нарешті ухвалили нову військову допомогу Україні. Хоча це надає Києву вкрай необхідний рятувальний круг і нову моральну мотивацію, Москва, як і передбачалося, не була вражена. Вона неявно послалася на свою нібито перевагу на полі бою: жодного припинення вогню, жодної участі у запланованій мирній конференції у Швейцарії і жодної відмови від мети повернути Україну повністю у сферу російського впливу.
Чого насправді хочуть Володимир Путін і його співвітчизники, які підтримали його на останніх президентських виборах, в довгостроковій перспективі? І якого миру або мирних переговорів можна досягти з Росією?
Президентські вибори в Росії в березні були повною протилежністю вільним і чесним. Ніхто не сумнівався, що Путін буде переобраний. В авторитарній системі, яка все більше наближається до тоталітарної диктатури, ні опозиція – якщо вона існує – не має реальних шансів, ні остаточним результатам виборів не можна довіряти. Тим не менш, слід остерігатися називати їх просто “фарсом” або “фікцією”. Путін отримав те, що хотів: Повідомлення для внутрішньої і зовнішньої аудиторії про те, що переважна більшість російських виборців підтримує його політику, особливо “спеціальну військову операцію” в Україні. Його реакція на теракт під Москвою наприкінці березня продемонструвала той самий підхід. Незважаючи на попередження Заходу і беззаперечні докази причетності до теракту терористичного угруповання “Ісламська держава”, режим також скористався цією можливістю, щоб вказати пальцем на Київ.
Було б помилкою вважати, що влада Путіна ґрунтується виключно на авторитарних засобах, промиванні мізків у ЗМІ, поліцейських репресіях і політичних вбивствах.
Протягом останніх двох десятиліть Путін систематично зміцнював систему особистої влади, зосередив у своїх руках контроль над засобами масової інформації та усунув своїх найвпливовіших суперників. Тривалість життя зрадників і явних опонентів, як уявних, так і реальних, стала дуже короткою. Говорячи про опозицію в Росії, спостерігачі зазвичай мають на увазі її ліберальну і демократичну частини. Путін, однак, стикається з іншим видом внутрішньої опозиції, яка не вважає його зовнішню політику достатньо агресивною або рішучою і вважає, що в Росії занадто багато демократії і свободи для балакучих лібералів і прихованих зрадників. Було б помилкою вважати, що влада Путіна ґрунтується виключно на авторитарних засобах, промиванні мізків у ЗМІ, поліцейських репресіях і політичних вбивствах. Справжня логіка російського авторитаризму полягає не стільки в репресіях, скільки в умілій підтримці певного суспільного консенсусу.
Російське суспільство не хоче ані повернення до жахів комуністичної революції 1917 року, ані хаосу реформ “диких 1990-х”. З цим погоджуються і провладні бізнесмени, і державні службовці, які бояться експропріації, і маса населення з пропутінськими настроями. Путін поділяє свій особливий світогляд з більшістю сучасного російського суспільства, яке його підтримує. Загалом, існують три тісно переплетені між собою основні наративи: радянська ностальгія, ревізіонізм і антизахідна пропаганда.
З кінця 1990-х років у російському суспільстві домінує туга за славною радянською епохою та “великою радянською цивілізацією”. Ці настрої не є тугою за соціальними перевагами розвиненого соціалізму. Завдяки нафтогазовому буму росіяни живуть сьогодні набагато краще, ніж будь-коли раніше. Численні телевізійні програми про прикрашене радянське минуле не нагадують їм про черги за ковбасою чи порожні полиці. Натомість СРСР зображується на російському телебаченні передусім як наддержава, яку поважають і бояться в усьому світі. Звернення до “Великої Вітчизняної війни” з перемогою над фашизмом підкреслюється не лише кожного 9 травня. Навпаки, втрата Радянським Союзом статусу великої держави – за словами Путіна, “найбільша геополітична катастрофа 20-го століття” – викликає майже фізичний дискомфорт серед пропутінської більшості.
Навіть через три десятиліття російське суспільство не готове визнати право інших на самовизначення та суверенітет пострадянських держав.
Імперіалістична територіальна експансія, глибоко вкорінена в російській культурі ще з дорадянських часів, розглядається як безсумнівна цінність, а втрата території – як національна катастрофа. Навіть через три десятиліття російське суспільство не готове визнати право інших на самовизначення і суверенітет пострадянських держав. Концепція возз’єднання колишніх радянських територій під крилом Росії зустрічає широке національне схвалення. Більше того, цей ревізіонізм стосується не лише європейського порядку після 1991 року, але й досягнень політики розрядки та міжнародного порядку, створеного після 1945 року.
Якщо Росія через Путіна і його прихильників вимагає, щоб НАТО не приймало Україну і пересунуло кордони альянсу назад на захід, як ми повинні розуміти цю вимогу? Чи справді Путін боїться негайного нападу з боку НАТО? Чи близькість є військовою загрозою? Тоді чому Росія не протестує ще сильніше проти членства в НАТО Фінляндії і Швеції? Це і є справжнє занепокоєння Росії: членство України та країн Східної Європи в НАТО унеможливлює насильницьку анексію цих країн і відновлення бажаної “сфери впливу”.
Задовго до Путіна Росія будувала свою ідентичність в опозиції до Заходу.
Все це просякнуте глибоко вкоріненими антизахідними мотивами в російській культурі, заснованими на офіційних доктринах царської епохи, дебатах між західниками і слов’янофілами в 19 столітті. Фраза про “гнилий Захід”, що проникає в Росію своїми отруйними випарами, була вперше виголошена в 1841 році і втілює в собі стійкий наратив. Задовго до Путіна Росія будувала свою ідентичність на протиставленні Заходу, створюючи культурний і політичний міф, в якому Захід уособлює майже всі моральні пороки, що різко контрастує з російською духовністю, солідарністю і чистотою. З цієї точки зору війна Путіна набуває екзистенційного виміру.
Було б великим спрощенням вважати, що Путін цинічно експлуатує ці почуття для зміцнення своєї влади. Навпаки, він щиро поділяє ці почуття. На цій хвилі Путін поєднує технократично ефективне управління економікою, авторитарну владу і радянську риторику.
Не можна сказати, що ця ситуація є чимось новим для Росії. Російські опозиційні коментатори відкрито порівнюють Путіна з іншою схожою історичною постаттю – царем Миколою І. Дійсно, між цими історично далекими епізодами занадто багато спільного: задушливі переслідування, експлуатація військових перемог та ідеологічне протистояння з Європою. Однак авторитарна система Миколи І, яка здавалася непорушною, розпалася після поразки, якої Росія зазнала у Кримській війні 1853-1856 років, в якій геополітичні амбіції царя зіткнулися з об’єднаною позицією європейських країн.
Глибоке вкорінення трьох центральних наративів у російській зовнішній політиці свідчить про те, що війна на завоювання і виснаження триватиме й надалі.
Перед обличчям поразки Росія кардинально змінила свій політичний курс, після чого розпочалися безпрецедентні за глибиною та масштабами ліберальні реформи. Поразка в російсько-японській війні 1904-1905 років змусила Миколу II надати політичні свободи і перейти до парламентського правління. Вкрай невдала війна в Афганістані у 1980-х роках сприяла переходу Михайла Горбачова до нового політичного мислення, до гласності та перебудови. Як стало звичним у російській історіографії, ці військові поразки виявили “гнилість режиму”. Вони також пробудили прагнення до реформ, як серед еліти, так і серед мас.
Що це означає для поточної ситуації та перспектив в Україні? Якою б важливою не була відкритість до мирних сигналів і готовність до переговорів, глибоке вкорінення трьох центральних наративів у російській зовнішній політиці свідчить про те, що війна на завоювання і виснаження продовжиться. Якщо Росію не вдасться відмовити від її претензій на владу і територію в Україні, Європі доведеться приготуватися до постійного тиску, цілі якого Путін давно окреслив: відновлення кордонів СРСР і радянської сфери впливу на континенті.
Автор: Корд Якоберт – професор політології в Гамбурзькому університеті. Він працює з Дмитром Михайличенком в академічному тандемі в Гамбурзькому інституті перспективних досліджень (HIAS) над дослідженням російської зовнішньої політики.
Джерело: IPG–Journal, ЄС