ІНТЕРВ’Ю
Колишній комісар ЄС *Гюнтер Ферхойген про розширення на схід, помилки Євросоюзу та можливий вступ до нього України.
Двадцять років тому десять східноєвропейських країн, включаючи країни Балтії, а також Польщу та Угорщину, приєдналися до Європейського Союзу в рамках розширення на схід. У минулому Ви охарактеризували підготовлений Вами раунд розширення 2004 року як найбільш значне історичне досягнення ЄС з моменту його заснування. Чи поділяєте Ви цю думку сьогодні?
Так, абсолютно. Навіть більше того. З сьогоднішньої точки зору, це маленьке диво, що вдалося реалізувати цей проект. Сьогодні ЄС вже не зміг би цього зробити. Тоді це було можливо лише тому, що дух нової, об’єднаної Європи був ще живий, а уряди, парламенти і суспільство в країнах-кандидатах були готові взяти на себе труднощі трансформації. Це був єдиний шлях до успіху. Зараз, через 20 років, я б сказав, що основне, що мало бути досягнуто, було досягнуто. Але, звичайно, це не кінець історії. Перефразовуючи Віллі Брандта, ще не все, що має бути разом, зрослося разом.
Не всі країни, які приєдналися до ЄС у той час, потрапляють у суто позитивні заголовки. Щодо таких країн, як Угорщина, чи не можна сказати, що вступ до ЄС був, можливо, трохи передчасним?
Те ж саме можна сказати і про деяких колишніх членів ЄС. Про яку країну завжди пишуть найкраще? Цікаво, що ви обрали приклад Угорщини. Угорщина була загальним улюбленцем у 2000 році. Угорщина була країною, яка відкрила залізну завісу. У той час між ЄС та Угорщиною був майже любовний зв’язок. Нікому б не спало на думку сказати, що Угорщині не місце в Європейському Союзі. Демократичні вибори не завжди обов’язково дають ті результати, яких хочуть інші. Я також не вірю в покарання людей за їхню поведінку під час голосування.
Наразі ніхто не назвав би відносини між ЄС та Угорщиною любовним романом.
Ні, абсолютно ні. І це не так вже протягом десяти років. Але ми не повинні робити помилку, списуючи угорську демократію. Угорщина все ще залишається демократією, і доля, яка спіткала Ярослава Качинського в Польщі, спіткає і Віктора Орбана.
У минулому ви також висловлювалися на користь вступу Туреччини до ЄС і говорили, що більше немає жодних перешкод для вступу країни до Євросоюзу. Як ви оцінюєте ситуацію сьогодні?
ЄС втратив Туреччину. І це одна з найсерйозніших стратегічних помилок, яких він припустився за останні десятиліття. На відміну від розширення на схід, яке було актом історичної справедливості, випадок з Туреччиною є геополітичним. Міцна інтеграція Туреччини в структури ЄС є ключовим питанням політики безпеки, оскільки Туреччина розташована на стику Європи та Азії.
Міцна інтеграція Туреччини в структури ЄС є ключовим питанням політики безпеки.
Коли Європейська Рада визнала Туреччину країною-кандидатом у 1999 році, країна отримала неймовірний імпульс до реформ, який досяг свого апогею у 2002 році, коли до влади прийшов Ердоган. Сьогодні, звичайно, про це забули. У 2005 році в Німеччині змінився уряд, а у Франції провалився референдум щодо Європейської Конституції. Ширак звинуватив у цьому, серед іншого, політику ЄС щодо Туреччини. Меркель, у свою чергу, заявила, що Туреччина – це інша культура з іншою релігією, яка не належить до Європи. На цьому питання було вичерпано. Тож чому Туреччина має докладати більше зусиль?
Чи не включає наратив також чітку критику режиму Ердогана?
Без сумніву. Я не кажу, що ЄС винен у тому, що сталося у внутрішній і зовнішній політиці Туреччини з того часу. Але я кажу, що ЄС необачно відмовився від будь-якої можливості впливати на внутрішній розвиток Туреччини і турецьку політику. Режим Ердогана зараз добігає кінця, але я дуже сумніваюся, що ми зможемо повернутися до ситуації 1999 або 2004 року. У тієї частини турецького населення, яка щиро бажала, щоб її прийняли як європейця, розчарування і зневіра, природно, дуже великі.
Погляньмо на Балкани. Кілька країн, включаючи Албанію, Чорногорію та Сербію, є у списку кандидатів на вступ до ЄС. Як ви ставитеся до майбутнього балканського розширення ЄС?
Так звані західнобалканські країни мають перспективу вступу до ЄС з 1999 року. Це має стати стимулом для країн регіону забезпечити мир, стабільність і добросусідство. Спочатку це робилося дуже активно, але через деякий час ЄС не робив багато для того, щоб підтримати цей процес. Можна стверджувати, що якби ЄС був трохи енергійнішим – як це було з розширенням на схід у 2004 році – ми б сьогодні просунулися далі. Але вирішальне значення має інше: цей наступний раунд не буде можливим без змін в інституційній системі ЄС.
Прийняття кількох малих та мікродержав змінило б демократичний баланс всередині ЄС. За нинішньої системи ці держави могли б визначати курс ЄС. Існує широкий консенсус щодо того, що наступне розширення має бути пов’язане з інституційною реформою. Лише один приклад: чи можете ви уявити собі Комісію з 37 членами або більше, семеро з яких походять з колишньої Югославії, але лише один – з Франції? Я сумніваюся, що така система була б прийнята населенням. Перш ніж завершиться цей раунд вступу, потрібен новий європейський договір, який, зважаючи на хвилю правого популізму та поточну ситуацію в Європі, не буде укладений найближчим часом. Мета розширення все ще залишається правильною, але спочатку необхідно з’ясувати питання про подальшу здатність ЄС функціонувати.
Наприкінці минулого року країни-члени ЄС вирішили розпочати переговори про вступ з Україною. Реалістично кажучи, країна ще дуже далека від того, щоб стати членом ЄС. Чи є перспектива членства стимулом для Києва до проведення реформ, чи це чисто символічна політика, яка також породжує хибні надії?
Я вірю і в те, і в інше. Але я більше схильний вважати, що це суто символічний акт, який цілком може мати свою цінність для України в нинішній ситуації. Однак, він не відкриває перед Україною жодних реалістичних перспектив вступу. Втім, я не хочу виключати, що ціла низка гравців в ЄС також щиро вірить у те, що ця перспектива може підштовхнути країну до проведення необхідних реформ. Насправді, ми маємо справу з глибокими структурними проблемами в Україні – ендемічною корупцією, глибоко вкоріненою владою олігархів та радикалізмом ультраправих – які роблять цей процес дуже складним. Крім того, існує воєнний стан. З огляду на все це, я досить песимістично дивлюся на перспективи.
Насправді ми маємо справу з глибокими структурними проблемами в Україні.
Ми також не знаємо, яку політичну і територіальну форму прийме Україна, з якою потім можна буде вести серйозні переговори. На переговорах будуть порушені найскладніші питання, які вже викликають масове обурення в деяких країнах ЄС, наприклад, сільське господарство. А ще є витрати, які потягне за собою вступ України. Кошти на це треба зібрати і розподілити. Тут є лише два варіанти: Значно збільшити внески країн-членів або значно зменшити пільги. Обидва варіанти будуть дуже болючими. Перш за все, вони вплинуть на найбільшого чистого бенефіціара, Польщу, так що її ентузіазм щодо швидкого завершення відносно швидко охолоне, коли ми наблизимося до серйозних переговорів з Україною.
Чи припустився ЄС помилок щодо України?
Без сумніву. Протягом майже 25 років політика Брюсселя полягала в тому, щоб тримати Україну на відстані витягнутої руки. Навіть в Угоді про асоціацію, затвердженій у 2014 році, не було враховано бажання України отримати перспективу вступу до ЄС. На переговорах 2011 року ЄС просто відмовився посилатися на Договір про ЄС, в якому йдеться про те, що будь-хто може подати заявку на вступ. До 2014 року європейська позиція чітко характеризувалася дистанційованістю. Потім це змінилося, головним чином через американський і британський тиск – і, звичайно, війну. Але якби ЄС мав загальноєвропейську стратегію, до 2014 року ми могли б просунутися набагато далі. Можливо, сьогодні не було б війни.
Окрім України, переговори про вступ будуть розпочаті з Республікою Молдова. Грузія також є офіційним кандидатом на членство. Чи не загрожує Брюсселю імперське перенапруження?
Ну, термін “перенапруження” зазвичай використовується по відношенню до імперій. Звичайно, можна багато за що критикувати Європейський Союз, але він не має імперських амбіцій. Нікого не примушують бути його частиною, нікого не пригнічують. Ідея європейського об’єднання є загальноєвропейською, а ЄС є інструментом для створення цієї європейської єдності, тому що за своєю природою ЄС – це альянс заради миру. Старий урок про те, що Європа є мирною лише там, де вона об’єднана, залишається актуальним і сьогодні.
*Гюнтер Ферхойген був Комісаром ЄС з питань підприємництва та промисловості з 2004 по 2010 рік та Комісаром ЄС з питань розширення та Європейської політики сусідства з 1999 по 2004 рік.
Питання задавали Йоша Вендланд та Ніколаос Гавалакіс.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
