Україна програє війну, якщо Захід не допоможе зараз, він зіткнеться з відродженою та агресивною Росією.
Україна переживає рівень екзистенційної загрози, який можна порівняти лише з ситуацією одразу після повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року. Але, на відміну від того часу, покращення малоймовірне – принаймні, найближчим часом.
За словами українського головнокомандувача Олександра Сирського, умови на лінії фронту не лише значно погіршилися, але й сама можливість поразки України тепер публічно обговорюється такими людьми, як колишній командувач Об’єднаного командування Об’єднаних сил Великої Британії, генерал сер Річард Барронс. В інтерв’ю BBC 13 квітня Барронс заявив, що Україна може програти війну у 2024 році, “тому що Україна може відчути, що не може перемогти… І коли це станеться, чому люди захочуть воювати і вмирати, просто захищаючи те, що не можна захистити?”.
Можливо, таким чином він намагається підштовхнути Захід до швидшого надання військової допомоги Україні. Однак той факт, що генеральний секретар Організації Північноатлантичного договору Єнс Столтенберг публічно визнає, що для припинення війни Україні доведеться вести переговори з Росією і вирішувати, “на які компроміси вона готова піти”, є чітким свідченням того, що справи в Україні йдуть не найкращим чином.
Існує кілька причин того, що виглядає все більш поразницьким наративом. По-перше, це погіршення ситуації на фронті, де Україні не вистачає живої сили, обладнання та боєприпасів, щоб утримувати лінію фронту проти Росії. Це не зміниться найближчим часом. Новий український закон про мобілізацію тільки-но ухвалили. Потрібен час для підготовки, розгортання та інтеграції нових військ на фронті.
Водночас російська економіка виявилася стійкою до західних санкцій і демонструє зростання, зумовлене війною. На додаток до поставок з Ірану і Північної Кореї, технології подвійного призначення, в тому числі електричні компоненти і верстати для виробництва озброєнь, постачає Китай.
Москва також спромоглася виробити чимало власної техніки та боєприпасів. Значна частина цього виробляється на потужностях, недосяжних для української зброї. Це не означає, що з російськими поставками все гаразд, але вони перевершують ті, з якими Україна може впоратися самостійно за відсутності західної підтримки.
Похмурий прогноз
Цей мінливий баланс сил і засобів для підтримки військових зусиль, який дедалі більше змінюється на користь Росії, дозволив Кремлю прийняти стратегію розхитування української оборони на довгих ділянках фронту, особливо на Донбасі на сході, де останніми місяцями спостерігається тиск з боку Росії.
Також зараз спостерігається велика концентрація російських військ по той бік кордону від Харкова. Друге за величиною місто України зазнало посилених російських атак протягом останніх кількох тижнів, що призвело до обов’язкової евакуації з трьох районів регіону.
Приблизно від 100 000 до 120 000 російських військових не вистачить для ще одного успішного транскордонного наступу. Але їх достатньо, щоб зв’язати велику кількість українських сил, які, таким чином, не можуть бути використані на інших потенційно більш вразливих ділянках фронту.
Якщо не станеться раптового краху значної частини української лінії оборони, масований наступ Росії в осяжному майбутньому малоймовірний. Але частина того, що Росія намагається зробити своїм широким наступом на українську оборону, – це промацати слабкі місця, щоб використати їх у більш масштабному наступі наприкінці весни або на початку літа.
У цьому контексті важливо пам’ятати про проголошені загальні цілі Росії, особливо про територіальні претензії Кремля на всі чотири регіони, які Москва анексувала у вересні 2022 року. Немає жодних ознак того, що ці цілі змінилися, і поточні операції Росії на полі бою відповідають цьому.
Захоплення решти Донецької області було б першим кроком. Це створило б основу для подальших успіхів у Запорізькій області на півдні України та Херсонській області в центрі – особливо для повернення міста Херсон, яке Україна звільнила наприкінці осені 2022 року.
Відведення українських військ на більш захищені позиції подалі від нинішньої лінії фронту на Донбасі зробить колишню мету – захоплення всього Донбасу – більш досяжною для Росії, але заперечить успіх Кремля в Запоріжжі та Херсоні. Це також зруйнувало б будь-які російські надії на захоплення решти українського чорноморського узбережжя аж до Одеси. Однак, чи зможе ця українська стратегія досягти успіху, значною мірою залежатиме від того, яку підтримку отримає Захід і як скоро.
Військова підтримка
Найбільш оптимістичним результатом є те, що західні союзники Києва швидко збільшують військову підтримку України. Це має включати боєприпаси, системи протиповітряної оборони, бронетехніку та безпілотники. Водночас, західна оборонно-промислова база, особливо в Європі, має перейти на військові рейки, подібні до російських.
На цій основі ситуація вздовж лінії фронту може стабілізуватися, і які б наступальні дії Росія не планувала, вони не отримають значних нових позицій. Цей найоптимістичніший результат означав би дещо покращення ситуації для України – більше, ніж це, наразі малоймовірно.
Найгірший випадок – це крах на окремих ділянках фронту, що уможливить подальші успіхи Росії. Хоча це не обов’язково є ймовірним за нинішнього стану речей, але якщо це станеться, це також буде серйозною проблемою для морального духу в Україні.
Це дало б змогу тим, хто сумнівається на Заході, підштовхнути Україну до переговорів у той час, коли вона буде слабкою, навіть якщо майже три чверті українців відкриті до ідеї переговорів. Отже, найгірший результат – це не захоплення Москвою Києва, а військова поразка України в усьому, окрім назви.
Масштабний російський наступ влітку, якщо він буде успішним, змусить Київ піти на поганий компроміс. Окрім поразки для України, це також означатиме приниження Заходу і, ймовірно, повний розкол досі відносно єдиного фронту підтримки Києва, що ще більше посилить владу Кремля. За такого сценарію будь-які компроміси, нав’язані Росією Україні на тлі перемог Кремля на полі бою, ймовірно, стануть лише сходинками в нескінченному прагненні Владіміра Путіна відновити Російську імперію його радянських мрій.
Автори:
Стефан Вольф – професор міжнародної безпеки в Бірмінгемському університеті, спеціалізується на сучасних викликах безпеці, особливо на запобіганні та врегулюванні етнічних конфліктів і громадянських війн, а також на постконфліктному державному будівництві в глибоко розділених і зруйнованих війною суспільствах;
Тетяна Маляренко є професором міжнародної безпеки та професором європейської безпеки імені Жана Моне в Національному університеті “Одеська юридична академія”, Україна. Вона є засновником і директором Українського інституту антикризового менеджменту і врегулювання конфліктів.
Джерело: The Conversation
