Як Ісламська Республіка перекроює Близький Схід
Війна між Ізраїлем і ХАМАС – і можливість того, що вона може перерости в більш масштабну пожежу – перекреслила рішучі зусилля трьох президентів США, спрямовані на те, щоб переорієнтувати американські ресурси і відволіктися від Близького Сходу. Одразу після нападу ХАМАСу 7 жовтня президент США Джо Байден швидко виступив на підтримку Ізраїлю, критично важливого американського союзника, і стримав розширення воєнних дій. Але на момент написання цієї статті конфлікт зайшов у пекельний глухий кут. Імперативи безпеки, що спонукають до війни, користуються широкою підтримкою серед ізраїльської громадськості, але місяці інтенсивних ізраїльських операцій не змогли ліквідувати ХАМАС, призвели до загибелі десятків тисяч палестинських мирних жителів і гуманітарної катастрофи в секторі Газа. І в міру того, як криза розширюється, розширюється і участь Сполучених Штатів на Близькому Сході. У місяці після 7 жовтня Вашингтон доставив вантажі допомоги обложеним жителям Гази, розпочав військові операції для захисту морського транзиту, працював над стримуванням ліванського шиїтського угруповання Хезболла, намагався послабити можливості інших підривних угруповань від Іраку до Ємену, а також здійснював амбітні дипломатичні ініціативи, спрямовані на нормалізацію відносин між Ізраїлем і Саудівською Аравією.
Відновлення взаємодії на Близькому Сході створює ризики для Байдена, особливо в той час, коли він веде кампанію за переобрання проти свого попередника Дональда Трампа, чия критика людських і економічних втрат від американських воєн в Іраку і Афганістані знайшла відгук у виборців і сприяла успіху його президентської кампанії 2016 року. В опитуванні Квінніпіаку, проведеному через три тижні після нападу ХАМАСу, переважна більшість (84%) американців висловили стурбованість тим, що Сполучені Штати можуть бути втягнуті в пряме військове втручання в близькосхідний конфлікт, і лише кожен п’ятий респондент опитування Pew у лютому 2024 року погодився з тим, що Сполучені Штати повинні зробити “серйозний” дипломатичний поштовх, щоб покласти край війні між Ізраїлем і ХАМАСом. Але ризики, пов’язані з боязкістю, ще більші. Один регіональний актор особливо виграє від нерішучості або відсторонення Вашингтона: Ісламська Республіка Іран. Фактично, трясовина на Близькому Сході дає можливість для прориву в сорокарічній стратегії Тегерана, спрямованій на ослаблення одного з його головних регіональних супротивників, Ізраїлю, а також на приниження Сполучених Штатів і різке зменшення їхнього впливу в регіоні.
Ісламський режим Ірану мав на меті надихнути релігійні повстання після власної революції 1979 року, і багатьом спостерігачам може здатися, що йому це не вдалося. Дійсно, у Вашингтоні та інших місцях часто вважають, що Іран став стриманим і навіть ізольованим. Але це ніколи не відповідало дійсності. Натомість Тегеран розробив виважену стратегію, спрямовану на посилення маріонеткових збройних формувань і вплив на операції по сусідству, зберігаючи при цьому правдоподібне заперечення – схема, дієвість якої була підтверджена руйнівними масштабами нападу ХАМАСу і наступними атаками пов’язаних з Іраном збройних формувань в Іраку, Лівані і Ємені.
Стратегічний ландшафт на Близькому Сході після 7 жовтня значною мірою був створений Іраном, і це грає на його користь. Тегеран бачить можливості в хаосі. Іранські лідери експлуатують і ескалацію війни в Газі, щоб підвищити статус свого режиму, послабити і делегітимізувати Ізраїль, підірвати інтереси США і надалі формувати регіональний порядок на свою користь. Правда полягає в тому, що Ісламська Республіка зараз перебуває в кращому становищі, ніж будь-коли, щоб домінувати на Близькому Сході, в тому числі завдяки здатності переривати судноплавство в декількох критичних точках.
Якщо його не зупинити, різке розширення впливу Ірану матиме катастрофічні наслідки для Ізраїлю, всього регіону і світової економіки. Щоб зупинити це посилення іранської могутності, Байдену необхідно терміново сформулювати, а потім реалізувати чітку стратегію захисту палестинського цивільного населення від основного тягаря військових операцій Ізраїлю, протистояти агресивній стратегії Ірану щодо ведення війни за дорученням і послабити можливості спільників Тегерана. Досягнення цих цілей вимагатиме від Вашингтона складного набору кроків, і американці втомилися від військових, економічних і людських втрат, пов’язаних із зобов’язаннями їхньої країни на Близькому Сході. Але жодна світова потуга, окрім США, не має військового і дипломатичного потенціалу для того, щоб зірвати найбільш деструктивні амбіції Ірану, врегулювавши розгортання конфлікту між Ізраїлем і ХАМАС і стримавши його найбільш руйнівні довгострокові наслідки.
ТЕОРІЯ ХАОСУ
З моменту захоплення Гази ХАМАСом у 2007 році Іран слугував головним покровителем угруповання. Тегеран пропонував гроші, матеріальні засоби та іншу підтримку, яка зробила можливим напад 7 жовтня, в тому числі військові технології, розвіддані, а також фінансову допомогу в розмірі 300 мільйонів доларів на рік. Він надав безпілотники і ракети, а також інфраструктуру і навчання, щоб допомогти ХАМАСу створити власну зброю – зброю, яку ХАМАС використовував для продовження ударів по Ізраїлю протягом декількох місяців після першого нападу.
Після 7 жовтня підтримувані Іраном ополченці також швидко активізували ворожі дії, спрямовані проти ізраїльських і американських сил в регіоні. Ці напади спричинили понад сотню жертв серед американських військовослужбовців. Хусити – підтримуване Іраном збройне угруповання, яке контролює більшу частину населення Ємену – атакували кораблі, що плавали в Червоному морі, внаслідок чого транзит через Суецький канал впав на 50 відсотків за перші два місяці 2024 року. Згідно зі свідченнями генерала Майкла Курілли, голови Центрального командування США, які він дав у Конгресі в березні, ескалація ударів союзників Ірану і подальша військова відповідь США підбадьорили терористичні організації, не пов’язані з Тегераном, що призвело до зростання кількості нападів з боку таких угруповань, як “Ісламська держава”, також відома як ІДІЛ.
Іран також зробив явні кроки для підвищення свого дипломатичного статусу після подій 7 жовтня. Через кілька днів після нападу ХАМАС президент Ірану Ебрагім Раїсі вперше безпосередньо по телефону поговорив зі спадкоємним принцом Саудівської Аравії Мохаммедом бін Салманом, а в листопаді він взяв участь у регіональному саміті в Ер-Ріяді. Заяви інших іранських посадовців, таких як міністр закордонних справ Хоссейн Амір-Абдоллахіан, рикошетом пролунали в регіоні і за його межами, прагнучи позиціонувати свою країну як надійного посередника, навіть попри те, що режим продовжує підтримувати ХАМАС.
Жодна з цих подій не є просто результатом того, що Іран побачив нові можливості в умовах нестабільності і зробив опортуністичні, імпульсивні кроки. Вони є результатом перевіреної часом стратегії. З моменту створення Ісламської Республіки керівництво Ірану виношувало експансивні амбіції. Починаючи з 1979 року, країна розглядала хаос і нестабільність, як у себе вдома, так і в сусідніх країнах, як можливість для просування своїх інтересів і впливу. Навіть вторгнення Іраку до Ірану в 1980 році зіграло на користь молодої теократії, згуртувавши внутрішню підтримку нового порядку в Тегерані, надавши можливість побудувати потужну національну оборонну промисловість і дозволивши режиму пережити період свого становлення.
Тегеран використовував низку пожеж по сусідству для зміцнення своїх позицій. Історично деякі з найцінніших відкриттів з’явилися в результаті помилкових кроків Вашингтона і його партнерів у регіоні, таких як вторгнення США до Іраку в 2003 році. Цей конфлікт, який привів 150 000 американських військових на поріг Ірану, швидко завершився на користь Тегерана. Президент Іраку Саддам Хусейн, найбільша екзистенційна загроза для іранського керівництва, був повалений, а на зміну його режиму прийшла слабка держава на чолі з незадоволеними шиїтами, які мають зв’язки з Тегераном. Іран максимально використав інші моменти регіонального хаосу в наступні роки. Починаючи з 2013 року, Корпус вартових ісламської революції (КВІР) країни працював зі своїм основним сурогатом, Хезболлою, над мобілізацією бригад афганських і пакистанських шиїтів у велике транснаціональне шиїтське ополчення для захисту режиму Башара Асада в Сирії, що зазнав поразки в боях. Зрештою, Тегеран побудував ефективне партнерство з Росією під час громадянської війни в Сирії, яке переросло в ширшу стратегічну співпрацю після вторгнення російського президента Владіміра Путіна в Україну.
Ключовим компонентом стратегії Ірану в сусідніх країнах є створення “осі опору” – розгалуженої мережі регіональних ополчень з окремими організаційними структурами, інтересами, що перетинаються, і зв’язками з іранськими службами безпеки та релігійними установами. Засновник Ісламської Республіки, аятола Рухолла Хомейні, стверджував, що експорт революції необхідний для її виживання, стверджуючи, що якщо теократія залишиться “в замкненому середовищі”, вона “точно зазнає поразки”. Вирішивши спровокувати ширшу хвилю ісламістських переворотів проти світських монархій і республік на Близькому Сході, Хомейні і його прибічники розробили інфраструктуру, призначену для повалення статус-кво в усьому мусульманському світі. Протягом перших двох десятиліть перебування Ісламської Республіки при владі її лідери співпрацювали з маріонетковими групами в Перській затоці та інших місцях, щоб допомогти підбурити спробу державного перевороту 1981 року в Бахрейні, вибухи в США 1983 року. Посольства США та інших американських об’єктів у Кувейті, замаху на еміра Кувейту в 1985 році, підбурювання до антисаудівських і антиамериканських мітингів під час щорічного мусульманського паломництва до Мекки, вибуху американських військових казарм у Саудівській Аравії в 1996 році та інших підривних дій проти своїх сусідів.
Революційна хвиля, на яку сподівався Хомейні, так і не піднялася. Хоча сподівання іранських лідерів на широкомасштабне повстання проти існуючого регіонального порядку були розчаровані, їхні прагнення були підтверджені появою симпатизуючих їм груп бойовиків, які шукали заступництва революційної держави. А ранні інвестиції Ісламської Республіки принесли цінний актив, який послужив моделлю для її подальших зусиль: Хезболла. Після вторгнення Ізраїлю до Лівану в 1982 році молодий іранський КВІР почав тренувати і координувати “Хезболлу”, шиїтське збройне угрупування, що зароджувалося. Допомога Ірану одразу ж зробила “Хезболлу” більш потужною: група здійснила серію руйнівних вибухів, скоєних терористами-смертниками на урядових об’єктах Франції і США в Лівані в 1983 і 1984 роках, а також викрадення, захоплення і насильство в інших країнах, таких як вибух єврейського общинного центру в Аргентині в 1994 році і підрив терористом-смертником автобуса в Болгарії, в результаті якого загинули п’ятеро ізраїльських туристів в 2012 році.
Через своє політичне крило “Хезболла” глибоко проникла в ліванський уряд, призначивши своїх членів до парламенту і кабінету міністрів. Ця політична роль не зменшила схильності угруповання до насильства: кілька членів “Хезболли” були засуджені за вбивство колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі у 2005 році. Незважаючи на зусилля Ізраїлю і США, спрямовані на ліквідацію ополчення, воно зберігає десятки тисяч активних бойовиків і за допомогою Тегерана накопичило арсенал з близько 150 000 переважно ракет і снарядів малої і середньої дальності, а також безпілотників і протитанкової, зенітної і протикорабельної артилерії. Тегеран продовжує надавати “Хезболлі” підтримку в розмірі від 700 млн до 1 млрд доларів на рік, і угруповання залишається головним соціальним, політичним і військовим гравцем у Лівані.
Хезболла виявилася надзвичайно корисною для Ірану. Її голова, шейх Хасан Насралла, є одним з небагатьох регіональних гравців, які відкрито вшановують верховного лідера Ірану як духовного наставника своєї організації, хоча “Хезболла” більше не сповідує свою початкову мету – створення ісламської держави в Лівані. Роль “Хезболли” у виведенні ізраїльських військ з південного Лівану, яке завершилося у 2000 році, принесла групі короткочасне регіональне визнання і стійку внутрішню легітимність, а її глобальний вплив продовжує посилювати важелі впливу Тегерана. З початку 1990-х років вона відіграє життєво важливу роль у спрямуванні коштів, тренувань і озброєнь з Ірану до різних угруповань, в тому числі і до Хамасу, але не обмежуючись ним.
ДОВГА ГРА
Взявши за зразок “Хезболу”, Іран вклав величезні зусилля і ресурси у створення бойових угруповань на Близькому Сході. Підтримка, яку він надав палестинським бойовим групам, особливо Палестинському ісламському джихаду і Хамасу, принесла величезні дивіденди протягом наступних десятиліть, так само як і його допомога шиїтським опонентам Саддама в Іраку. Ці відносини забезпечили плацдарм для іранського впливу в ключові для регіональної стабільності переломні моменти. У 1990-х роках терористичні атаки Ісламської партії Іраку підірвали ізраїльсько-палестинський мирний процес і підштовхнули ізраїльську політику до правого повороту. Після вторгнення до Іраку під проводом США у 2003 році Тегеран покровительствував Вищій ісламській іракській раді та партії “Дава”, значним шиїтським фракціям, що позиціонувало Іран як найвпливовішого гравця у суперечливому післявоєнному устрої Іраку.
Громадянська війна в Сирії підвищила статус “Хезболли” до рівня перлини в короні іранської проксі-мережі. Тісно співпрацюючи з КВІР, “Хезболла” тренувала і координувала ширшу мережу підтримуваних Іраном шиїтських ополченців, які прибули до Сирії з Афганістану, Іраку, Пакистану і Ємену. Іран виявився надзвичайно гнучким і прагматичним у розбудові цієї мережі, що дозволило їй налагодити зв’язки з партнерами і сурогатами на кількох континентах. Іноді Тегеран використовує парасолькові групи і спільні оперативні центри для координації дій різних угруповань, а іноді навмисно фрагментує існуючі групи, щоб зберегти свій вплив на них. Гроші і матеріальні засоби Ірану вже давно є центральним виміром його відносин з окремими ополченцями. Проте все частіше Тегеран передає не лише готове озброєння, але й засоби для самостійного виробництва і модифікації зброї своїми маріонетковими групами.
Іранський істеблішмент національної безпеки розглядає інвестиції в асиметричну війну як економічний засіб отримання важелів впливу на більш потужних супротивників, особливо на Сполучені Штати. Вплив Ірану на ополченців посилився після ліквідації більшості його радикальних конкурентів на Близькому Сході. Після усунення від влади таких диктаторів, як Саддам і лівійський лідер Муаммар Каддафі, Ісламська Республіка стала одним з небагатьох регіональних гравців, які мають інтерес і ресурси для підтримки озброєних ополченців.
Багато в чому відносини між Іраном і його маріонетками відображають спільне прагнення до автономії і власних інтересів. Еволюційний характер іранських інвестицій у своїх клієнтів зіграв на користь Ірану, дозволивши безпековому істеблішменту підтримувати партнерські відносини, які мають довготривалу цінність і можуть витримати будь-які збої. Наприклад, навіть коли ХАМАС дистанціювався від Ірану на кілька років після початку громадянської війни в Сирії, Іран продовжував надавати угрупованню залишкове фінансування, і з часом ці відносини відновилися.
ДУГА ТРІУМФУ
Після вторгнення США до Іраку Тегеран прагнув більш повноцінно утвердитися в ролі впливового гравця в регіоні, що перебував у стані нестабільності. Ізраїль провів рішучу кампанію, щоб притупити іранський вплив, “підстригаючи газон” або регулярно завдаючи ударів по іранських позиціях в Сирії, щоб зірвати спробу Ісламської Республіки створити сухопутний міст для постачання “Хезболли” та її ширшої мережі сурогатних організацій. Ця кампанія принесла низку тактичних успіхів, але, схоже, не справила значного стримуючого впливу на Іран і його маріонеток.
Сполучені Штати, тим часом, прагнули поглибити свої відносини з альтернативними центрами сили і сприяти створенню нових альянсів для протидії Тегерану. Від “подвійного стримування” президента Білла Клінтона (яке мало на меті ізолювати як Іран, так і Ірак, одночасно сприяючи арабо-ізраїльському миротворчості) до “стратегії просування свободи” президента Джорджа Буша-молодшого (яка зосереджувалася на просуванні демократизації на Близькому Сході і за його межами), Вашингтон неодноразово інвестував у схеми, спрямовані на викорінення підтримуваного Іраном насильницького екстремізму на Близькому Сході, але з невеликим ефектом. У своїй промові в листопаді 2023 року верховний лідер Ірану Алі Хаменеї розмірковував про ці зусилля, іронізуючи над тим, що Вашингтон “повністю провалився в спробі створити “Новий Близький Схід”. Він продовжив: “Так, геополітична карта регіону зазнає фундаментальної трансформації, але не на користь США. Це на користь фронту опору. Так, геополітична карта Західної Азії змінилася – але вона змінилася на користь опору”.
Починаючи з 7 жовтня, лідери Ірану тішилися терором і горем ізраїльтян і використовували безмірні страждання палестинського цивільного населення в Газі для подальшого підвищення свого статусу в якості можновладців. Війна відкрила для Ісламської Республіки можливість відновити офіційну роль у пан-мусульманських і міжрегіональних консультаціях. Як це часто буває, іранські лідери поєднали активну дипломатію з демонстрацією сили, щоб перевірити рішучість Америки.
Напади сурогатних іранських збройних формувань становлять надзвичайно складний виклик для Вашингтона і всього світу. З жовтня 2023 року до середини лютого 2024 року атаки підтримуваних Іраном бойовиків призвели до щонайменше 186 жертв серед американських військовослужбовців, які несуть службу на Близькому Сході. Серед них – 130 черепно-мозкових травм, загибель трьох армійських резервістів у Йорданії та смерть двох “морських котиків” під час місії з перехоплення нелегальної іранської зброї біля узбережжя Сомалі.
До 7 жовтня адміністрація Байдена інвестувала значний час, енергію та політичний капітал у план нормалізації відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією. Така угода стала б величезним проривом для обох урядів і всього регіону, відкривши нові економічні можливості і з часом допомігши маргіналізувати вплив зловмисних гравців, зокрема Тегерана та його маріонеток. Зусилля Байдена, спрямовані на досягнення ізраїльсько-саудівської угоди про нормалізацію відносин, стали останнім компонентом тривалої американської кампанії зі зміцнення співпраці між поміркованими регіональними гравцями, які самі себе називають поміркованими. Переговори про нормалізацію ґрунтуються на успіху Абрахамських угод 2020 року, які проклали шлях до встановлення дипломатичних відносин між Ізраїлем і Бахрейном, Марокко, Суданом та Об’єднаними Арабськими Еміратами, а також відкрили безпрецедентні можливості для двосторонньої торгівлі, військової співпраці та взаємодії між людьми. Відкриття відносин з Ер-Ріядом прискорило б цю тенденцію, відкинувши Іран на задній план, навіть коли він намагався забезпечити власне зближення з Ер-Ріядом.
Аргументи на користь встановлення повноцінних дипломатичних відносин між Ізраїлем і Саудівською Аравією залишаються переконливими. Але війна між Ізраїлем і ХАМАС додала приголомшливих складнощів до того, що і так мало стати історично амбітним починанням. Для багатьох ізраїльтян, як в уряді, так і поза ним, жахлива атака ХАМАСу лише посилила переконання, що палестинський суверенітет становить неприйнятну загрозу безпеці. Подальші операції Ізраїлю в Газі, однак, викликали нові вимоги Саудівської Аравії щодо значних зусиль, спрямованих на полегшення страждань палестинців. А внесок США у запропоноване зближення – зобов’язання щодо безпеки Саудівської Аравії та інвестиції в цивільну ядерну інфраструктуру королівства – вимагає підтримки з боку американських законодавців, яку стає все важче забезпечити на тлі побоювань, що ескалація війни між Ізраїлем і ХАМАС може втягнути американські війська безпосередньо в інший близькосхідний конфлікт.
Поєднання риторики, дипломатії і тероризму, яке Іран вправно застосовує з 7 жовтня, просуває деякі з його найдавніших ідеологічних і стратегічних пріоритетів. Як і ХАМАС, керівництво Ірану вимагає знищення Ізраїлю і перемоги ісламського світу над Заходом, який, на його думку, занепадає. Його погляди не є кон’юнктурними чи тимчасовими; антиамериканізм і антипатія до Ізраїлю вкорінені в підвалинах Ісламської Республіки. Але монументальні масштаби руйнувань в Газі вдихнули нове життя в антизахідні та антиізраїльські інвективи Тегерана. Ця риторика тепер має нову привабливість для регіональної аудиторії, яка раніше не симпатизувала шиїтській теократії, і дає Ірану зручну можливість присоромити своїх сунітських арабських суперників. Тегеран розглядає регіональну напористість як шанс ще тісніше зблизитися з Росією і Китаєм. Інтереси цих країн, здебільшого, полягають у тому, щоб утримувати Вашингтон у кризі на Близькому Сході, яка шкодить його репутації і знекровлює його військовий потенціал. Зокрема, на початку березня Китай, Іран і Росія провели в Оманській затоці невеликі спільні військово-морські навчання, четверті за рахунком за останні п’ять років.
РИЗИК БОЙОВИХ ДІЙ
З точки зору Тегерана, війна між Ізраїлем і ХАМАС лише прискорює зміну балансу сил від гегемонії США до нового регіонального порядку, який вигідний Ісламській Республіці. Через десять днів після нападу ХАМАС на Ізраїль спікер іранського парламенту Мохаммад Бакер Калібаф попередив, що наземне вторгнення в Газу може “відчинити ворота пекла” – тобто викликати потужну відповідь, спрямовану не лише на Ізраїль, але й на американські інтереси та активи в регіоні. Проте, для іранських забіякуватих революціонерів виживання режиму переважає всі інші пріоритети, тому їхній підхід з жовтня по березень визначався ретельним цілеспрямуванням. Після того, як адміністрація Байдена відправила дві авіаносні ударні групи до східного Середземномор’я в жовтні, Іран і його союзники доклали зусиль, щоб уникнути стрімкої ескалації. Хезболла вправно вивіряла свої атаки на північ Ізраїлю, намагаючись уникнути втягування Ізраїлю в більш гарячу боротьбу, яка могла б підірвати здатність Хезболли стримувати ізраїльський удар по ядерній програмі Ірану.
Швидке розгортання Байденом американських військових сил у регіоні, а також його дипломатичні кроки в Лівані та інших ключових регіональних гравців допомогли запобігти ширшій війні, яку, можливо, сподівався спровокувати ХАМАС. Серія американських ударів по підтримуваних Іраном бойовиках в Іраку, Сирії та Ємені послабила спроможність цих угруповань і дала сигнал партнерам Тегерана, що вони заплатять ціну за продовження агресії проти американців. Проте ризик американських прорахунків і надмірної самовпевненості з часом зростатиме. Іранські ополченці мають довгу історію завзятості та адаптивності, а зброя, яка є в їхньому розпорядженні, відносно велика і недорога, особливо в порівнянні з витратами на американські удари для їхньої ліквідації.
Протягом десятиліть Іран і його маріонетки розвинули гострий інстинкт калібрування ризику. Тепер, коли американський інтерес до Близького Сходу слабшає, іранські лідери бачать перевагу, яку можна отримати, граючи в азартні ігри. Своїми нападами вони прагнуть спровокувати Сполучені Штати на помилки, які дадуть Тегерану і його союзникам перевагу – помилки, подібні до тих, яких Вашингтон припустився два десятиліття тому, коли вторгся до Іраку, або в 2018 році, коли Трамп вийшов з ядерної угоди президента Барака Обами щодо Ірану. Прорахунок будь-якого із залучених акторів, включно з самим Іраном, може розпалити набагато ширший і інтенсивніший конфлікт на всьому Близькому Сході, завдавши глибокої шкоди регіональній стабільності і світовій економіці.
Щоб протистояти амбіціям Ірану, адміністрація Байдена повинна співпрацювати з Ізраїлем і регіональними союзниками, щоб ще більше підірвати здатність ХАМАСу здійснити чергову шокову атаку на ізраїльське цивільне населення, забезпечуючи при цьому, щоб гуманітарна допомога доходила до доведених до відчаю палестинських мирних жителів і окреслюючи шлях до післявоєнного майбутнього, яке забезпечить мир і стабільність як для ізраїльтян, так і для палестинців. Станом на кінець березня 2024 року Вашингтон продовжував наполягати на укладенні угоди, яка вимагала б від “Хезболли” відвести свої елітні сили від ліванського кордону з Ізраїлем, що сприяло б поверненню тисяч ізраїльських цивільних осіб, чиї будинки з 7 жовтня піддаються обстрілам ракетами “Хезболли”. Досягнення такої угоди має вирішальне значення для запобігання ширшому конфлікту, і Вашингтон повинен наполегливо домагатися цього, використовуючи очевидні інтереси всіх залучених сторін, щоб запобігти ескалації. У 2022 році Сполучені Штати досягли успіху в переговорах щодо угоди про морський кордон між Ізраїлем і Ліваном, яка дозволила розвідку газу, що свідчить про наявність інших можливостей для прагматичного компромісу.
Адміністрація Байдена вже почала відігравати більш активну роль у вирішенні гуманітарної кризи в Газі. На жаль, ці зусилля можуть виявитися недостатніми і запізнілими, щоб запобігти голоду. Голод у Газі стане стратегічною і моральною поразкою як для Сполучених Штатів, так і для Ізраїлю, і Байден не повинен повторювати помилок, які дозволили примарі такого катаклізму охопити регіон. Будь-які по-справжньому успішні зусилля, спрямовані на те, щоб зупинити загрозу з боку ХАМАСу – що, в свою чергу, обмежить здатність Ірану чинити насильство проти Ізраїлю – вимагатимуть пом’якшення руйнівних наслідків для палестинського цивільного населення.
Працюючи з неурядовими організаціями та урядами країн-партнерів, Державний департамент США та Агентство США з міжнародного розвитку повинні прискорити надання допомоги палестинській цивільній владі, незалежній від ХАМАСу та інших підтримуваних Іраном збройних формувань, включаючи допомогу, яка забезпечить їм ресурси для проведення відновлювальних робіт у Газі після припинення збройного конфлікту. Після війни 2006 року між Ізраїлем і Ліваном швидке надання допомоги Іраном дозволило Хезболлі вирвати перемогу з пащі поразки і перехитрити ліванський уряд, забезпечивши миттєву компенсацію і програми відновлення. Сполучені Штати не повинні дозволити Тегерану або його маріонеткам отримати подібну можливість після закінчення війни в Газі.
Виклик для Вашингтона ускладнює реальність того, що Іран прискорив розвиток своєї ядерної програми після виходу Трампа з ядерної угоди з Іраном у 2018 році. Для американських чиновників життєво важливо розвивати почуття реалізму. Велика стратегічна гра, спрямована на зближення Саудівської Аравії та Ізраїлю, ще може відбутися. Нормалізація ізраїльсько-саудівських відносин є привабливим способом підтримати мир і стабільність в регіоні і протистояти згубному впливу Ірану в довгостроковій перспективі, але для її досягнення потрібні складні політичні риштування, які ще не були повністю розроблені, а тим більше зведені. Досягнення цієї нормалізації вимагає більш ефективних короткострокових і середньострокових планів дій, які забезпечать управління і безпеку в Газі, відкриють шлях для передачі влади як на палестинських територіях, так і в Ізраїлі, а також стримуватимуть тиск, який чинять різні гравці, особливо Іран, з метою розширення конфлікту на Близькому Сході. Такими мають бути пріоритети Вашингтона на наступний рік.
У певному сенсі, Іран зараз за замовчуванням має перевагу над США, оскільки йому не потрібно досягати чогось суттєвого в найближчій перспективі. Хаос сам по собі буде перемогою. На противагу цьому, планка успіху США є високою. Подобається нам це чи ні, але Сполучені Штати залишаються незамінним гравцем у регіоні, незважаючи на свої сумнівні досягнення за останні кілька десятиліть. Підтримка своїх союзників і захист доступу до нафти, яка залишається життєво важливою для світової економіки, з дотриманням делікатного балансу між підтримкою і стриманістю вимагає відданості. Кілька президентів США сподівалися задешево зменшити роль Америки на Близькому Сході – у випадку Байдена, щоб зосередитися на виклику Китаю і зростаючій загрозі з боку Росії. Але ХАМАС та Іран знову втягнули Сполучені Штати в процес.
Сюзанна Малоні
