Розмежування між найманими та самозайнятими працівниками стає непослідовним і застарілим.
Через чверть століття після того, як Ален Супіо виступив за всебічне розширення трудових і соціальних прав “поза межами зайнятості”, режими трудового права в Європі залишаються фундаментально пов’язаними з “бінарним поділом” між зайнятістю та самозайнятістю. Загалом, ті, хто працює за субординаційними та двосторонніми трудовими договорами на конкретного роботодавця, продовжують користуватися низкою трудових прав (часто підкріплених директивами Європейського Союзу), тоді як ті, хто працює як підрядники за договорами про надання послуг, користуються незначним захистом, якщо взагалі мають такий захист.
Іспанія, Німеччина та Велика Британія модифікували цей поділ, ввівши проміжну категорію зайнятості, де деякі (самозайняті) особи, які економічно залежать від основного роботодавця або надають свою працю у квазі-підпорядкованій формі, отримують дуже базові та мінімальні права. Однак недобросовісні роботодавці часто маніпулюють цією розмитістю категорій, щоб виштовхнути ще більшу кількість працівників за межі основних засобів захисту праці.
Цей бінарний поділ можна умовно обґрунтувати твердженням, що підлеглі працівники потребують особливого захисту через слабку переговорну силу у відносинах з роботодавцями, тоді як самозайняті є “власними босами”, здатними захистити себе завдяки своїм навичкам, професіоналізму та “людському капіталу”, або тому, що вони тією чи іншою мірою керують справжнім (і відповідно капіталізованим) бізнесом.
Сумнівно, що це виправдання – навіть сама відмінність – коли-небудь мало сенс. Так, деякі представники ліберальних професій історично мали комфортне життя і стабільний дохід. Але багато самозайнятих працівників у сільському господарстві, ремеслах, будівництві та неформальному секторі економіки (не кажучи вже про гендерно зумовлену працю в домашньому господарстві) ніколи цього не мали.
Виключення самозайнятих працівників з-під дії законодавства про охорону праці в минулому не було ні принциповим, ні послідовним, а здебільшого випливало з політичного вибору, який на той час був сумнівним і ставав дедалі більш неспроможним. Сьогодні середній заробіток самозайнятих значно нижчий, ніж у категорії зайнятих, а дослідження все частіше вказують на те, що самозайняті піддаються більшому відносному ризику бідності та соціальної ізоляції.
Проблемне питання
Зміни в структурі ринків праці, аутсорсинг, приватизація, управління людськими ресурсами, деіндустріалізація та технологічний розвиток – особливо ті, що пов’язані зі зростанням “гігової” економіки – збільшили частку робочої сили в категорії самозайнятих. Це зробило різницю між найманими працівниками та самозайнятими в кращому випадку нечіткою, а в гіршому – схильною до навмисних зловживань. Проте, незважаючи на зростаючу кількість доказів того, що трудові та соціальні права повинні бути надані ширшій частці робочої сили, розмежування між зайнятістю та самозайнятістю залишається проблематичним питанням.
Нещодавно ухвалений проєкт директиви ЄС про роботу на платформах неодноразово не отримував підтримки достатньої кількості держав-членів для того, щоб працівники гіг-економіки могли користуватися гармонізованою, неспростовною презумпцією зайнятості – навіть попри те, що такий статус є центральним у Рекомендації 198 Міжнародної організації праці про трудові відносини. Франція, зокрема, заперечувала, що це не захистить бажання “справжніх самозайнятих залишатися самозайнятими”. Врешті-решт достатньо урядів було схилено до підтримки модифікованої пропозиції, яка по суті делегувала національним органам влади завдання розробити власну – можливо, “менш сувору” – презумпцію зайнятості, яку можна було б спростувати.
І хоча директива відображає все ще тотемістичну природу бінарного поділу, вона порушує табу на обмеження трудових прав і захисту лише найманими працівниками. Окрім презумпції зайнятості, майже всі права, викладені в ній, застосовуються до набагато ширшого поняття “особи, яка виконує роботу на платформі”, що означає “будь-яку особу, яка виконує роботу на платформі, незалежно від характеру договірних відносин або її призначення залученими сторонами” (стаття 2(1)(3) і див. параграф 53 преамбули).
До них відносяться інноваційні засоби захисту в главі III про “алгоритмічне управління” – такі як права на прозорість, людський нагляд і перегляд автоматизованих і алгоритмічно полегшених рішень, а також довгий перелік нових прав, у тому числі на безпечні та захищені канали зв’язку для цілей організації (стаття 20). Але є також комплексні основні трудові права – від права на інформацію та консультації (статті 2(1)(7) і 15) до захисту від звільнення (стаття 23), – які традиційно вважаються виключним правом працівників зі стандартними трудовими договорами.
Переважно особистий характер
Новий підхід, закладений у директиві про роботу на платформах, можливо, є частиною ширшої тенденції до розширення трудових прав на всіх, хто виконує роботу переважно в особистій якості, про яку вже давно говорять. Європейська комісія вже забезпечила, щоб інші права, такі як право на колективні переговори, ефективно реалізовувалися поза межами трудових відносин, і, особливо після пандемії, все гучніше лунають заклики до того, щоб усі працівники отримували належний соціальний захист. Суд Європейського Союзу долучився до цієї дискусії, наголосивши, що права ЄС на рівне ставлення поширюються на всіх працівників незалежно від правової форми, в якій вони працюють. Робітничий рух дедалі більше приймає цю ідею.
Принцип 5 Стовпа соціальних прав ЄС вже включає зобов’язання: “Незалежно від типу і тривалості трудових відносин, працівники мають право на справедливе і рівне ставлення щодо умов праці, доступу до соціального захисту і навчання”. Тепер Директива про платформу праці незаперечно демонструє, що стаття 153 Договору про функціонування ЄС пропонує відповідну правову базу для забезпечення гідних умов праці для всіх працівників, незалежно від характеру або призначення цих відносин.
Ці зміни, однак, різко контрастують з визначеннями, що формують більшість європейських та національних інструментів у сфері трудових прав, які все ще обмежуються невиправдано вузькою ідеєю про те, що тільки ті, хто має підрядний трудовий договір, повинні користуватися захистом. Давно назріла потреба в ширшій концепції працівника, і у вирішальний для Європи та світу рік виборів перегляд персональної сфери застосування засобів захисту трудового права має стати політичним пріоритетом для всіх прогресивних партій.
Відкрита політична мета
Керівництво Лейбористської партії Великої Британії, яка, за всіма ознаками, є урядом у стані очікування, заслуговує на похвалу за те, що, незважаючи на зовнішню та внутрішню опозицію, залишається відданим справі надання трудових прав усім працівникам з першого дня роботи. Частково це ґрунтується на ідеях та парламентських пропозиціях, розроблених науковцями з трудового права та профспілками в недалекому минулому.
Маніфести прогресивних партій на виборах до Європарламенту, сповнені авангардних та інноваційних ідей у трудовій та соціальній сферах, дедалі більше уваги приділяють питанню “забезпечення якісних робочих місць для всіх”. Але вони повинні більш чітко взяти на себе зобов’язання поширити захист трудового законодавства ЄС на всіх працівників, тим самим досягнувши відкритої політичної мети.
Праві та популістські партії навряд чи захочуть долучитися до таких прогресивних пропозицій. Універсальні права трудящих суперечать їхній традиційній підтримці “політики поділу” – між тим, що вони представляють як об’єднаний у профспілки, захищений і привілейований, якщо не паразитуючий, клас працівників (особливо якщо вони працюють у державному секторі), і працьовитими, працьовитими, прагнучими свободи, підприємливими, самозайнятими підрядниками.
Останніх часто, хоча й дедалі частіше помилково, вважають вразливою аудиторією для популістських меседжів саме через їхню нестабільну ситуацію на ринку праці, яка їм притаманна. Але це ще одна вагома причина для прогресивного фронту пообіцяти надати трудові права всім, хто працює, якщо вони матимуть на це політичну волю.
Це частина нашої серії про прогресивний “маніфест” на виборах до Європейського парламенту
Автори: Нікола Каунтуріс – професор трудового та європейського права в Університетському коледжі Лондона;
Валеріо Де Стефано – професор права у Школі Осгуд Холл, Йоркський університет, Торонто;
Джон Хенді – адвокат, що практикує в Лондоні, почесний професор юридичного факультету Університетського коледжу Лондона та член Палати лордів від лейбористів.
Джерело: Social Europe, ЄС