Росія вдосконалила радянські авіаційні бомби, оснастивши їх модулями наведення і створивши дешеву заміну крилатим ракетам. Чи можуть ЗСУ з ними боротися?
Про застосування російською авіацією керованих авіабомб відомо ще з минулого року. Повідомляли, що їх створили на базі ФАБ-250, які виготовляли ще з радянських часів. Це – фугасна бомба масою приблизно 250 кг та зі 100-кілограмовою вибуховою речовиною.
Первісно її створили як бомбу вільного падіння. Однак встановивши на неї універсальний модуль планерування й корекції польоту (УМПК), її можна скидати за десятки кілометрів до цілі. Це дозволяє бомбардувальнику атакувати наземні об’єкти, не входячи до зони ППО.
Російські керовані авіабомби поставили під загрозу стратегічні висоти навколо Часова Яру та в районі Авдіївки на Донеччині, розповів CNN речник угрупування ЗСУ “Хортиця” Назар Волошин: “Вони скидають на нас важкі боєприпаси, навіть не пролітаючи поблизу лінії зіткнення і не заходячи в зону дії нашої ППО. Коли їхня авіація працює, нашим захисникам працювати неможливо, їм потрібно лише ховатися в укриття”.
Навесні цього року з’явилися повідомлення про застосування російською армією й потужніших керованих бомб, як-от ФАБ-500. А наприкінці березня українські й західні ЗМІ писали про удар по позиціях ЗСУ під Вугледаром півторатонною авіабомбою ОДАБ-1500.
Такі боєприпаси належать до термобаричних, вони створюють потужну ударну хвилю, здатну проникати в укриття і навіть на великій відстані спричиняти контузії й баротравми.
Експерти зазначали, що важчі бомби планерують гірше. Це змушує російські літаки підлітати ближче до фронту з ризиком потрапити під ППО.
Але незабаром стало відомо ще про одну російську розробку УМБП Д-30СН, що розшифровується як “універсальний міжвидовий планеруючий боєприпас”. Це – аналог американської керованої високоточної авіабомби GBU-39. Судячи з фото російської авіабомби та її уламків, викладених українськими ЗМІ, зовні вони схожі.
А так виглядають чотири американські GBU-39 на підвісці літака F-15E (архівне фото)
GBU-39 – лише одна з сімейства авіабомб JDAM (це те ж саме, що УМПК), причому одна з найлегших – 130 кг, щоправда, більша частина цієї маси припадає на бойову частину фугасної дії.
На базі GBU-39 та ракетного снаряда установок M270 й M142 HIMARS створили комбіновану бомбу малого діаметра (GLSDB), яку можна випускати з наземних ракетних комплексів.
Такі боєприпаси постачали Україні, але про їхнє масове застосування повідомлень не було.
Про оснащення російського аналога GBU-39 підвісним турбореактивним двигуном і паливним баком, що дає можливість запускати його не лише з літаків, а й реактивних систем залпового вогню Торнадо-С, пишуть російські провоєнні пабліки.
І хоча офіційної інформації про застосування російських керованих авіабомб з наземних комплексів не було, відкидати таку ймовірність немає підстав. Варто врахувати, що у разі використання додаткової силової установки дальність польоту керованих боєприпасів може становити 100 км і більше. Це стосується будь-яких платформ – як наземних, так і повітряних.
Чому не виходить збити керовані авіабомби?
Як кажуть фахівці ППО, неможливо збити те, що падає.
Це насамперед стосується некерованих бомб, або бомб вільного падіння, а також снарядів ствольної артилерії.
З керованими боєприпасами все трохи інакше. Порівняно з артилерійськими снарядами вони мають великі розміри, крила й стабілізатори. А на нових розробках – ще й реактивний прискорювач. Тобто це – не зовсім бомба, а напівбомба, напівракета, яка сяк-так, але летить. Це означає, що теоретично збити її можливо, але складно.
У повітрі така ціль перебуває недовго. Її початкова швидкість дорівнює швидкості бомбардувальника. Не виключено, що вона також має прискорювач, тому 60-кілометрову відстань до цілі вона долає за хвилину-дві.
Її погано видно на екранах радарів. Вона трохи вміє маневрувати — не так, звісно, як крилата ракета або дрон, але з урахуванням перших двох чинників — це серйозна додаткова проблема для ППО. Можливо, вона вміє встановлювати перешкоди – принаймні ніщо не заважає розробникам встановити і такий модуль.
Імовірність ураження такої складної цілі однією протиракетою – невисока, їх потрібно кілька, і не найпростіших. З урахуванням наявності в Росії величезного запасу авіабомб, які можна переробити в керовані, витрачати на них дорогі протиракети і дорого, і небезпечно.
Якщо в української ППО виникне дефіцит боєкомплекту, російська авіація може захопити повітряний простір і почне скидати вже звичайні бомби, що вільно падають. І це буде катастрофою для ЗСУ.
Як можна з ними боротися?
Протидіяти ударам керованих авіабомб можна, атакуючи їхній носій. Для цього потрібні засоби, здатні збити літак на великій відстані. Йдеться про керовані протиповітряні ракети середньої (до 100 км) і великої (понад 100 км) дальності, на Заході таку дальність класифікують як beyond visual range — поза межами прямої видимості.
Такі ракети можуть бути наземного й повітряного базування. Серед наземних протиповітряних систем, що мають на озброєнні ЗСУ, — американський ЗРК Patriot (дальність до 100 км), американсько-норвезький NASAMS (дальність до 120 км), французько-італійський SAMP-T з ракетами Aster-30 (дальність до 120 км, модернізована версія — до 150 км), радянський ЗРК С-200 (дальність 160-300 км залежно від типу ракети).
З ракет класу “повітря-повітря” дальньою є AMRAAM, яка пристосована під винищувач F-16. Радіус її дії – 120 км, а в останній модернізованій версії – до 180 км. А от найбільш поширена ракета середньої дальності AIM-7 (до 70 км) для боротьби з носіями керованих авіабомб вже не дуже підходить.
Головна проблема української армії в тому, що наземних комплексів ППО великої дальності в неї замало, а літаків, озброєних далекобійними ракетами, досі немає взагалі. Західні союзники обіцяють незабаром поставити Києву F-16 й додаткові засоби ППО. Але річ не тільки в цьому.
Наземний комплекс ППО не такий мобільний, як літак, і змушений діяти із засідки. Чим їх менше, тим нижчою є ймовірність, що він опиниться в потрібному місці в потрібний момент. При цьому дорогий ЗРК далекої дії потрібно ретельно оберігати — наприклад, від ствольної артилерії або тих самих дронів, тож висувати його близько до передової вкрай ризиковано. Розміщення ж у глибині оборони, коли супротивник атакує передові позиції, підвищує час реагування і знижує ефективну дальність.
З авіаційними ракетами також все непросто. Заявлена дальність стрільби працює лише в ідеальних умовах — коли винищувач атакує важку, погано маневруючу ціль з великої висоти у передню півсферу, тобто на зустрічних курсах. Під час атаки з невеликої висоти, а також по цілі, що активно маневрує чи тікає, ефективна дальність стрільби може знижуватись в кілька разів.
Найчастіше, щоб точно атакувати бомбардувальник, пілоту доводиться йти на зближення з ціллю. Але так він ризикує опинитися в зоні дії ворожої ППО. До того ж російські Су-34, які використовують для скидання керованих бомб, теж мають потужне озброєння, зокрема далекобійні ракети класу “повітря-повітря”.
Втім легкий винищувач має більшу швидкість і маневровість, і при зустрічі з ним у літака з бомбовим навантаженням шансів на позитивний результат значно менше. Хоча, звісно, багато залежить від якості льотної підготовки.
Ще один важливий момент: як і російські Су-34, F-16, крім винищувальних функцій, може діяти як бомбардувальник і працювати з лінійкою авіабомб, що коригуються й планерують.
І таких літаків й авіабомб у країн НАТО, які допомагають Україні, чимало.
Ілля Абішев
