Соціальні права в Європі сьогодні вимагають поєднання універсалізму 20-го століття із задоволенням різноманітних, складних потреб.
Права та універсалізм були двома головними гаслами соціальної політики 20-го століття. Проголошені в рамках ліберально-реформістської, а потім соціал-демократичної традиції, вони тривалий час визначали “європейську” державу загального добробуту. Сьогодні вони потребують переосмислення, щоб відповідати новому економічному та соціальному контексту і відновити свою здатність надихати прогрес та інновації.
Необхідність переосмислення універсалізму випливає, зокрема, зі зростаючої важливості послуг. Право на соціальні виплати значною мірою залежить від формальних правил, а грошові виплати можуть охопити всіх потенційних бенефіціарів. Натомість соціальні послуги мають бути вироблені та “упаковані” таким чином, щоб бути пристосованими до індивідуальних потреб. Таким чином, універсальне право не є універсально ефективним.
Потрібен спеціалізований персонал, здатний задовольняти складні потреби і розшифровувати незрозумілі проблеми. Не так просто застрахуватися від соціальних ризиків, коли вразливість будь-якої людини залежить від контексту, а ризики можуть взаємодіяти між собою. Не вихлюпуючи дитину всеохоплюючої інклюзії з каламутною водою, універсалізм повинен прийняти і пристосуватися до складності та різноманітності.
Диференційований універсалізм
В італійських дебатах про мінімальні вигоди було висунуто очевидний оксюморон – селективний універсалізм. Тут відбір може стосуватися користувачів (на основі, наприклад, їхнього економічного становища) та/або спектру і типу послуг (на основі економічної ефективності). Що стосується послуг, то те, що в Скандинавії називають диференційованим універсалізмом, дає додаткові пояснення. Ситуаційні фактори вимагають надання послуг, що відповідають “перехресним” потребам у місцевих контекстах і життєвих світах. Така диференційована відповідь, однак, не виключає стандартизованого вибору пакету універсальних базових послуг, спрямованого на “посилення потенціалу” відповідних осіб, що дозволяє їм “функціонувати” (у розумінні Амартія Сена).
Диференціація також стосується способів надання послуг. Італійські дебати щодо secondo welfare підкреслили цінність організаційного плюралізму в рамках зобов’язань щодо надання послуг в інтересах суспільства. Держава продовжує виконувати чотири основні функції: гарантувати рівний доступ між населеними пунктами та всередині них, встановлювати та забезпечувати дотримання етичних стандартів та стандартів якості, організовувати збір необхідних коштів та координувати діяльність у різних сферах потреб. Але з’являються нові можливості для соціальної участі та співтворчості. Ключові рішення поєднують “життєву мудрість” мешканців, кодифіковані знання експертів та стратегічне бачення обраних представників у супроводі громадянських журі та асамблей.
Потреба в адаптації простягається від принципу універсалізму до концепції соціальних прав. У минулому столітті соціальна держава в основному означала право на захист, яке регулювалося законом і могло бути захищене в суді. Постійно високий рівень невикористання пільг і, знову ж таки, зростаюча важливість послуг вимагають перенесення акценту з юридичного права на ефективне забезпечення.
Можливість захисту в суді пов’язує право на пільгу із загрозою примусу ex post. Але якщо громадянин має нагальну потребу, важливим є своєчасне отримання якісної послуги там, де він перебуває. Судовий позов проти постачальника не може гарантувати, що громадянин отримає те, що йому потрібно, тут і зараз.
Від прав до гарантій
Якщо для фінансової складової системи соціального захисту поняття “право, що підлягає захисту в суді” залишається актуальним, то для базових послуг доречніше використовувати термін “гарантія”. Цей термін має довгу історію і нещодавно увійшов до лексикону Європейського Союзу щодо молоді та дітей. Досі він сприймався і використовувався як м’який правовий інструмент. Але ця гарантія може стати більш жорсткою та переконливою з боку пропозиції. “Право” фокусується на попиті (на що громадянин має право), тоді як “гарантія” зміщує акцент на те, що держава зобов’язана зробити, передбачаючи санкції у разі недотримання.
“Активізація” з боку пропозиції, очевидно, передбачає обов’язкове виділення адекватних ресурсів – фінансових ресурсів для отримання результатів, а також інструментальних ресурсів для полегшення доступу громадян до послуг. Користувачі збережуть право подавати скарги через організовані, але не обов’язково судові процедури. На додаток до визначення правомочних користувачів та обов’язкового надання результатів, соціальні гарантії можуть мобілізувати додаткові кошти, персонал та організації громадянського суспільства.
Соціальна держава стала результатом циклів великих реформ – згадаймо хоча б створення національних служб охорони здоров’я, – за якими слідували часткові корективи та експерименти. Зростання соціально-економічної складності, різноманітності та взаємозалежності не лише вимагає нового циклу реформ, але й вимагає, щоб фокус уваги вийшов за межі національної держави і перейшов до “багаторівневого управління”, яке поширюється не лише на регіони та муніципалітети, але й дедалі ширше – на ЄС.
Завдання полягає не в побудові централізованої європейської системи соціального забезпечення, а в створенні “еко-соціального кондомініуму”, що включає в себе національні соціальні держави (свої “квартири”) і підтримує їх в умовах єдиного ринку і єдиної валюти. Як і у випадку з усіма кондомініумами, потрібен адекватний спільний фонд – безумовно, більший, ніж нинішній соціальний бюджет ЄС.
Європейський стовп соціальних прав містить найсучасніший перелік “соціальних благ”, необхідних для гідного життя відповідно до існуючих стандартів. Практично всі його 20 принципів дають уявлення про (пере)визначення універсальної системи соціального захисту, як у грошовому, так і в сервісному аспектах. Розділ цього принципу, присвячений соціальному захисту, включає, зокрема, право на мінімальний дохід та основні послуги.
Однак чіткого і конкретного порядку денного у цих двох сферах не існує. Це прикро і має стати пріоритетом для нової Комісії. ЄС може і повинен посилити свою роль як провідника, прихильника і, до певної міри, гаранта загальноєвропейської, “захищеної від інклюзії” системи соціального захисту (реалізованої на національному та місцевому рівнях), надаючи достатні ресурси і базові послуги, що сприяють повноцінній участі в європейському способі життя.
Автор: Мауріціо Феррера – професор політології на факультеті соціальних і політичних наук Міланського університету. Він брав участь у проекті H2020 EuSocialCit і нещодавно опублікував книгу “Соціальний реформізм 2.0” у співавторстві з Ж. Міро та С. Рончі.
Джерело: Social Europe, ЄС
