Ми повинні протистояти радикальним правим, пише Роберт Місік, не лівим популізмом, а силою розуму.
Сьогодні демократії майже скрізь загрожує дух нелібералізму, антиплюралізму та авторитарних ультраправих. Це має низку джерел. Серед них – зростаюча атмосфера песимізму і страху занепаду, що витісняє відчуття прогресу, пов’язане з післявоєнними десятиліттями в Західній Європі, а також контрреакція на прогресивні культурні зміни, що відбуваються з часом, наприклад, пов’язані з толерантністю і боротьбою з дискримінацією.
Однак також відбулося притуплення дискурсу. За висловом Юргена Габермаса, в умовах “структурної трансформації публічної сфери” відверта пропаганда передається через “соціальні медіа” та інтернет загалом, культуру заголовків таблоїдів і медіа-сенсацій.
Правий екстремізм діє через перебільшення, спрощення та створення уявних ворогів. Хоча він і залежить від своїх багатих покровителів, він стилізує себе під захисника простих хлопців проти “тих, хто нагорі”, “еліт” і політиків: всі вони зображуються як куплені, корумповані, некомпетентні, відсторонені, “проти народу”, фактично, як агенти “системи”.
Збочений бунт
У цьому є зерно добра – прагнення до чогось зовсім іншого, до політики, яка не задовольняється простим адмініструванням того, що існує, і управлінням деталями. Це своєрідний бунт у збочених формах, прагнення до реальної зміни системи.
Звідси твердження, що широкі верстви поміркованих лівих залишили цю бунтарську енергію крайнім правим. Ця критика іноді супроводжується закликом до “лівого” популізму. Однак, що саме мається на увазі, часто не зовсім зрозуміло.
Британсько-аргентинський філософ Ернесто Лаклау, який помер кілька років тому, вважався одним з найрозумніших прихильників лівого популізму. На думку Лаклау, ліві повинні апелювати до знедолених – як стійке “ми”, що протистоїть “вони”, усталеним, багатим, переможцям, тим, хто створив систему на свою користь.
Інші асоціюють лівий популізм просто з більшим радикалізмом або легко зрозумілими вимогами. У цьому ключі такі вимоги мають бути сформульовані потужною, резонансною мовою, яка не загубиться в неживих обмінах – “з одного боку”… “з іншого боку” – між прогресивними урядовцями.
Гнітючі спрощення
Багато таких аргументів не лише звучать правдоподібно, але й мають багато переваг. Проте лівий популізм дуже часто заводить у глухий кут, коли регресивні ліві представляють свої аргументи кувалдою по світу, розділеному на чорне і біле, добро і зло.
Таке маніхейство ігнорує неоднозначність реальності та складність кожного питання. Ці гнітючі спрощення, поєднані з псевдо-ленінським пафосом, навіть не ведуть до успіху. Серед досить неоднорідного потенційного електорату лівих партій неаргументована позиція відлякує щонайменше стільки ж, скільки може привабити – особливо серед тих, хто не є ідеологічно прихильним до лівої частини політичного спектру, але піддається переконанню.
Те, що іноді називають лівим лібералізмом у континентальній Європі, завжди було контрреакцією на лівих, які вважали, що можуть розв’язувати конфлікти в сучасному світі, прикриваючись втраченим минулим. Але, як і у випадку з лівим популізмом, він теж має свої підводні камені.
Лівий лібералізм легко втрачає себе в такій поміркованості, що вже нічого не досягає. Гірше того, він часто просто капітулює перед “реаліями”, перед прийняттям сучасного капіталізму. І дуже часто це розумно аж до нудьги. Якщо вона не може викликати пристрасті через свою Realpolitik, то ліві можуть представити певний “нереалізм” як необхідний для боротьби з насильством, несправедливістю, соціальною та економічною нерівністю.
Але лівий лібералізм все ще має одну важливу перевагу над (вербально) радикальним лівим популізмом. Отупіння дискурсу – дратівливість, заяложені фрази, всюдисуща пропаганда – що йде пліч-о-пліч з правим екстремізмом, дійсно діє багатьом людям на нерви. Намагатися конкурувати з ультраправими популістами на цьому ґрунті – це шлях в нікуди.
Сила слова
Демократичні ліві повинні покладатися на силу слова – силу спокійних роздумів і роздумів, а також силу діалогу, який включає в себе аргументацію і протиставлення, а також вміння слухати. “Голос інтелекту м’який, але він не заспокоюється, поки його не почують”, – сказав колись Зігмунд Фройд у своїй легендарній формулі.
Хтось може заперечити, що романтично, навіть наївно покладатися на тихе ходіння туди-сюди розуму, на те, що Габермас назвав “непримусовою силою кращого аргументу”. Тоді нам усім варто стати більш романтичними. Тому що, навпаки, немає іншого хорошого способу покращити наші суспільства, ніж, перефразовуючи Іммануїла Канта, використовувати наш власний розум, публічно, і використовувати силу слова проти галасу.
Ідеальним шляхом, ймовірно, було б щось на кшталт “радикального лівого лібералізму”. Це дозволило б уникнути не лише авторитарних спокус відсталих лівих, але й пастки поміркованості, яка більше не здатна формулювати амбітні цілі.
Можна сказати, “революційний реформізм”. Радикальний за змістом, але поміркований за духом і тоном.
Автор: Роберт Місік – письменник та есеїст з Відня. Його остання книга – “Політика згори: Чи наближається повернення соціальної демократії? (Picus Verlag). Публікується у багатьох виданнях, зокрема у Die Zeit та Die Tageszeitung. Має нагороди, зокрема премію Товариства Джона Мейнарда Кейнса за економічну журналістику.
Джерело: Social Europe, ЄС
