Аналітик, якого в 1939 році попросили б оцінити радянське вторгнення до Фінляндії під час Зимової війни, коли широко відзначалися шокуючі радянські невдачі і переконливі фінські успіхи, міг би виглядати зовсім дурнем у 1940 році, коли Червона армія торувала собі шлях до перемоги за допомогою переважаючої маси і вогневої потужності, а Москва нав’язала драконівський мир. Аналіз війни, коли бойові дії ще тривають, вимагає максимальної обережності, а не остаточних висновків. Не меншою мірою це стосується і злочинної агресії росії проти України, яка з початком 2024 року стала третім роком повномасштабної війни і десятим з моменту захоплення Криму в 2014 році. З огляду на це, ми можемо підбити підсумки того, що відбулося, і розглянути події в широкому контексті.
Почнемо з дива: чотирьох великих перемог у 2022 році. По-перше, Україна успішно захистила свій суверенітет і незалежність, не дозволивши російським військам захопити свою столицю чи повалити обраний уряд. По-друге, члени західного альянсу досягли вищого рівня єдності і рішучості, а також сильного почуття оновленої мети, енергійно реагуючи на агресію Москви. По-третє, хвалена, велика і модернізована російська армія, і особливо її президент Владімір Путін, були принижені – не зазнали стратегічної поразки, але було викрито їхню кричущу некомпетентність, корупцію і гниття. По-четверте, китайське керівництво дискредитувало себе, особливо в очах Європи, а також Східної Азії, своєю рішучою риторикою, а незабаром і матеріальною підтримкою безглуздого порушення росією міжнародного права, фактично підірвавши власну грандіозну стратегію вбити клин між Європейським Союзом і Сполученими Штатами щодо їх політики по відношенню до Китаю. Ці чотири перемоги – український суверенітет, єдність Заходу, приниження росії та самодискредитація Китаю – були вражаючими. Я, безумовно, не міг передбачити їх ані в 2014 році, ані на початку 2022 року. Ми не повинні випускати це диво з поля зору.
Тут також варто відзначити стратегічну іронію. З точки зору Вашингтона, доблесть і винахідливість України, всупереч злочинному нападу росії і підтримці Пекіна, змогли привести весь негеографічний Захід – спільноту держав, що охоплює Північну Америку, Європу і перший острівний ланцюг Азії, аж до Австралії, – до ще міцнішого узгодження на основі їхніх спільних цінностей і спільних інституцій. Довгоочікуваний американський поворот до Азії з метою більш систематичної протидії Китаю виявився пов’язаним з посиленням трансатлантизму.
Будь-який стратег хотів би закріпити ці чотири великі перемоги. Тобто, він хотів би зняти їх з порядку денного і переконатися, що вони не перебувають під загрозою відміни.
Але саме українці воюють і вмирають. Це були, по суті, їхні перемоги, і вони мають інше бачення. Їхній погляд передбачає справедливий мир, який їхній президент Володимир Зеленський визначив як повернення всієї української території, визнаної міжнародним правом, виплату репарацій за всі жахливі руйнування та створення трибуналів над винними у воєнних злочинах. Важко зрозуміти, як такий мир може бути досягнутий, якщо не йти на Москву і не завоювати її. На емоційному рівні це цілком зрозуміло, враховуючи накопичення документації про російські звірства, від навмисного вбивства цивільних осіб до знищення і розграбування українських культурних артефактів з метою знищення доказів існування окремої української нації. Дійсно, не лише окремі дії, але й уся війна в цілому є звірством. Справедливому, але недосяжному миру було дозволено затьмарити незадовільний, але досяжний мир. Як наслідок, кожна з чотирьох великих перемог 2022 року «залишається в грі». Можна навіть стверджувати, що вони були поставлені під загрозу, по суті, заради повернення Азовського узбережжя у 2023 році. Наприкінці 2022 року українське керівництво потенційно могло погрожувати масованим наступом, щоб вимагати безумовного перемир’я, одночасно нарощуючи техніку і живу силу. Але очікування українського суспільства, незалежно від позиції Путіна, ускладнювали реалізацію такої далекоглядної стратегії.
Однак давайте заглибимося в це питання. Економіка володіє дуже потужними інструментами, моделями з далекосяжною пояснювальною силою. Однак є одна тонкість. Моделі залежать від уточнюючої фрази: «всі інші фактори залишаються незмінними». Завдяки цьому моделі отримують свою аналітичну силу. У геополітиці всі інші фактори ніколи не можуть бути незмінними. Щось мало статися десь та колись, щоб змінити контекст для України. Це могло статися в місці, за яким мало хто уважно стежив, або в місці, за яким стежили майже всі, і все ж таки відбулося дивовижним чином. Протягом усіх перших двох років повномасшабної війни проти України я заявляв, що щось, десь має статися, і знову і знову визнавав, що я помилявся: не відбувалося нічого знаменного, що могло б змінити контекст навколо України. Аж до грім серед ясного неба 7 жовтня 2023 року, коли бойовики ХАМАСу з Гази вдерлися на ізраїльську територію. Відродження війни в регіоні змінило, не повністю, але частково, контекст для України, і не в кращий бік для Києва. Надалі більше подій у світі, не кажучи вже про Вашингтон та європейські столиці, можуть вплинути на розрахунок ставок і зобов’язань щодо України, а також на перебіг подій в Україні.
Для деяких аналітиків таке спостереження може посилити заклики до ще більшого і ще швидшого надання матеріальної підтримки Україні вже зараз. Для інших, однак, це може підкреслити нагальну необхідність закріпити чотири великі перемоги 2022 року до того, як вони можуть бути зведені нанівець. Великі перемоги України, як для неї самої, так і для її партнерів, є такими, що швидко псуються.
Кожен день продовження війни – це поганий день для України і, здебільшого, хороший день для Путіна, саме тому Україна потребує перемир’я. Путін і його сили руйнують іншу країну. У нього є своя країна, і як би хижо він не жадав України, зрештою, вона йому не потрібна. України потребує Україна. Навіть якщо Путіну не вдасться досягти своїх максималістських цілей щодо встановлення маріонеткового режиму в Києві, він здобуває меншу, але все ж таки велику перемогу, відмовляючи українцям у мирній, процвітаючій Україні. Іншими словами, він перемагає, навіть не перемагаючи.
Усі війни, по суті, починаються як війни маневрів. Воююча сторона нападає і деякий час просувається вперед, захоплюючи територію та полонених і грабуючи. Якщо агресор не здобуває швидкої перемоги, конфлікт переростає у війну на виснаження. Це може тривати місяць. Це може тривати три місяці, або шість. У якийсь момент, за відсутності блискучої перемоги, сторони опиняються у стані війни на виснаження. Спроби перетворити війну на виснаження назад у війну маневру, наприклад, за допомогою диво-контрнаступу, історично виявилися надзвичайно складними. І це ще до того, як ми візьмемо до уваги появу майже повної прозорості поля бою, над яким ширяють дрони.
Звичайно, бувають випадки, коли після відносно швидкої перемоги на полі бою переможена сторона відмовляється змиритися зі своєю долею і піднімає повстання, яке, як правило, провокує придушення цього повстання. Араби і палестинці зазнавали поразки у війні проти Ізраїлю, починаючи з 1948 року і неодноразово після цього. Однак їхні лідери відмовляються визнати поразку і організували повстанський рух, в якому беруть участь представники кількох поколінь. Можна стверджувати, що кожен раз, коли спалахує новий конфлікт, він погіршує становище палестинців, причому витрати лягають переважно на їхнє цивільне населення. До того ж, Ізраїль виграв війну, але не зміг досягти миру. Проте ця модель повстання проти придушення повстання, поширена як у минулому, так і сьогодні, поки що не застосовується у випадку України та росії.
Війни на виснаження визначаються лише двома змінними з обох сторін: здатністю воювати і бажанням воювати. Боєздатність країни – це не те, що вона має на полі бою в будь-який момент часу. Це те, що її населення і ТЦК, а також оборонно-промисловий комплекс та імпорт можуть вивести на поле бою, щоб замінити будь-кого і будь-що, що буде знищене. Іншими словами, боєздатність – це не кількість танків, літаків чи безпілотників, які має країна, а кількість конвеєрів і робітників, які їх виробляють, або партнерів, які їх продають. Це не кількість солдатів на передовій і навіть не кількість в резерві, а кількість, доступну для призову сьогодні і завтра. Якщо Захід надасть Україні танк, тривалість його життя, навіть якщо пощастить, може обчислюватися тижнями, можливо, днями. Потім його потрібно буде відправити в майстерню, якщо його вдасться врятувати, або розібрати на запчастини.
З російського боку, жодна з цих змінних не є достатньою мірою в грі. Російські оборонні виробничі потужності на власній території не зазнають масштабних бомбардувань чи саботажу. Навпаки, вони не лише продовжують випускати військову техніку, але й роблять це в більшій кількості, ніж до масштабного вторгнення в лютому 2022 року. Географія також сприяє російській стійкості. Китай, Північна Корея, Монголія, Казахстан, Киргизстан, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, Іран та інші країни, що межують з росією або межують з країнами, які межують з росією, чи то з власних інтересів, чи то з антизахідних настроїв, чи то з обох причин, слугують потужними постачальниками або транзитними пунктами для військових зусиль росії. Неможливо забезпечити блокаду Євразії.
Безумовно, суворі санкції та експортний контроль мають на меті чинити тиск на боєздатність росії. В інших розділах цього збірника розглядаються питання ефективності цих заходів, можливості їх суворого дотримання в реальному світі, а також їх викривлені і непередбачувані наслідки. Досить сказати, що, окрім географії Євразії, відносини, що сягають корінням у радянську епоху, глобальний попит на енергоносії (особливо за межами Європи) і здатність російських компаній до адаптації, серед інших чинників, значно послабили очікуваний вплив санкцій і експортного контролю в короткостроковій і, можливо, середньостроковій перспективі.
Без прямих бомбардувань росії та блокади значною часткою світу, Україна може знищити величезну кількість російського озброєння, що вона вже робить, але не досягає практично ніякого прогресу. Україна може вбити або поранити кілька сотень тисяч солдатів, які воюють за росію, що вона вже зробила, але якщо Росія може замінити їх більшою чи меншою мірою, у співвідношенні один до одного, що вона і робить, то Україна не зможе досягти майже ніякого прогресу.
Це залишає росії волю до боротьби. Уряд може платити призовникам з провінції, які в іншому випадку мають мало перспектив кар’єрного росту, приблизно в дев’ять, а то й десять разів більше середньої місячної заробітної плати, що є дуже привабливою пропозицією. Якщо їх вбивають, їхні сім’ї отримують виплати, що в більшості випадків перевищують заробіток за все життя. Влада проявляє особливу обережність, щоб не втягнути у війну занадто багато сімей середнього і вищого класу Москви і Санкт-Петербурга, де війна не розглядається як економічна можливість і де політичне протистояння може перерости в каскадне руйнування. Для деяких бойовиків Донбас та інші регіони резонують як історично російські території, що відповідає пропаганді режиму. (Кілька міст на півдні та південному сході України датують своє заснування часами Єкатєріни ІІ, від Севастополя до Дніпра та Херсона). Режим також продовжує випускати зі своїх в’язниць убивць, які, здавалося б, не можуть стати хорошими солдатами, якщо тільки війна не є по суті вбивством. (У деяких випадках ув’язнені, які «відсиділи свій термін» на фронті і отримали помилування, повертаються до росії і скоюють нові злочини, поповнюючи тюремне населення). Щоправда, режим підвищив призовний вік з 51 до 65 років, а для офіцерів – до 70 років, що перевищує середню тривалість життя чоловіків, але поки що забезпечення потреб росії в живій силі виглядають стійкими.
Бажання росії воювати – це, зрештою, питання не лише контрактників і ув’язнених, але й її лідера, який не демонструє ознак того, що відчуває тиск. Навпаки, фірмова самовпевненість Путіна проявилася в повній мірі (Більше про це далі).
З українського боку, навпаки, грають обидві змінні. Українська боєздатність знаходиться під величезним тиском, частково через те, що значна її частина все ще надходить ззовні. Україна, ймовірно, і надалі залежатиме від Європи і США в питаннях озброєння і військової техніки. Ці країни, що надають підтримку, надсилають запаси, здебільшого не збільшуючи при цьому виробничі потужності. Європейські запаси вже були низькими і наближаються до вичерпання, в той час як будь-яке нове масштабне виробництво артилерійських боєприпасів або інших важливих елементів вогневих засобів [для ведення] наземної війни, як і передбачалося, відстає. На знак тенденції до виснаження запасів Сполучені Штати позичили боєприпаси у Південної Кореї, яка за конституцією не має права відправляти їх безпосередньо в зону бойових дій. Вашингтон також був змушений постачати Україні американські касетні боєприпаси, які європейські країни оголосили поза законом і які спочатку навіть американці не наважувалися розглядати.
Війна може бути непередбачуваною, а окремі битви можуть бути дуже непередбачуваними, але довгострокові міркування більше структурують результати. Нікого не здивує, що серйозну ерозію спроможності України вести війну можна було передбачити з кінця 2022 року, якщо не раніше. Простіше кажучи, Україна та її партнери не змогли замінити те, що вони витрачали, і те, що знищували росіяни. Звісно, деякі аналітики звинувачують європейців та американців у тому, що вони не змогли наростити оборонне виробництво для підтримки України за весь цей час, виснажуючи запаси. Але причини, які перешкоджали своєчасним інвестиціям у виробництво нових боєприпасів, є тими самими, що спричинили ситуацію, коли таке запізніле нарощування стало необхідним. Багато чого з того, що мало б статися, не сталося. Воля українців до боротьби залишається сильною, попри тривалість та інтенсивність страждань на рідній землі (війна майже не торкнулася території росії). Як довго це триватиме, ще належить з’ясувати. На відміну від росії, Україна є відкритим суспільством і частково демократичною системою, яка не може відправити свій народ у м’ясорубку, не зважаючи на кількість жертв. Більше того, воля України до боротьби полягає не лише в її уряді та народі, але й у її партнерах, насамперед у США та Європі, а також у Східній Азії та Австралії. На початку війни я вивів просте рівняння, щоб зрозуміти її траєкторію:
Українська доблесть/винахідливість + російські звірства = єдність і рішучість Заходу.
Ніколи не було підстав сумніватися в тривалості російських звірств. І протягом тривалого часу українська доблесть і винахідливість трималися. Але поразка України під Бахмутом, стратегічно малозначущим містом, яке її цивільне керівництво вирішило захищати – з причин політики та інформаційної війни, безуспішно і надто дорогою ціною, – почала руйнувати цю життєво важливу частину рівняння. Певним чином контрнаступ навесні-восени 2023 року був покликаний відновити цю змінну до пікової сили. Але окрім очевидного факту, що Україна (не більше, ніж росія) не могла провести широкомасштабну загальновійськову операцію, спроба зробити це досягла більшого, ніж росія могла зробити на полі бою в той час: вона завдала глибокого удару по бойовому іміджу України і, таким чином, послабила єдність і рішучість Заходу.
Менша країна з демократичною, хоч і недосконалою, системою, чиї жертви відлунюють у суспільстві, опинилася у жахливій виснажливій війні проти набагато більшої країни з диктатурою, яка не цінує життя і не допускає вільних публічних дебатів про нього. Більше того, менша країна воює за територію проти країни з величезною стратегічною глибиною. Якби український контрнаступ в стилі кидка «Аве Марія» був надзвичайно успішним у відвоюванні території, якої він прагнув, це перетворило б нинішній фронт довжиною у 600 миль на 1200-мильний (яким чином?), адже якщо боєздатність росії раптово не зникне і/або її воля до боротьби не буде зруйнована, путінські війська зможуть продовжувати закидати [Україну] ракетами і в якийсь момент повернутися в стрій. Путіну не потрібна пауза, щоб відновити свій військовий потенціал: він робить це під час війни.
Ключ до будь-якої війни – виграти мир. Країна може виграти війну і програти мир. Сполучені Штати зробили саме це в Афганістані. Можливо, вони зробили це і в Іраку, хоча розбіжності в думках щодо результату тривають, і, можливо, ще занадто рано виносити остаточні судження. Як би там не було, принцип залишається незмінним: перемога на полі бою може бути змарнована, як неодноразово показувала історія. Парадоксально, але країна може програти війну і виграти мир. Можливо, Сполучені Штати зробили саме це у В’єтнамі, адже, незважаючи на звірства, які Америка там вчинила, В’єтнам з часом став дуже проамериканською країною.
Отже, Україні потрібен план не лише для перемоги у війні, але й виграшу миру. Як би банально це не звучало, але в більшості публічних дискусій про підтримку України важко зустріти цю тезу. Дозвольте мені запропонувати своє бачення здобуття миру для України.
По-перше, застереження. Я сиджу в офісі Стенфордського університету, буквально у вежі (не зі слонової кістки, а з бетону: це Гуверівська вежа), в ідилічному академічному кампусі в Кремнієвій долині, далеко від лінії фронту, де відбувається м’ясорубка. Мене не обстрілюють. Я не втратив членів сім’ї на цій війні. І все ж, для мене війна несе в собі певну інтимність. Майже щодня, протягом останніх двох років, і ще кілька років до того, я використовую першоджерела, щоб писати про війну на цих самих територіях – Харків, Донбас, Дніпро, Крим, Одеса. Ця війна відбулася вісім десятиліть тому. Вона є центральною темою останньої частини моєї трилогії «Сталін: Тоталітарна наддержава, 1941-1990-ті». До речі, Іосіф Сталін був на чолі перемоги у тій війні, але з часом він втратив мир. У 1990-х роках російські війська завершили відступ з позицій у Центральній та Східній Європі, які були здобуті Червоною армією ціною незліченних зусиль, тими самими дорогами, якими йшов Наполеон, тільки у зворотному напрямку.
Неодмінною умовою досягнення Україною миру є перемир’я та якнайшвидше припинення бойових дій, отримання гарантій безпеки та вступ до Європейського Союзу. Іншими словами, безпечна і захищена Україна, яка приєдналася до Заходу. Зрештою, саме тому так багато українців двічі, у 2004 та 2013-2014 роках, ризикували життям і здоров’ям, виступаючи проти внутрішніх тиранів, перш ніж протистояти вторгненню іноземного тирана. Росію не можна підняти виделковим навантажувачем і вивезти подалі від України. За нинішніх і майбутніх урядів росію потрібно стримувати від повторення агресії або, що ще краще, стимулювати її не робити цього.
Що може бути гарантією безпеки, залишається невизначеним, але це не може бути фантазією: вона має бути досяжною. Вона також має ґрунтуватися на договорі, ратифікованому законодавчими органами і, відповідно, громадськістю країн, які готові її надати, а не на заяві лідера чи групи лідерів, яким судилося змінитися. Це не буде виходити від симпатизуючих політиків чи експертів, які наполягають на тому, що це має статися і станеться, тому що це правильно. Отже, для цього потрібно буде докласти дуже багато зусиль. Так само і зі вступом до ЄС. ЄС перерозподіляє значні суми грошей від багатших країн-членів до бідніших, і кожен член ЄС, який отримує допомогу, за нинішніми правилами, втратить кошти ЄС і стане державою-донором, якщо Україна буде прийнята. Отже, попереду дуже важкі випробування. У Польщі, яка є одним з найстійкіших прихильників України, опозиція суспільства до імпорту українського зерна дає уявлення про те, що може статися. Україна, без докорінної трансформації своєї нинішньої політичної культури, може випередити Польщу, Угорщину та Словаччину, інші неспокійні демократії всередині ЄС. Проте, ці виклики, які можуть виникнути внаслідок перемир’я, є кращими, ніж нескінченне сточування внаслідок великих бойових дій.
Це війна за суверенітет України та її майбутнє. Подумайте про демографічне спустошення. Пік населення України припав на 1991-1993 роки, коли воно становило понад 50 мільйонів. Сьогодні на територіях, контрольованих українським урядом, проживає не більше 31 мільйона осіб, і, можливо, навіть не більше 28 мільйонів (майже 6 мільйонів живуть в умовах окупації). Коефіцієнт народжуваності в Україні вже був найнижчим у Європі до лютого 2022 року (на кожні 100 смертей в країні припадало лише 39 народжень). На додачу до катастрофічних втрат на полі бою, Україна стала свідком масової міграції жінок і дітей за кордон, а також нелегальної втечі чоловіків. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), понад 8 мільйонів українців шукали притулку за кордоном у перші дні війни. Значна частина з них повернулася, але майже 4 мільйони українців зареєструвалися в країнах Європейського Союзу, в тому числі приблизно по 1 мільйону в Німеччині та Польщі; ще 1 мільйон виїхали до Канади та США. Переважна більшість з них мають оплачувану роботу в країнах, де існує гостра потреба в робочій силі. За даними УВКБ ООН, майже 3 мільйони українців, найбільша окрема частка, втекли або були вивезені до росії (скільки з них залишилися в росії або виїхали далі, залишається невідомим). Українців з інвалідністю зараз налічується понад 3 мільйони. Вплив війни на психічне здоров’я ще належить оцінити.
За східноєвропейськими мірками, Україна зберігає відносно велике населення, але не в життєво важливих молодших вікових групах. Більше половини українців у віці 10 років і молодше відвідують школи за кордоном, навчаючись іноземною мовою, і для більшості з них це вже третій рік такого навчання – що штовхатиме їх назад у зруйновану країну, якщо війна закінчиться? Скільки ще років навчання в школах німецькою, польською, чеською та іншими мовами знадобиться для асиміляції, якщо війна триватиме? І не очікується великої кількості новонароджених українських дітей: країна має крихітне покоління 20-річних через дуже низьку народжуваність у 1990-х роках під час економічної депресії, спричиненої розпадом СРСР, і навіть зараз, після масових втрат, в Україні щонайменше вдвічі більше чоловіків у віці 40 років, ніж у віці 20 років. Чому уряд Зеленського утримувався від призову 20-річних протягом перших двох років війни? Не тому, що хоче програти війну, а тому, що хоче захистити непевне майбутнє країни.
Продовження нинішньої стратегії безстрокової виснажливої війни на виснаження всупереч обставинам, коли стільки вже здобуто і щодня завдається нової шкоди, видається недоцільним, навіть якщо західна підтримка в достатньому обсязі продовжуватиметься безперервно. Якщо прийняти пропозицію Путіна за чисту монету, то це «переговори», які починаються з визнання Україною російських анексій, а також постійного порушення суверенітету України в її свободі вибору міжнародного курсу. Путін демонструє «зацикленість на контролі над Україною та її вибором», – писав Вільям Бернс, директор Центрального розвідувального управління (ЦРУ) і колишній посол у Москві, у матеріалі для Foreign Affairs на початку 2024 року. Україна потребує тривалого перемир’я, яке не передбачає визнання російських анексій або компромісів щодо її суверенного права на вступ до міжнародних організацій, таких як ЄС чи НАТО. Історія довга, і обставини можуть раптово, несподівано і радикально змінитися, щоб дозволити вирішити давні питання, які залишаються невирішеними, такі як вигнання окупантів. Немає необхідності торгувати землею в обмін на мир. Але з огляду на позицію Путіна, як Україна може досягти тривалого перемир’я на вигідних для себе умовах?
Жодна країна не збирається завдавати чистої, всеосяжної, остаточної поразки одній з двох найбільших ядерних держав світу. Також не передбачається різкий і тривалий перехід до росії, яка керується верховенством права і скрупульозно поважає суверенітет своїх сусідів, на горизонті. Нав’язування росії обов’язкових поступок з позиції сили на полі бою не спрацювало у 2023 році, і Україна, схоже, не має достатніх можливостей, щоб спробувати ще раз у 2024 році (і, можливо, пізніше). Вичікування довгоочікуваного російського краху – чи то серед військ на полі бою, чи то в тилу – може не забезпечити підтримку з боку іноземних партнерів, необхідну для реалізації навіть мінімального плану утримання та розбудови. Щоправда, Україна досягла помітного прогресу у власному виробництві зброї, особливо дронів, а її нова стратегія вимушених диверсій і ударів у тилу росії, а також на морі вселяє надії. Поки що вона перебуває на певній відстані від того, щоб змінити імпульс росії.
Давно настав час відкрити більш рішучий політичний фронт.
Авторитарні режими є одночасно і всесильними, і крихкими. У певний момент вони зазнають поразки практично в усьому. Але вони можуть вижити доти, доки досягають успіху в одному: придушенні політичних альтернатив. Якщо режим є високоефективним у придушенні, він може демонструвати послідовну некомпетентність, навіть програвати війни, але залишатися при владі. Такий режим може програти не одну війну. (Сербський президент Слободан Мілошевич не був позбавлений влади, поки не програв кілька війн). Отже, політика має культивувати, заохочувати і просувати політичні альтернативи явними і прихованими засобами. Саме так можна привернути увагу авторитарного режиму. Саме так можна чинити значний тиск на їхню волю до боротьби. Саме так можна потенційно домогтися більш вигідного перемир’я.
Звичайно, можна зрозуміти сильне бажання уникнути війни між НАТО і росією. Ані уряди, ані громадськість Європи чи Сполучених Штатів не прагнуть такого прямого конфлікту. Залежно від того, як він виникне, він може посилити єдність і рішучість Заходу, або, що більш ймовірно, розколоти і підірвати згуртованість і відданість. Більше того, такий прямий конфлікт несе в собі реальні екзистенційні ризики. Будь-хто може здогадатися, яким є військовий план США на випадок конфлікту між великими державами: росія нападає, і якщо вони перемагають, ми кидаємо на них ядерні бомби, а потім вони кидають ядерні бомби на нас. Або росія нападає, і якщо ми перемагаємо, то вони идають ядерні бомби на нас, а потім ми кидаємо ядерні бомби на них. Існують важливі деталі, сценарії і перестановки, але в цілому план війни протвережує своєю простотою. Це не той план, суперечое щодо між їхніми лідерами хочуть громадяни. Ніхто з можновладців не повинен хотіти вести такі дискусії в ситуаційній кімнаті.
Ядерний шантаж викликає розчарування, і деякі аналітики стверджують, що загроза перебільшена, що Путін блефує, що партнери України самі себе обмежують. Можливо. Але коли противник володіє такими можливостями, яким би самовбивчим чи ірраціональним не здавалося їх використання, їх застосування не можна виключати. Яку б ймовірність ми не хотіли присвоїти ядерному ризику у війні між ядерними державами, вона не дорівнює нулю. Навіть система «подвійного підтвердження», згідно з якою наказ президента про запуск повинен відповідати аналогічному наказу міністра оборони, дає мінімальну гарантію. Запитайте себе, чому, незважаючи на жалюгідні провали початкового військового плану росії та його виконання, а також багато іншого, що сталося після цього, Сєргєй Шойгу все ще обіймає посаду міністра оборони росії. Одна з причин полягає в тому, що його кричуща імпотенція свідчить про те, що росія може фактично мати систему «одноосібного затвердження» пуску ядерних ракет.
Незважаючи на ці міркування, адміністрація США і європейці вирішили взяти на себе ризик російської ескалації і прямої військової конфронтації з росією, підтримуючи Україну на полі бою. Це відбувалося поступово, в міру того, як Сполучені Штати, європейці та інші партнери постачали дедалі більшу кількість важчого і потужнішого озброєння з дедалі більшим радіусом дії, щоб відповісти на погрози росії.
Прийняття ризиків ескалації на полі бою, де росія сильніша, супроводжується відмовою від ризиків ескалації на політичній арені. Політична система росії є потенційно вразливою, але дискусії про зміну режиму, не кажучи вже про рішучі заходи в цьому напрямку, були виключені як такі, що можуть призвести до надмірної ескалації. Водночас, публічна критика політики Заходу з боку прихильників України здебільшого стосується нерішучості у постачанні систем озброєнь. Зауважимо, що Україна навіть не наблизилася до того, щоб вичерпати важке озброєння, надане Заходом, перед тим, як зупинити контрнаступ 2023 року, тому не ймовірні проблеми з його постачанням плинули на невтішний результат. Більш того, потужна протиповітряна оборона росії продовжує ставити під сумнів передбачуваний вплив F-16 (незалежно від того, яка кількість поставлених літаків була б реалістичною). Без сумніву, деякі можливості можна було б надати раніше і в більшій кількості. Але прикметно, що критики загалом не звернули увагу на кричущу нерішучість чинити політичний тиск на путінський режим.
Західні партнери активізуються на полі бою; вони повинні активізуватися і в політичному просторі. І директор американського ЦРУ, і директор британської розвідки (МІ6) публічно вихвалялися своїми успіхами у вербуванні російських перебіжчиків, надаючи при цьому механізми для цього, в тому числі в Telegram. Цей тролінг викликав розлючену реакцію з боку російських офіційних осіб з безпеки за лаштунками, що є обнадійливим знаком. Але чи варто продовжувати ці зусилля, або чи можна зробити ще кілька кроків у цьому напрямку? Російські чиновники і пропагандисти вже нав’язливо звинувачують США і НАТО у підбурюванні до зміни режиму в Москві, то чому б не вчинити злочин, за який вже було висунуто звинувачення і засуджено?
[Варто] розглянути можливість створення якоїсь форми російського уряду у вигнанні або комітету небайдужих патріотів, які б перебували в європейських столицях, можливо, «на ротаційній основі». Я не маю на увазі запрошення прозахідної демократичної опозиції, в якій є багато сміливих активістів, але яка також дуже роз’єднана і, за винятком деяких випадків, неефективна в згуртуванні підтримки всередині країни, для формування уряду за кордоном. Можливо, якби вони були здатні це зробити, вони б це вже зробили. (Подивимося, що вони робитимуть далі.) Натомість я маю на увазі російських військових і силовиків, людей у формі, з медалями на грудях: перебіжчиків від Путіна, які є непримиренними російськими націоналістами, авторитарними, антизахідними, з малою прихильністю або взагалі без прихильності до України, але які зробили правильний висновок, що війна завдає росії великої шкоди.
Путін щоразу обиратиме свій особистий режим, а не війну. Звідки нам це знати? Подивіться, що сталося з генералом Сєргєєм Суровікіним. Він досі живий і може бути покликаний, якщо ситуація на фронті помітно погіршиться. Але Путін звільнив його, незважаючи на те, що він був найефективнішим російським командувачем в Україні, відповідальним за добре проведений відступ і посилення лінії фронту під Херсоном, коли росія вивела всі свої війська і важке озброєння, а також за приголомшливо успішну, добре побудовану оборону в південних регіонах України. Але його вважали нелояльним через нечіткі асоціації з заколотом у червні 2023 року Євгєнія Прігожина, керівника ескадронів смерті, відомих під, на жаль, романтичною назвою «Група Вагнера».
Прігожин влаштував мимовільний референдум щодо [долі] режиму. Після того, як він кинув свої війська на Москву, головні військові і силовики, пропагандисти, обрані і призначені чиновники, майже весь істеблішмент, здебільшого мовчали, не виступаючи публічно і голосно на захист Путіна і його режиму. Це викрило порожнечу режиму, незважаючи на його репресивну силу та макроекономічну експертизу. Водночас, жоден з [військових] командирів не приєднався до заколоту Прігожина публічно, і, можливо, саме тому він його відкликав. Усі перевороти зазнають невдачі, доки не досягають успішниху; а це відбувається лише тоді, коли деякі люди роблять стрибок, спонукаючи інших приєднатися, за принципом «масовки», і долають суворий виклик колективних дій. Для тих, хто взяв на себе цей надзвичайний особистий ризик, Європа нічого не запропонувала в економічному плані, не запропонувала діалогу про місце росії в міжнародному порядку, нічого конкретного, що могло б врятувати майбутнє країни.
Зауважимо, що представники американської розвідки публічно натякнули, що вони заздалегідь знали, що Прігожин планував захопити штаб Південного ВО росії в Ростові, звідки керують війною в Україні, але потім заявили в засобах масової інформації, що цей епізод є внутрішньою справою росії і США не будуть втручатися.
Путін пожертвував Прігожиним за його нелояльність, вбивши його, з неправдоподібним запереченням, після того, як заколот був ретельно придушений, хоча його бійці були незамінні у військових діях в Україні, а також для утримання цінних позицій росії на більшій частині Центральної Африки. Знову ж таки, Путін обрав свій режим, а не війну. Україні та її прихильникам необхідно враховувати цю змінну.
Безумовно, війна Путіна консолідувала групи, зацікавлені в її продовженні. Вони продовжують розширювати свою владну базу і збагачуватися, в той час як інші випадають з вікон. Але навіть деякі з бенефіціарів режиму знають, що Путін руйнує їхню улюблену росію, знекровлюючи безцінний людський капітал, не забезпечуючи навіть мінімального внутрішнього трансферу технологій, ізолюючи країну від традиційних партнерів у Європі, не інвестуючи ні в що, крім машин для вбивства, закладаючи майбутнє [у ломбард]. Під час заколоту Прігожин сказав дві речі: (1) якщо росія збирається вести війну, вона повинна робити це з набагато більшою компетентністю; і (2) війна була розпочата з недійсних, корумпованих причин і була жахливою ідеєю. Аналітики зосередилися майже виключно на першому, а не на другому. Вони помилково стверджують, що він був прихильником війни; він був прихильником власної слави і багатства, а також іншої, кращої війни, яку, як він знав, путінська росія була нездатна вести. Він був владолюбним і скептиком війни.
Після смерті Прігожина фізик і колишній парламентар Боріс Надєждін публічно назвав напад росії на Україну «фатальною помилкою» і зібрав десятки тисяч людей у публічних чергах, щоб підписати петиції, які дозволять йому балотуватися проти Путіна на президентських виборах у березні 2024 року. Як і передбачалося, [державний] апарат несподівано дискваліфікував його після того, як він надав достатню кількість підписів. «Диктатури не тривають вічно, – заявив Надєждін, даючи голос мільйонам: «Як і диктатори». Прагнучи використати ліберального кандидата, щоб показати нібито безсилля лібералів, а також легітимізувати вибори завдяки позірному вибору, режим влаштував другий мимовільний референдум проти самого себе. Будь-яка сприйнята альтернатива Путіну порушує інформаційну монополію режиму і виявляє його вразливі місця. Можливо, саме цим пояснюється підозріла смерть у віці 47 років найуспішнішого опозиційного політика росії, борця з корупцією і ліберального націоналіста Алєксєя Навального, який навіть в арктичній в’язниці зберігав величезний вплив через соціальні мережі напередодні президентських виборів.
Хоробрість, винахідливість і моральна чистота Навального визначатимуть цю епоху російської історії не менше, а можливо, й більше, ніж роль, яку Путін відводить своєму власному безвладдю. Своїм невдалим вторгненням в Україну Путін зруйнував власну містику, назавжди втративши репутацію нібито майстра стратегії. Він зберігає контроль над грізними важелями влади, застосовуючи жорстокі репресії і тиск на конформізм, але Навальний, значно меншою мірою Надєждін і Прігожин своїм маршем безповоротно продемонстрували в різний спосіб живу можливість альтернативи.
Перебіжчики з верхівки повинні закликати не до поразки росії – переважна більшість росіян не хочуть бачити свою країну переможеною – а до припинення бойових дій. Вони не повинні вихваляти або йти на поступки Заходу, окрім згоди на перемир’я без анексій чи порушення суверенітету України, заради росії. Люди в погонах, ті, хто готовий дезертирувати або вже дезертирував, але залишився на місці, звернулися б до своїх колег у росії, яким набридла глибина самопошкодження путінським режимом російських інтересів, таке собі відтворення «прігожинського епізоду». Але цього разу вони отримають політичні важелі, які допоможуть зупинити спіраль падіння росії. Це посилить їхню привабливість для маси патріотично налаштованих, націоналістично налаштованих росіян, яких можна залучити до альтернативи нинішньому особистому режиму або, принаймні, нинішньому курсу режиму.
Перебіжчикам у погонах потрібно надати платформу і захист за кордоном, допомогти їм виголошувати промову за промовою, переповнену інсайдерською інформацією про те, як війна шкодить росії, а також допомогти з комунікаційними технологіями для поширення цих повідомлень у російській публічній сфері без наслідків для тих, хто їх отримує. Такий підхід мав би супроводжуватися обіцяним пакетом послаблення санкцій та інвестицій для росії у випадку тривалого перемир’я без жодних умов. Багато європейських лідерів бізнесу та урядів відчули б полегшення від можливості відновити партнерство з російським урядом, який припинить агресію проти України заради порятунку росії. Такий поворот подій міг би також зменшити привабливість ультраправих проросійських рухів у Європі.
Дозвольте мені бути відвертим: мета політики Заходу на підтримку України не потребує зміни режиму, щоб досягти успіху. Їй потрібно створити реальну загрозу зміни режиму, чинити на нього тиск, розширити суспільне сприйняття і конкретні прояви політичних альтернатив, спираючись на те, що продемонстрував Прігожин, чого досягнув Навальний і що підтвердив Надєждін. Для того, щоб Україна могла отримати перемир’я на вигідних для себе умовах, Путін має відчути, що його режим перебуває під серйозною загрозою.
Така пропозиція буде сприйнята скептично, і це зрозуміло. Вона страждає від невизначених перспектив на успіх. Але який план є кращим? Продовжувати існуючу стратегію, в якій немає чіткого формулювання досяжної перемоги, не кажучи вже про досягнення миру, і, як наслідок, спостерігати пом’якшення політичної волі продовжувати підтримувати Україну? Жодна країна, що підтримує Україну, не надасть їй п’ятсот тисяч чоловіків і жінок у віці 18-29 років, яких вона потребує, а власні можливості України обмежені, як фізично, так і політично, в цих умовах бойні. Жодна коаліція країн, що підтримує Україну, не здатна виробляти боєприпаси, зенітні протиракети чи інші вкрай необхідні матеріали в короткостроковій чи, можливо, навіть середньостроковій перспективі в достатній кількості, щоб перевершити росію. І навіть якщо якимось дивом поставки збільшаться до необхідного рівня, тривала війна на виснаження залишається приголомшливою перспективою. Жодна диво-система зброї, навіть у кількісному відношенні, не здатна рішуче переломити хід подій. Навіть супердержава США, що спирається на свої численні альянси, не може здійснювати блокаду Євразії
Очевидно, що систематичне застосування політичного тиску на інституційному рівні не виключає продовження підтримки України на полі бою. Це не заміна набору заходів, а доповнення до інструментарію. Допоки українці готові захищати свій суверенітет, західні країни повинні виконувати свої обіцянки щодо продовження життєво важливої підтримки – але для того, щоб бути стійкими, всі зусилля повинні бути підкріплені стратегією, яку легко донести і яку можна реалізувати, щоб зберегти політичну підтримку в демократичних державах. Цією метою, повторюю, має бути перемир’я без анексій і порушень суверенітету. Для тих, хто стверджує, що будь-яка угода, підписана Путіним, не варта паперу, на якому вона надрукована, це може бути правдою, але не в тому випадку, якщо він підпише її в Пекіні, або принаймні з Сі Цзіньпіном на церемонії.
Для американської громадськості війну росії проти України необхідно розглядати у глобальному контексті. Нинішній міжнародний порядок під проводом США протягом десятиліть мав три зони територіальної вразливості: Крим/Україна, Ізраїль та Південно-Китайське море/Тайвань. (Південна Корея захищена оборонним договором і ядерною парасолькою США, так само як і Польща та країни Балтії). Ці території безпосередньо пов’язані з трьома неліберальними євразійськими сухопутними імперіями, які вважають себе стародавніми цивілізаціями, що передували ліберальному порядку на чолі з США на тисячоліття чи більше, і не бажають підкорятися цьому порядку в його нинішньому вигляді: росія, Іран, Китай. Дві з трьох вразливих зон переживають поновлення масштабних конфліктів, і кожна з них ризикує перерости у ще більш масштабну війну. Конфлікт у третьому, поки що на нижчому рівні, може перерости у світову війну між Сполученими Штатами і Китаєм, що також може мати наслідки для України, а також для російської напористості в інших місцях, не захищених оборонним договором і ядерною парасолькою на чолі з США. Певним чином, все на світі, яким би трагічним воно не було з гуманітарної точки зору, яким би важливим не було зі стратегічної перспективи, відступає перед управління ризиками у відносинах з Китаєм. Уникнення глобальної війни або капітуляції у Східній Азії має бути головним стратегічним пріоритетом США.
У цьому світлі безстрокова виснажлива війна в Україні, як видається, суперечить стратегічній логіці не менше, ніж капітуляція. Щоправда, деякі аналітики стверджують, що авторитет є неподільним, тому провал США в Україні відгукнеться в усьому світі, підбадьоривши супротивників. Але ця остання версія теорії доміно не витримує критики з боку історичного досвіду, особливо щодо наслідків В’єтнаму. Режим у Пекіні не має жодних сумнівів у тому, що Сполучені Штати вступлять у війну за Тайвань, і демонструє це переконання, старанно готуючись до неї. Прихильність США до України стосується цієї країни, а не довіри до США. Сполучені Штати не мають жодних договірних зобов’язань щодо України.
Підтримка України з боку США була вражаючою. Підхід, який полягає у наданні кредитної допомоги Україні у поєднанні з санкціями проти росії, вписується у знайому схему. Сполучені Штати є експедиційною силою з феноменальними військовими можливостями на воді і ще кращими під водою, в повітрі і в космосі. Суходіл – це зовсім інша справа. Коли Сполученим Штатам доводилося стикатися з широкомасштабною війною на суходолі в сучасному світі, вони «орендували» сухопутну армію. У Другій світовій війні Америка фактично орендувала Червону армію, щоб перемогти Вермахт на суші. «День «Д» був експедиційною акцією, за якою послідувала порівняно обмежена війна на суходолі, не всі битви якої пройшли гладко. У Східній Азії Сполучені Штати фактично орендували китайську сухопутну армію, і японці обламали собі зуби в Китаї. Після морської кампанії США і численних «стрибків на острови», вторгнення на рідні острови Японії вдалося уникнути завдяки скиданню двох атомних бомб на Хіросіму і Нагасакі, а також розгрому радянською сухопутною армією японських сухопутних сил в Маньчжурії і на Корейському півострові. Подальші бойові дії США в Кореї та В’єтнамі, сухопутні війни, пройшли не дуже вдало, з великими, за американськими мірками, втратами. Війна в Перській затоці велася в експедиційному стилі, із застосуванням тактики «шоку і трепету». Кампанія в Афганістані також нагадувала експедиційну війну, перш ніж перетворилася, як і Ірак, на війну з повстанцями.
Безумовно, армія США є висококваліфікованою, відданою службою з величезним потенціалом, але втрати в війні на суходолі на багато порядків перевищують втрати в експедиційній або морській війні, що є складною пропозицією для демократії, не кажучи вже про армію, яка ставить на перше місце захист своїх сил. Сухопутна армія США зараз є найменшою з 1940 року. Сьогодні Сполучені Штати, свідомо чи ні, орендують українську сухопутну армію, щоб значно послабити російську сухопутну армію. (Те ж саме можна сказати і про позицію Німеччини або навіть Польщі та Фінляндії, які, на відміну від Німеччини, мають справжні армії). Це схоже на американську стратегічну ДНК. Але доручення Україні нести втрати в масштабах сухопутної війни проти росії, сухопутної держави з режимом, який не цінує людське життя, ніколи не здавалося мені переконливою стратегією в цій війні. Врахуйте, нарешті, що хоча східноазійський театр воєнних дій більше водний, ніж сухопутний, сухопутна війна там не може бути виключена. І все ж, немає очевидного варіанту, так би мовити, «оренди». (Можна додати, що Сполучені Штати втратили свій суднобудівний потенціал.) Яким би не був результат благородної боротьби України, урок для Америки вже є протверезним.
Немає потреби додавати, що будь-яка «стратегія», гідна цієї назви, передбачає відповідність між засобами і цілями. Сполучені Штати, схоже, не мають чіткого уявлення про те, чого вони хочуть досягти, не кажучи вже про те, як саме. [Вищезгаданим] аналітиком Зимової війни 1939 року, до речі, був генеральний штаб Адольфа Гітлера. Вони прорахувалися.
Про автора: Стівен Коткін – старший науковий співробітник Інституту Гувера та старший науковий співробітник Інституту міжнародних досліджень Фрімена Споглі Стенфордського університету.
