Демократичним країнам нерідко важко розв’язувати проблеми у сфері безпеки. Саме в цьому контексті Вістен Г’ю Оден назвав 1930-ті роки “низьким і безчесним десятиліттям”. Така характеристика видається вельми слушною і для нашого часу.
Зараз, як і тоді, легше займатися політичним позерством, ніж переконувати. Але саме переконання необхідне для створення альянсів, активізації підтримки та збереження міжнародної стабільності. Україна виснажена і перенапружена, а від Росії походить загроза безпеці країнам Балтії та Європи загалом, тому зараз вкрай необхідна дипломатична і стратегічна координація – такої сильної потреби не спостерігалося з часів закінчення Холодної війни. Але хоча ставки високі, західні лідери виглядають слабкими і роз’єднаними. Еквівалентні їм лідери в епоху 1930-х років – прем’єр-міністр Франції Едуар Даладьє і прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен – у порівнянні виглядають менш жалюгідними.
У Німеччині канцлер Олаф Шольц зазнає запеклої критики з боку власних партнерів по коаліції через свої плутані і непослідовні пояснення, чому він не збирається давати Україні ракети Taurus. На початку війни він зробив заяву, що запам’ятовується про історичний поворотний момент – німецькою “Zeitenwende”. Однак надалі він став проводити колишню політику. Часом здається, що залишився лише один політик, який готовий його захищати: проросійськи налаштований лідер крайніх правих Аліс Вайдель.
Події 1930-х років нагадує і реакція на відмову президента Франції Емманюеля Макрона виключити ймовірність відправки французьких військ в Україну. Незадоволені цією ідеєю (іноді це русофіли) стверджують, що Франція не готова до такого кроку. Аналогічним чином на початку Другої світової війни на тлі явної загрози безпеці з боку нацистської Німеччини чимало впливових громадських діячів Франції ставили собі питання, навіщо треба помирати за Данциг (зараз місто Гданськ у Польщі): “Mourir pour Dantzig?”
Як і у Макрона, у прем’єр-міністра Британії Ріші Сунака правильні інстинкти. Однак його сковує непопулярність усередині власної партії, а також неминучість поразки на майбутніх виборах, що відбудуться незабаром. Тим часом президент США Джо Байден зіткнувся з хвилею ізоляціоністських настроїв в Америці, причому як у лівих демократів, так і в Республіканської партії, перебудованої Дональдом Трампом.
У 1930-ті роки у політиків принаймні були виправдання для своєї слабкості. Їхні країни були виснажені й виснажені Великою депресією; багато хто з них живо пам’ятав жахливі жертви і втрати часів Першої світової війни. У сучасних ізоляціоністів таких виправдань немає.
Українці зберігають глибоку прихильність ідеї захисту демократії, а також принципам самовизначення і політичної свободи. Але в Західній Європі та США початкова емоційна готовність допомагати цій боротьбі не призвела до надання постійної, ефективної допомоги. У результаті Україна опинилася в становищі борця з мафією Джованні Фальконе, прокурора і судді, чиє життя і мученицька смерть описуються в новому романі італійського журналіста Роберто Савіано “Solo è il coraggio”, тобто “Самотність – це мужність”.
Звичайно, непросто сформувати демократичний консенсус для необхідних, але ризикованих дій. Примітно, що фільм 1952 року “Рівно опівдні”, в якому Гері Купер зіграв роль самотнього шерифа, який виступив проти групи бандитів, став важливою частиною культурного коду продемократичного руху в Польщі 1989 року.
Найбільш послідовним сміливим голосом у Європі сьогодні, судячи з усього, став голос голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн. Можливо, це пояснюється інституційними причинами. Оскільки Єврокомісія порівняно вільна від щоденної необхідності шукати політичні компроміси в непростих парламентських умовах, вона може ігнорувати потужний короткостроковий тиск, який неминуче впливає на ухвалення рішень у демократичних країнах.
Тим самим у фон дер Ляєн з’явилася можливість виправити глибокий дефект в інституційному устрої Європи. Після краху комунізму і розвалу СРСР попередник Шольца, Гельмут Коль, і президент Франції Франсуа Міттеран зрозуміли, що необхідно зробити історичний крок. Найбільш очевидним кроком стало б перетворення Європи на єдиного гравця у сфері безпеки з власною армією. Однак лобісти оборонної промисловості найбільших країн Європи, побоюючись можливих втрат, заблокували цю ініціативу. І тому великий історичний жест мав набути іншої форми.
У підсумку європейські лідери вирішили рухатися в бік валютного союзу і створення євро. Вирішальне засідання Європейської ради в грудні 1991 року, на якому було відкрито шлях до валютного союзу, відбулося наступного дня після укладення іншої угоди, нині майже забутої. У білоруських Вискулях (у Біловезькій пущі) три найбільші компоненти Радянського Союзу – Білорусь, Російська Федерація та Україна – домовилися про припинення дії Договору про утворення СРСР 1922 року. Тим самим процес розвалу СРСР виглядав завершеним, а будь-яка загроза безпеці з боку Росії втратила актуальність. Європа могла спокійно зайнятися своїм валютним союзом.
Однак цей валютний союз виявився кричуще неповним, і Коль з Міттераном про це знали. Усе минуле десятиліття європейці витратили на дискусії про те, як можна доповнити економічний бік цього механізму новими союзами – союзом ринків капіталу, банківським союзом і навіть союзом соціального захисту (ця тема деякий час викликала великий ентузіазм у Шольца). Утім, тепер пріоритети змінилися. Найактуальнішим завданням є виправлення хибної реакції на Біловезькі угоди: створення енергетичного союзу, а також військового союзу чи то пак союзу у сфері безпеки.
Через 35 років після вирішальних виборів у Польщі, які поклали край комунізму в цій країні, Європа опинилася на порозі власного “вирішального полудня”. Якщо в листопаді на виборах переможе Трамп, Європа може дійсно опинитися на самоті в цьому світі. Фільм “Рівно опівдні” починається з пісні “Якщо я чоловік, я повинен бути хоробрим”. На майбутніх виборах до Європарламенту, що відбудуться в червні, ця музика має стати темою нової коаліції зі зміцнення безпеки. І європейські лідери можуть черпати натхнення у героїв із реального світу – наприклад, Фальконе.
Гарольд Джеймс
