Ми ще не знаємо, чим закінчиться війна в Україні. Але ми вже знаємо, що ця війна змінила світ.
Коли Владімір Путін у лютому 2022 року відправив свої війська в Україну – кульмінація двадцятирічного проєкту з підриву і підпорядкування цієї країни – він зробив більше, ніж просто спровокував найбільший і найсмертоносніший конфлікт в Європі за останні кілька поколінь. Він також прискорив настання епохи більшого розколу та суперництва.
Напад Путіна посилив боротьбу між великими державами, яка вже стала характерною для 21-го століття. Вона переформатувала альянси, поглибила глобальні розколи і спричинила економічні потрясіння, що прокотилися світом. Війна спричинила першу за останні десятиліття ядерну кризу між великими державами; санкції, експортний контроль та інші економічні інструменти були використані як зброя геополітичної боротьби. Цими та іншими способами війна в Україні сприяла створенню більш поляризованого і небезпечного міжнародного середовища, ніж будь-коли з часів Холодної війни. Її результат – яким би він не був – глибоко вплине на міжнародний баланс сил, боротьбу між демократіями та автократіями, розстановку сил на багатьох континентах і правила, що регулюють глобальні справи.
Історики вивчатимуть цю війну ще багато поколінь. (Звісно, не лише історики: багато авторів цієї книги походять з інших галузей знань та дисциплін). У цьому виданні – продукт конференції в Школі вищих міжнародних досліджень Джона Гопкінса, приуроченої до другої річниці російського вторгнення, – деякі з провідних світових аналітиків оцінюють витоки конфлікту, його траєкторію та наслідки. Вони пропонують свої оцінки найбільш геополітично значущої кризи 21-го століття.
Ці оцінки, безумовно, є попередніми: це виданння – спроба писати історію в режимі реального часу. Розібратися у війні, що триває, – це все одно, що стріляти по рухомій мішені. Погляди на події неминуче змінюються з плином часу і з розвитком подій. Історія Громадянської війни в США, написана в 1862 чи навіть 1864 році, могла б виглядати зовсім інакше, ніж історія, написана після капітуляції Роберта Лі під Аппоматтоксом. Історія Холодної війни, написана в 1970-х роках, могла б призвести до принципово інших висновків, ніж та, що була написана після розпаду Радянського Союзу. Але якщо писати історію в реальному часі важко – це також і необхідно. Як інакше політики та аналітики можуть осмислювати події, що змінюють світ, і розумно реагувати на них, коли вони відбуваються?
Наступні розділи представляють собою колективну спробу дослідити розгортання історії та глобальне значення війни в Україні. Основна увага приділяється не стільки детальному опису війни, який може бути застарілим на момент, коли ви читатимете ці рядки, скільки розумінню її глибинних причин та основних елементів, а також поясненню того, як ця війна змінює світ на початку нової епохи, що загрожує новими викликами. Висновки з цієї роботи є багатими і різноманітними. У цьому вступі представлено шість основних висновків і тем. (Ці висновки ґрунтуються на розділах, написаних авторами цієї книги, а також на деяких моїх попередніх роботах, які цитуються за необхідності).
По-перше, те, що ми часто називаємо «війною в Україні», не розпочалося в лютому 2022 року, навіть якщо саме тоді почалася її найбільш інтенсивна, катастрофічна і глобально резонансна фаза. Подібно до того, як вторгнення Японії в Маньчжурію в 1931 році стало прологом до її тотального вторгнення в Китай у 1937 році, війна між Україною і росією почалася в 2014 році з захоплення Криму Владіміром Путіним і його інтервенції – спочатку через маріонеток, а потім за допомогою регулярних військ – на Донбас. Ця війна то загострювалася, то вщухала протягом наступних років, але так і не закінчилася. Як ми побачимо, однією з причин ескалації Путіна до конфлікту високої інтенсивності на початку 2022 року було те, що його стратегія ведення війни меншої інтенсивності не давала бажаних політичних результатів. Насправді, прагнення Путіна контролювати Україну, політично і геополітично, почалося ще раніше, з його невдалої спроби вплинути на результати президентських виборів у 2004-2005 роках. Методи Москви змінювалися протягом наступних двох десятиліть, але її основна мета ніколи не змінювалася. (Див. статті до цього видання за авторством Лоуренса Фрідмана, Майкла Кіммейджа, а також Майкла Макфола і Роберта Персона).
І, як і більшість війнн, ця війна має ще глибшу історію. Війна в Україні є просто найбільшою з багатьох війн за радянську спадщину – серії жорстоких сутичок за участю залишків Радянської імперії після її розпаду в 1991 році. (Термін «війни за радянську спадщину» був вперше введений Чарльзом Кінгом у роботі «Переваги етнічної війни: розуміння невизнаних держав Євразії»). За кілька десятиліть до цього, у 1930-х роках, Йосип Сталін зробив власну спробу знищити ідентичність України та заморити її населення голодом. Сам Путін взяв на озброєння довшу, заплутану історію російсько-українських зв’язків, стверджуючи, що Україна ніколи не була «справжньою країною» і не має права на існування як незалежна держава. У цьому сенсі нинішня війна є лише наступною фазою більш тривалої боротьби між Україною та низкою російських імперій – царською, комуністичною чи путінською – які прагнули домінувати над нею.
Ця війна також є частиною ширшої історичної картини, в якій Україна опинилася в центрі кожного великого глобального зіткнення, гарячого чи холодного, сучасної епохи. Це не так дивно, як може здатися. Зрештою, Україна може похвалитися одними з найбагатших сільськогосподарських земель на Землі. Вона має життєво важливий стратегічний вихід до Чорного морі. Найважливіше те, що вона знаходиться на перетині Євразії, де економічно розвинена європейська «окраїна» – rimland – зустрічається з величезними просторами і багатими ресурсами «серцевини» – heartland – де панує росія. Будь-яка європейська імперія, що прагне слави на сході, має пройти через Україну. Будь-яка євразійська потуга, що розширюється в Європу, маєробити те ж саме. Тому доля України була життєво важливим питанням у кожній великій євразійській боротьбі 20-го століття: Першої світової війни, Другої світової війни та Холодної війни. Не менш важливою вона є і в сьогоднішньому протистоянні між росією і Заходом.
Дійсно, те, що відрізняє фазу війни з лютого 2022 року, – це те, що вона так настирливо нагадує щось з цих попередніх, темних епох. Вторгнення Путіна не було якимось обмеженим захопленням земель, скромним сплеском у довготривалій територіальній суперечці. Це була спроба повалити український уряд, вбити або захопити його лідерів і покласти край її національному існуванню. Вона мала на меті зруйнувати цілий набір норм і конвенцій, що лежать в основі ліберального міжнародного порядку – не в останню чергу норму проти насильницького завоювання і анексії територій – і таким чином відкрити еру, в якій неоімперські держави вдаються до найбільш оголених форм хижацтва.
Тактика, яку російські війська застосовували на окупованих територіях – зґвалтування, вбивства і тортури; викрадення українських дітей і русифікація шкіл – свідчить про подібний тоталізуючий етос. Таким чином, кампанія росії та відчайдушний опір України спричинили шокуюче жорстокий конфлікт, який забрав сотні тисяч життів, поглинув величезну кількість боєприпасів і матеріальних засобів та спричинив геополітичні наслідки по всьому світу. Якщо ця війна виявилася настільки глобальною, то, можливо, тому, що вона нагадує нам про потворні реалії – жорстокість авторитарної агресії, руйнівність широкомасштабної війни, крихкість міжнародного порядку, – які ми, можливо, воліємо забути.
По-друге, ця війна стала результатом подвійного провалу, який готувався роками: Путін не зміг забезпечити слабкість, піддатливість України засобами, що не передбачають повномасштабного конфлікту, а Захід не зміг стримати такий повномасштабний напад. (Див. серед інших есеї Майкла Кіммейджа, Лоуренса Фрідмана, Майкла Макфола і Роберта Персона, а також Корі Шейк).
Путін давно хотів відновити росію як велику державу і забезпечити стабільність свого автократичного режиму, перетворивши Україну на надійно слухняну, дисфункціональну державу-клієнта. Проте квазі-геноцидний конфлікт не був для Путіна першим вибором для досягнення цієї мети, навіть якщо сьогодні таке варварство, здається, дуже йому личить. У період між 2004 і 2022 роками Путін використовував проти України цілу низку тактик – від отруєнь і політичного втручання до «таємних» війн і обмеженого захоплення територій – і врешті-решт зазнав поразки. Зрештою, він пішов на вторгнення, оскільки ця тактика призвела до катастрофічних стратегічних результатів.
Втручання Путіна в українську політику в 2004-2005 роках призвело до Помаранчевої революції – саме такого продемократичного, прозахідного руху, якого він напевно сподівався уникнути. Дев’ять років потому Путіну вдалося примусити більш проросійського лідера зрадити Європу і наблизити Україну до Москви – лише для того, щоб спровокувати ще один народний рух, Революцію Гідності, яка скинула цей уряд. Путін відповів захопленням Криму та дестабілізацією на сході України. Але, завоювавши півострів і розхитавши регіон, він втратив країну. Війна підштовхнула Київ до пошуку тісніших зв’язків з Америкою та Європою як засобу виживання; вона змінила українську політику, стимулюючи той самий націоналізм, який загрожував неоімперському порядку денному Путіна. У цьому сенсі Путін спробував завоювати Україну в 2022 році, тому що у нього закінчувалися інші варіанти – і тому що у нього закінчувався час до того, як вперта непокірна країна пов’яже своє майбутнє із Заходом.
Проте, якщо вторгнення Путіна відображає провал примусу з боку Москви, то воно відображає провал стримування – або, можливо, провал спроб стримування – з боку Заходу. У 2008 році альянс НАТО залишив Україну і Грузію в небезпечній невизначеності, заявивши, що ці країни колись приєднаються до альянсу, але не надавши жодних конкретних термінів і не забезпечивши військового захисту до того часу. Путін, як і слід було очікувати, скористався цією невизначеністю, щоб розчленувати обидві країни протягом наступних шести років. Але навіть після того, як росія вторглася і анексувала Крим у 2014 році – найбільш кричущий акт завоювання в Європі з 1945 року – вона зіткнулася лише з половинчастою реакцією Заходу.
Сполучені Штати тренували українських солдатів, але знадобилися роки, щоб надати їм навіть дуже скромну кількість зброї. Західні санкції, запроваджені неохоче, ніколи не завдавали серйозної шкоди економіці Путіна. Європейські країни, особливо Німеччина, продовжували культивувати свою залежність від російських нафти і газу. Якщо Путін думав, що зможе вчинити такий жахливий злочин у 2022 році, можливо, це тому, що в минулому менші злочини легко сходили йому з рук.
Можливо, також тому, що Захід не зміг чинити значного опору, коли розгорталася криза: Шалений відхід США з Афганістану в 2021 році, ймовірно, не залишив Путіна враженим американською силою і рішучістю. Нестабільна політична ситуація в Європі створила додаткові можливості для розколу західної коаліції. Президент Джо Байден чітко виключив спроби зупинити російське вторгнення військовим шляхом. Навіть загроза різких, караючих санкцій була підірвана поширеною в Європі невірою в те, що Путін дійсно намагатиметься завоювати Україну, а також громадською незгодою щодо того, як далеко Америка і її союзники повинні зайти в разі нападу.
Усе це було цілком зрозуміло, в певних аспектах. Україна не була членом НАТО. До лютого 2022 року жоден американський політик не вірив, що Америка має життєво важливий інтерес у територіальній цілісності далекої, неспокійної демократії, що опинилася між росією і Заходом. Але факт залишається фактом: протягом багатьох років після захоплення росією Криму і за кілька місяців до нападу росії на Київ Захід ніколи не давав Путіну підстав вважати, що він зазнає руйнівних наслідків за напад на цю країну – можливо, саме тому Москва була так здивована, коли ці наслідки справді матеріалізувалися.
Серед багатьох невдач Путіна була його нездатність побачити, як така зухвала, жорстока ескалація може викликати міжнародне обурення – і міжнародне покарання – сильніше, ніж будь-що, з чим його режим стикався раніше. Вирішальною колективною помилкою Америки та її союзників була їхня нездатність пояснити – або, можливо, навіть усвідомити – наскільки важливим для них було виживання України до того, як шокуюче вторгнення поставило це виживання під екзистенціальний сумнів.
Результат цього вторгнення ілюструє третю тему, яка полягає в тому, що хід війни був дуже непередбачуваним і водночас досить передбачуваним. Початковий етап війни, безумовно, був сповнений несподіванок, найважливішою з яких було те, що Україна вижила. Маючи на увазі, що ця книга була написана на початку 2024 року, коли Україна перебувала на порівняно низькому рівні, варто пам’ятати, що боротьба за її існування ніколи не повинна була бути такою успішною.
Коли почалося вторгнення, більшість спостерігачів очікували, що Україна зазнає швидкої поразки. ЗСУ поступалися за чисельністю та озброєнням; іноземні уряди закликали президента Володимира Зеленського до втечі. Крах українського уряду та успіх воєнного плану Путіна були цілком можливими. Проте Україна вистояла під час нападу завдяки несподіваній комбінації факторів, жоден з яких неможливо було передбачити заздалегідь.
Це надзвичайна згуртованість і жертовність ЗСУ і населення, які продемонстрували, що ворог Путіна – це «справжня країна». Спосіб, у який російські війська спланували і здійснили найважливішу військову операцію за довгий час правління Путіна, був диивовижно недбалим. Було несподівано енергійне лідерство Зеленського, який – після загалом невиразної довоєнної діяльності – схоже, знайшов своє покликання в кризі, як прояв мужності і рішучості своєї країни. Не останню роль відіграла надзвичайна підтримка, яку надали Сполучені Штати та інші країни.
Захід роками був готовий терпіти повзучу агресію проти країни, що знаходиться на узбіччі Європи. На початку 2022 року він виявився не готовим погодитися з відвертим знищенням другої за величиною держави континенту. Таким чином, європейські лідери здивували Кремль – і самих себе – введенням жорстких економічних санкцій. Країни від Німеччини до Південної Кореї знаходили креативні, безпрецедентні способи надсилання грошей і зброї в Україну. Від самого початку зброя і розвіддані, надані Сполученими Штатами та іншими західними країнами, зміцнювали український опір у критично важливих місцях у критичні моменти. Дійсно, одна з причин, чому довоєнні оцінки недооцінювали перспективи України, полягала в тому, що вони недооцінювали міжнародну підтримку, яку ця країна могла б отримати. (Дара Массікот наголосила на цьому на конференції авторів у лютому 2024 року. Див. також внесок Александра Біка до цього тому про передвоєнне планування США, яке уможливило цю підтримку). І коли наприкінці 2022 року Україна за підтримки Заходу переломила ситуацію, провівши успішні наступальні операції навколо Харкова і Херсона, здавалося, що Москва може зазнати принизливої поразки.
Але потім маятник хитнувся назад, і це знову перевершило очікування багатьох західних оглядачів, які списали пошарпані путінські армії з рахунків. (Див. статті Томаса Манкена і Джошуа Бейкера, Дари Массікот і Майкла Кофмана з цих питань). Російські лінії зміцніли завдяки створенню підготовленої, багатошарової оборони і вливанню свіжих військ. У 2023 році довгоочікуваний контрнаступ України – її найбільша спроба відвоювати територію і прорвати російську окупацію на сході і півдні країни – провалився на тлі звинувачень через Атлантику чи то у повільності Заходу в наданні допомоги, чи то у нездатності України ефективно її використати. Навіть ефектний, хоча й нетривалий, заколот найманої армії Євгєнія Пригожина навряд чи змінив долю України. На початку 2024 року складна ситуація на фронті призвела до міжусобиць у Києві, а майбутнє американської допомоги ставало все більш невизначеним. Владімір Путін, чия країна тепер була економічно мобілізована на війну, виглядав більш впевненим, ніж будь-коли з початку конфлікту. Період з лютого 2022 року став свідком помітних коливань на полі бою, які спричинили психологічні коливання, що стали ще більш жорстокими.
З іншого боку, перебіг війни не був таким вже й несподіваним, адже він просто виявив істини, якими у відносно мирну епоху після закінчення Холодної війни – епоху, коли великі війни між державами були досить рідкісними – було дуже легко знехтувати. Війна показала, що коли стратегії швидких рішень – такі як блискавичний удар, до якого спочатку вдалася росія, – зазнають невдачі, вони, як правило, поступаються місцем війнам на виснаження. Вона показала, що накладати санкції навіть на економічно малокровні великі держави, такі як росія, набагато складніше, ніж карати слабші держави-ізгої. (Див. есей Деніела Дрезнера про досягнення і недоліки санкцій). Вона показала, що прорвати добре підготовлені оборонні позиції важко і дорого, як це виявила Україна в 2023 році, і що росія має глибші резерви стійкості, ніж часто очікують її вороги. Перш за все, вона продемонструвала, що перемога в сучасній війні часто є питанням маси і витривалості – а це означає, що такі конфлікти в кінцевому рахунку є змаганнями економічної і суспільної мобілізації – і що, незважаючи на всі свої перші успіхи, Україна, яка бореться проти більшої і сильнішої росії, все ще має важкий шлях попереду. (Див. матеріали Майкла Кофмана, Дари Массікот і Лоуренса Фрідмана з цього питання).
Четверта тема, відображена в назві цього видання, полягає в тому, що війна в Україні призвела до того, що світ став більш розколотим, ніж будь-коли за останні десятиліття. Вторгнення Путіна відбулося тоді, коли глобальна напруженість вже зростала. Сполучені Штати разом зі своїми регіональними союзницькими блоками в Європі та Індо-Тихоокеанському регіоні вели паралельну, дедалі інтенсивнішу конкуренцію з путінською росією та Китаєм Сі Цзіньпіна. Зі свого боку, ці два автократичні гіганти нещодавно уклали стратегічне партнерство «без обмежень», спрямоване на захист їхніх неліберальних політик і поширення їхнього впливу по всьому світу. Війна в Україні поглибила і прискорила цей процес глобального поділу. Вона ще гостріше зіштовхнула дві конкуруючі коаліції, що об’єдналися, одна проти одної, навіть попри те, що інші країни чинили опір такій поляризації світової політики – або отримували вигоду від гри за обидві сторони.
Під час Холодної війни більш ранній випадок шокуючої агресії – війна в Кореї – допоміг згуртувати вільний світ, що зароджувався. Наприкінці епохи після Холодної війни війна в Україні мала – принаймні на певний час – схожий ефект. Відчуття того, що агресивні автократії наступають, що самі основи міжнародного порядку перебувають під загрозою, мало гальванізуючий ефект. Європейські країни поспішили з допомогою Україні та збільшили власні витрати на оборону. НАТО розпочав процес розширення за рахунок Фінляндії та Швеції; Європейський Союз став більш жорстким, стратегічним гравцем. Демократичні країни Індо-Тихоокеанського регіону – Австралія, Японія, Південна Корея, Тайвань та інші – також підтримали Україну і наклали санкції на росію, побоюючись, що агресія в одному регіоні може надихнути на наслідування в інших. «Україна сьогодні, – сказав прем’єр-міністр Японії Фуміо Кішіда, – може бути Східною Азією завтрашнього дня».
Наприкінці 2022 року країни, об’єднані демократичними цінностями та підтримкою ліберального порядку, зміцнювали свою оборону від Східної Європи до західної частини Тихого океану. Вони зміцнювали свої зв’язки – військові, дипломатичні та економічні – одна з одною, водночас обмежуючи свої економічні зв’язки з Москвою і, меншою мірою, з Пекіном. Формувалася трансрегіональна коаліція передових демократій; президент Байден пообіцяв привести цей відроджений Вільний Світ до перемоги в черговій великій боротьбі проти тиранії та агресії. У той же час, однак, формувалася протилежна коаліція.
Вторгнення періодично загострювало відносини між Сі і Путіним – перший сказав другому не використовувати ядерну зброю, коли наприкінці 2022 року становище росії на полі бою здавалося відчайдушним. Але здебільшого війна, яка зблизила головних захисників ліберального порядку, так само вплинула і на його головних противників. Росія, яка дедалі більше опинялася відірваною від Заходу і втягнутою в смертельний конфлікт із ним, стала тісніше зближуватися зі Сходом. Технологічні, економічні та оборонні зв’язки з Китаєм різко зросли після вторгнення Путіна. «Зараз відбуваються зміни, яких ми не бачили 100 років, і саме ми є рушіями цих змін», – сказав Сі Путіну, покидаючи їхній саміт у березні 2023 року. Тим часом Москва встановила більш глибокі військові відносини з двома іншими євразійськими ревізіоністами – Північною Кореєю та Іраном, чиї артилерійські снаряди, дрони, ракети та інші засоби забезпечували боєздатність московських мародерських армій.
Війна створила павутину автократичних відносин, що перетинає стратегічне ядро світу. Вона також спричинила шквал активності з розвитку торговельних і фінансових мереж – таких як коридор Північ-Південь, що з’єднує росію та Іран, – які були б захищені від західних заборон і західних санкцій. У більш широкому сенсі, війна створила ситуацію, в якій вільний світ зіткнувся з автократичною віссю: згуртована група автократій, розташованих в Євразії, конкурувала з взаємопов’язаними союзницькими блоками на чолі з США, що оточували околиці суперконтиненту.
За більшістю показників, розвинені демократії мали б бути у хорошій позиції для цієї боротьби. За військовими витратами, економічною вагою та дипломатичним впливом Америка та її ключові союзники випереджали будь-яку комбінацію євразійських конкурентів. Проте вже наприкінці другого року війни було очевидно, що узгодженість євразійських альянсів може створити гострі стратегічні дилеми. Поглиблення оборонного технологічного партнерства може прискорити розвиток проривних військових можливостей. Здатність євразійських держав загрожувати існуючому порядку в кількох місцях одночасно загрожувала перенапружити і дезорієнтувати демократичну наддержаву, як це сталося, коли наприкінці 2023 року на Близькому Сході вибухнула ще одна серйозна криза безпеки. А на початку 2024 року, коли прихильність Америки до України похитнулася, а можливість другого президентства Трампа насувається, вже важко сказати, яка коаліція може перемогти в підсумку.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що війна в Україні створила сценарій «трьох світів», оскільки нечисленна група країн старанно уникала вибору сторони. Бразилія, Індонезія, Індія, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати та Туреччина, серед інших важливих гравців, відкинули – або використали – поляризацію світової політики. Вони опортуністично маневрували для отримання вигоди, розвиваючи відносини як з розвиненими демократіями, так і з євразійськими автократіями. Вони знайшли способи нагадати обом сторонам, що вибір, який роблять ці держави, що вагаються, у питаннях від застосування санкцій до військового партнерства, може суттєво змінити баланс глобальних переваг. Так само, як Холодна війна породила позаблоковість, війна в Україні породила нову позаблоковість, створивши ще одну ситуацію, в якій конкуруючі коаліції борються одна проти одної, а також змагаються за лояльність більш амбівалентних акторів по всьому світу.
Якщо війна в Україні ознаменувала повернення більш розділеного світу, то вона також ознаменувала – це п’ята тема – повернення ядерних криз між великими державами. До 2022 року минули десятиліття відтоді, як дві великі держави зіткнулися в кризі в тіні ядерної ескалації. Це змінилося, коли почалася ця війна. (Див. внесок Френсіса Гевіна до цього видання).
Від самого початку Путін і його поплічники погрожували, завуальовано і не дуже, що росія може застосувати ядерну зброю, якщо Захід безпосередньо втрутиться в конфлікт. Коли влітку і восени 2022 року війна обернулася проти росії, Путін незаконно анексував чотири українські області і натякнув, що може застосувати ядерну зброю проти будь-якої держави, яка загрожуватиме територіальній цілісності його держави. Ці погрози викликали контрзагрози з боку Вашингтона, що будь-яке застосування ядерної зброї призведе до катастрофічних наслідків для росії. Вони також стимулювали зусилля інших держав, в тому числі Індії та Китаю, щоб відговорити Путіна від цього кроку. Безпосередня криза минула, коли військова позиція росії стабілізувалася. Але навіть якщо на цьому етапі ядерна зброя не була використана в бою, вона глибоко вплинула на цю війну.
Безумовно, ядерні погрози Путіна не змусили Україну капітулювати. Вони не зупинили Україну від нападів на російську територію. Вони не утримали західні країни від надання зброї, грошей і розвідданих, які допомогли українським військам завдати жахливих втрат окупантам. У цих аспектах ядерний примус Путіна провалився. Але цей примус дав адміністрації Байдена вагому причину не втручатися безпосередньо в бойові дії, як це могли б зробити американські посадовці, що зіткнулися з випадком серйозної агресії в Європі. Його погрози також відрадили Вашингтон від надання Україні певних передових засобів, таких як ракети дальнього радіусу дії, під час критичних фаз бойових дій. У цих аспектах ядерний примус Путіна був успішним.
Проте історія стає ще складнішою, оскільки ядерний примус працював в обох напрямках. Той факт, що НАТО був підтриманий військовою силою США – і американською ядерною зброєю – надав його членам більшої впевненості в тому, що вони можуть вести знекровлюючу проксі-війну проти Москви, не зазнаючи більшого російського примусу або агресії у відповідь. Таким чином, перебіг подій в Україні виявив вирішальний, хоча іноді й малопомітний, вплив ядерної зброї на кризи між великими державами – і став попередженням про нові подібні кризи в майбутньому.
Путінська стратегія використання ядерної зброї як щита для проведення конвенційної агресії підвищила ймовірність того, що інші ревізіоністські держави можуть вчинити так само. Наприклад, якщо Китай нападе на Тайвань, він може спробувати використати власний ядерний арсенал для стримування втручання США в конфлікт – особливо зважаючи на те, що в найближчі роки цей арсенал може скласти конкуренцію Вашингтону. І якщо росії врешті-решт вдасться розчленувати Україну, вона може заохотити поширення ядерної зброї в регіонах Євразії, переконавши вразливі держави – від Польщі до Південної Кореї – в тому, що не існує надійнішого способу захиститися від нападу. Якщо це станеться, то спадщина війни в Україні включатиме найнебезпечнішу комбінацію: світ, що стає дедалі більш невпорядкованим і водночас дедалі більш ядерним.
Це пов’язано з останньою темою, яка полягає в тому, що глобальна спадщина цієї війни ще не повністю написана. Адже якщо цей конфлікт ілюструє непередбачуваність великої війни, то він також ілюструє непередбачуваність глобального порядку. (Див., серед інших, роботи Стівена Коткіна та Енн Епплбаум).
Як ми бачили, Україні ніколи не було гарантовано, що вона витримає початковий російський натиск. Варто замислитися над тим, наскільки по-іншому міг би виглядати світ, якби Київ не здивував майже всіх, так добре чинячи опір.
Якби росія підкорила Україну після довоєнної окупації білорусі, вона б в основному відновила європейське серце радянської імперії. Впевнений, напористий Путін зайняв би позицію сили, що залякує, від Центральної Азії до Східної Європи; НАТО зіткнувся б із жорстокою небезпекою на всьому своєму східному фронті. Нова вісь автократій отримала б стратегічний вітер у вітрила, а демократії – щойно після хаотичного виведення військ США з Афганістану – зазнали б ще одного ганебного відступу. Руйнування української держави цілком могло б відкрити нову еру анархії та завоювань. Дорога була б відкрита для проектів імперської реставрації, які переслідують такі, як Путін і Сі.
Україна, звісно, не впала, і деякий час глобальні наслідки здавалися прямо протилежними. Захід відродився і підбадьорився; росія була закривавлена і побита; Китай був дипломатично заплямований своїми тісними зв’язками з Путіним. Війна в Україні, здавалося, зміцнювала міжнародний порядок. Але самопривітання на кшталт того, що стало звичним у західних столицях у цей період, виявилося оманливим і глибоко небезпечним, оскільки питання про те, який світ залишить по собі війна, все ще залежало від того, хто виграє саму війну. А після випробувань України та її західних прихильників у 2023 та на початку 2024 року відповідь на обидва питання залишалася глибоко невизначеною.
Коли війна вступила в третій рік, можна було уявити, що Україна, за умови належного постачання і підтримки, зможе притупити російські атаки, відновити наступ і, можливо, врешті-решт досягти прийнятного миру. Також можна було уявити, що росія, навіть якщо вона ніколи не візьме Київ і не завоює більшу частину країни, врешті-решт зможе перемогти свого супротивника. У 2022 році американські політики передчасно заявили, що конфлікт вже став «стратегічним провалом» для росії. На початку 2024 року стало надто ймовірним, що Москва може вирвати перемогу величезною ціною.
Ніщо з того, що станеться далі, навряд чи докорінно змінить глобальну фрагментацію, яку спричинила війна. Але те, як буде вирішено конфлікт, матиме величезні наслідки для України та світу.
Він сформує баланс сил у життєво важливому регіоні: сценарій, в якому росія окупує значну частину України та її чорноморського узбережжя, представляє принципово інший сценарій для Східної Європи і НАТО, ніж той, в якому вона цього не зробить. Він визначатиме, якою мірою путінська росія – вже мстива, озлоблена ревізіоністка – вийде з цього конфлікту посиленою чи ослабленою. (Про постконфліктну траєкторію росії див. есей Андреа Кендалл-Тейлор). Він сформує глобальні оцінки того, чи мають розвинені демократії, які підтримали Україну, або євразійські автократії, які були співучасниками її страждань, силу і наполегливість, необхідні для процвітання в цю епоху глобальної конкуренції. (Див. внесок до цієї книги Пітера Фівера і Вільяма Інбодена). Це визначить, чи буде зміцнена або зруйнована норма проти територіальних загарбань, прийнята після 1945 року, і чи принесе ядерний шантаж стратегічну вигоду або ж призведе до самообмеження. В Україні на карту поставлено дуже багато – найголовніше, чи зміцнить цей конфлікт міжнародний порядок, який так добре слугував Америці та її друзям, чи фрагментує його, чи навпаки.
