Рада Європи стежить за дотриманням демократії та прав людини. Цього року вона стоїть на роздоріжжі.
У червні відбудуться вибори до Європейського парламенту. Але в просторих залах страсбурзького Палацу Європи, що характеризується вигнутими дерев’яними конструкціями 1970-х років, три інші ключові фігури опиняються в центрі уваги: Дідьє Рейндерс, Ален Берсе та Індрек Саар. Їхні кандидатури на посаду Генерального секретаря Ради Європи можуть перехилити шальки терезів у визначенні того, як уряди та європейські політичні партії заповнюватимуть ключові посади цього року, і сформувати роль організації на європейській та міжнародній арені.
Незрозуміла і хронічно недооцінена, Рада Європи – міжнародна організація, повністю незалежна від Європейського Союзу (ЄС) – все ще залишається в тіні своєї тезки, Європейської Ради (що складається з глав держав і урядів країн ЄС) і Ради ЄС (що складається з міністрів національних урядів країн ЄС). Заснована у травні 1949 року, вона стала першою європейською післявоєнною організацією. Сьогодні вона налічує 46 членів: всі держави-члени ЄС і всі європейські територіальні держави, включаючи Туреччину, належать до Ради Європи, за винятком Білорусі та Косово. Незважаючи на своє історичне значення і створення революційних стандартів, таких як Європейська конвенція з прав людини, яка закріпила всеосяжний каталог фундаментальних прав людини в державах-членах і створила унікальну можливість для судових позовів, останніми роками вплив Ради Європи зменшується, а критика зростає. Висміяна як “беззубий тигр”, вона, здавалося, відставала від ЄС, зокрема.
Безпрецедентне виключення Росії з організації в березні 2022 року стало безпомилковим сигналом для світу.
Однак вторгнення Росії в Україну і пов’язаний з ним переломний момент повернули Раду Європи в центр уваги міжнародної політики. Безпрецедентне виключення Росії з організації в березні 2022 року стало безпомилковим сигналом для світу: Рада Європи сповнена рішучості захищати свої фундаментальні принципи. Політичний землетрус надав нової актуальності важливості цієї організації та позиціонував її як незамінний форум для діалогу для України, Західних Балкан та Кавказу.
Відносини між ЄС і Радою Європи схожі на витончений танець на високій, але різній дипломатичній сцені. Рада Європи, старший і досвідченіший танцюрист, справедливо пишається своєю незалежністю і багатим репертуаром заходів із захисту прав людини, просування верховенства права і зміцнення демократії. Хоча він не має ні суверенітету, ні законодавчих повноважень, він є беззаперечним майстром у розробці конвенцій, які, в свою чергу, мають бути ратифіковані державами-членами. ЄС, молодший і динамічніший партнер, рухається разом з економічною та політичною силою. У цій хореографії Раді Європи часто доводиться схилятися перед домінуючим лідерством ЄС – або так здається на перший погляд. Тонкий момент: ЄС, чий простір для маневру був розширений Лісабонським договором, регулярно посилається на спільні стандарти і використовує механізми дотримання і контролю, такі як моніторинг виборів з боку Ради Європи. Таким чином, Рада Європи встановлює норми і стандарти, а ЄС використовує свою політичну та економічну владу, щоб забезпечити їх дотримання у своїх зовнішніх відносинах.
Європейський суд з прав людини є гострим мечем в арсеналі Ради Європи.
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у Страсбурзі сяє як перлина верховенства права, навіть попри те, що він перевантажений тисячами справ. Всупереч поширеній думці, Суд є гострим мечем в арсеналі Ради Європи, виступаючи в ролі призначеного охоронця і хранителя печатки прав людини в Європі. Гостроту його леза демонструє той факт, що всі 46 держав-членів ратифікували Європейську конвенцію з прав людини, а це означає, що рішення Суду є обов’язковими для всіх цих держав та урядів. Яскравим прикладом є рішення 2021 року “Big Brother Watch” проти Сполученого Королівства. У цьому рішенні Суд постановив, що масове стеження з боку британських спецслужб порушує право на приватне життя та свободу вираження поглядів. Це рішення мало далекосяжні наслідки для практики стеження в Європі і встановило нові стандарти щодо крихкого балансу між національною безпекою і громадянськими свободами. Нібито “беззубий тигр” виявляється беззахисним захисником прав людини, коли виникають сумніви. Тому давні погрози прихильників жорсткої лінії в партії торі британського прем’єр-міністра Ріші Сунака вийти з Ради Європи, як правило, підтверджують її повсякденну політичну ефективність.
Однак Рада Європи стикається зі зниженням поваги до демократичних правил і принципів верховенства права в умовах нинішньої політичної течії. Це стає очевидним, коли держави-члени просто ігнорують рекомендації, активно перешкоджають розслідуванню ситуації з правами людини або просто не виконують рішення Суду з прав людини. Погляд на такі країни, як Угорщина, Туреччина і, донедавна, Польща, дає яскраву картину цієї проблеми. Це викликає багато практичних, а також фундаментальних питань: скільки порушень стандартів і правил організації можна терпіти, не підриваючи довіру до Ради Європи?
У розпал цієї турбулентності Парламентська асамблея цього року обиратиме нового Генерального секретаря Ради Європи. Марія Пейчинович Бурич з Хорватії обіймає цю посаду з 2019 року, де вона відповідає за зовнішнє представництво, стратегічне планування, робочу програму та бюджет Ради Європи. Наразі на ринг вийшли три кандидати: бельгійський комісар ЄС з питань юстиції Дідьє Рейндерс, колишній президент Швейцарії Ален Берсе та колишній міністр культури Естонії Індрек Саар. Наступним кроком Комітет міністрів проведе співбесіди з кандидатами та надасть рекомендацію Парламентській асамблеї.
Інші важливі для майбутнього Ради Європи рішення були прийняті вже в січні 2024 року: У другому турі голосування Парламентська асамблея обрала ірландця Майкла О’Флаерті новим комісаром з прав людини та грека Теодороса Русопулоса новим президентом Парламентської асамблеї, який у своїй інавгураційній промові чітко дав зрозуміти, що, окрім України та розслідування скоєних там злочинів, головним пріоритетом буде підвищення видимості організації.
2024 рік, безсумнівно, стане вирішальним для Ради Європи.
Вибори Генерального секретаря в червні та його інавгурація у вересні 2024 року – це набагато більше, ніж формальності, вони матимуть вирішальний вплив на майбутнє Ради Європи. У час, коли авторитарні режими зростають, а стовпи демократії та прав людини хитаються, Рада Європи повинна претендувати на те, щоб бути чимось більшим, ніж символічним оплотом. Перед нею стоїть завдання утвердити себе як незамінний бастіон у боротьбі за права людини і демократію та підвищити своє стратегічне значення. Але як цього досягти?
Одна з відповідей може полягати у швидкому розвитку цифровізації, в якій Рада Європи вже відіграє важливу роль. Переглядаючи Конвенцію про захист даних, вона гарантує, що сучасні проблеми, такі як великі дані та системи спостереження на основі штучного інтелекту, будуть вирішені з метою захисту приватного життя та основних прав громадян. Організація також наближається до завершення переговорів щодо конвенції про штучний інтелект, яка гарантуватиме, що використання ШІ в державному та приватному секторах буде прозорим і відповідатиме принципам дотримання прав людини. Інший приклад – адаптація до нових форм кіберзлочинності. Перед обличчям зростаючої кількості кібератак на об’єкти критичної інфраструктури необхідно створити основу, яка допоможе державам-членам зміцнити свої стратегії цифрового захисту, поважаючи при цьому права громадян. Зрозуміло, що ці надзвичайно складні завдання і скоординована співпраця між різними органами вимагають відповідного фінансування, якого наразі явно не вистачає.
2024 рік, безсумнівно, стане вирішальним для Ради Європи. Навіть якщо вибори нового Генерального секретаря, ймовірно, привернуть менше уваги, ніж вибори Європейського парламенту в сусідній скляній будівлі, вони, тим не менш, мають величезне значення. Те, як і за допомогою яких заходів новий Генеральний секретар вирішуватиме величезні виклики сьогодення, не лише визначатиме майбутнє організації, але й матиме потенційно далекосяжні наслідки для всього політичного розвитку Європи.
Автор: Інгмар Науманн – очолює офіс зв’язку Фонду ім. Фрідріха Еберта у Страсбурзі.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
