Нам потрібен новий наратив для використання технологічних можливостей, подолання політико-економічних обмежень і посіву насіння для більш зеленого майбутнього
Результати COP28, що відбулася в грудні минулого року в Дубаї, були однаково невтішними як для розвинених країн, так і для тих, що розвиваються. Перші побачили, що їхнє бажання укласти угоду про “поступову відмову” від викопних видів палива не виправдалося, і їм довелося погодитися на більш м’які формулювання, які стосуються загального “переходу”. Останні покладали великі надії на створення багатого фонду “втрат і збитків”, здатного задовольнити їхні потреби. Фонд був фактично створений, але його розмір не перевищує 700 мільйонів доларів.
Ця патова ситуація відображає збоченість виклику, що стоїть перед нами. Лише зміна існуючого наративу і націленість на процес соціально-економічної трансформації, соціально “бажаний” для переважної більшості населення світу, прокладе шлях до енергетичного переходу в потрібному нам масштабі.
Можливість озеленення
У певному сенсі перехід до низьковуглецевої енергетичної системи вже відбувається. Технологічні умови ще ніколи не були настільки сприятливими для скорочення викидів і переходу до нової енергетичної матриці. Парадигма, яка колись домінувала в екологічній економіці – що чиста (низьковуглецева) енергія буде дорогою, але принесе інші переваги – більше не відповідає дійсності.
Енергетична трансформація набрала обертів за останні кілька років завдяки поєднанню кращих технологій та переваг масштабу. Ціни на відновлювану енергію від сонячних фотоелектричних установок або вітру падають. У багатьох частинах світу відновлювані джерела енергії зараз дешевші, ніж виробництво на основі викопного палива. Поєднуючи це з акумуляторами, вартість яких також падає, або з газовими турбінами як резервним джерелом, ми зможемо протягом 15 років побудувати енергетичні системи – системи виробництва електроенергії, які майже повністю покладаються на відновлювані джерела і виробляють всю необхідну нам електроенергію – за дуже конкурентоспроможними цінами.
Різноманітні додаткові фактори також сприяли збільшенню інвестицій у чисту енергетику. Серед них – посилення політичної підтримки за допомогою таких інструментів, як Закон США про зниження інфляції та нові ініціативи в інших країнах; чітке узгодження цілей кліматичної та енергетичної безпеки, особливо в країнах, що залежать від імпорту; а також зосередження уваги на промисловій стратегії, оскільки країни прагнуть зміцнити свої позиції в економіці чистої енергії, що розвивається.
Невтішна реальність
Однак, незважаючи на цей беззаперечний прогрес, середньосвітовий рівень вуглекислого газу в атмосфері постійно зростав протягом останнього десятиліття, досягнувши рекордного показника у 2022 році. За прогнозами, цього року світ викине додатково 40,6 мільярда тонн CO₂ від усієї людської діяльності, залишивши 380 мільярдів тонн CO₂ як залишковий вуглецевий бюджет, який, по суті, вимірює, скільки CO₂ випустила людина і скільки було вилучено з атмосфери океанами та наземними екосистемами.
Ця величезна кількість викидів є катастрофічною для клімату – за нинішніх рівнів існує 50-відсоткова ймовірність того, що планета досягне середньосвітового підвищення температури на 1,5°C всього за дев’ять років.
Основний виклик на шляху до переходу з суто технологічної точки зору полягає в тому, що ми все ще маємо цілий набір функцій в економіці, таких як виробництво критично важливих матеріалів, необхідних для втілення наших винаходів, які не залежать від електроенергії і для яких ми все ще не маємо життєздатної зеленої альтернативи.
Хоча це правда, що відновлювані джерела енергії стають дедалі дешевшими порівняно з вуглеводневими ресурсами, не лише відносні ціни визначають, скільки капіталу буде інвестовано у вітрові чи сонячні електростанції.
Чотири матеріали займають найвищі позиції на шкалі необхідності, формуючи те, що Вацлав Сміл називає чотирма стовпами сучасної цивілізації: цемент, сталь, пластмаси та аміак. Ці чотири матеріали мають три спільні риси: вони не можуть бути легко замінені іншими; за звичайного сценарію нам знадобиться набагато більше цих матеріалів у майбутньому; їхнє масове виробництво значною мірою залежить від спалювання викопного палива, що робить їх основними джерелами викидів парникових газів.
Серйозні виклики пов’язані також з економікою енергетичного переходу. Як зазначено в книзі Брета Крістоферса “Ціна невірна”, хоча це правда, що відновлювані джерела енергії стають дедалі дешевшими порівняно з вуглеводневими ресурсами, не лише відносні ціни визначають, скільки капіталу буде інвестовано у вітрові або сонячні електростанції. Важливіше те, наскільки прибутковими будуть ці інвестиції. І очікувані прибутки поки що не можна порівняти з прибутками від викопних видів палива. Причин цього багато, але, безумовно, “розділення” ринків електроенергії, які зараз розділені на виробництво, розподіл і роздрібну торгівлю, не принесло жодної користі: ціни стали занадто волатильними, щоб підтримувати початкові капітальні інвестиції, яких потребують виробники електроенергії з відновлюваних джерел.
З більш структурної точки зору, скорочення викидів є складним завданням ще й тому, що зміна джерел виробництва енергії з викопних видів палива на відновлювані вплине на торгівлю, промисловість і державні фінанси, тим самим змінюючи розподіл доходів і створюючи переможців і переможених як всередині країн, так і між країнами в цьому процесі. Такий масштабний вплив на розподіл доходу ускладниться витратами, пов’язаними з достроковим виведенням з експлуатації електрогенеруючих потужностей, що працюють на викопних видах палива (“застарілі активи”).
Зелена промислова політика
Тому нам потрібно думати про енергетичний перехід не стільки з точки зору пом’якшення наслідків викидів вуглекислого газу – питання, які знаходяться у фокусі КС, – скільки з точки зору подолання перешкод на шляху економічних перетворень, що, по суті, є викликом політекономічного характеру.
На національному рівні вирішення цього виклику вимагає стратегічного політичного підходу, що виходить за рамки стандартних механізмів інтерналізації зовнішніх ефектів. Хоча ці заходи відіграють певну роль, дедалі більше визнається той факт, що ринки не змогли інтерналізувати екологічні витрати в масштабах і з такою швидкістю, яка необхідна для того, щоб спрямувати економіку на шлях енергетичного та промислового переходу. Причина полягає не лише в тому, що ринки погано справляються з мобілізацією та розподілом великомасштабних ресурсів в умовах невизначеності, але й у тому, що індивідуальні рішення фірм, які прагнуть прибутку, щодо активів, які вони контролюють, автоматично не узгоджуються з ширшими соціальними вимогами, які передбачають широкомасштабні економічні перетворення.
Якщо країни, що розвиваються, хочуть побудувати шляхи розвитку, стійкі до зміни клімату, терміново необхідне краще поєднання міжнародних ресурсів і посилення глобального управління.
Цілеспрямовані заходи на секторальному та підсекторальному рівнях мають більше шансів прискорити енергетичний перехід, ніж всеохоплюючі політичні заходи. Ці заходи повинні не просто “заохочувати” появу нових технологій або гравців, але й “сприяти виходу” та реструктуризації існуючих гравців. Особливо ефективними в цьому відношенні можуть бути схеми “зелених” тарифів (ЗТ) та “зелених” сертифікатів (ЗСК), що підлягають продажу.
На глобальному рівні нам потрібно нарощувати потенціал у країнах, що розвиваються, на які припадатиме більша частина викидів за сценарієм “звичайного розвитку”. Це може відбутися лише через передачу технологій, в тому числі через перегляд Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) відповідно до винятків, зроблених під час Covid-19. Це також вимагає значного перерозподілу ресурсів для компенсації населенню багатих на викопне паливо країн за можливості, втрачені через невикористання їхніх запасів, і для фінансування витрат на енергетичну трансформацію, які лише в країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються, оцінюються від 1,3 до 1,7 трильйона доларів щорічно.
Загалом, якщо країни, що розвиваються, хочуть стати на шлях розвитку, стійкий до зміни клімату, необхідно терміново забезпечити більш ефективне поєднання міжнародних ресурсів і посилити глобальне управління. Це вимагатиме скорочення надмірно нав’язливих глобальних правил в одних сферах і розширення сфери дії системи в інших, щоб забезпечити ширший набір глобальних суспільних благ і узгодити міжнародне співробітництво з економічними, соціальними та екологічними цілями.
Автор: П’єрджузеппе Фортунато – економіст Конференції Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку, де він керує проектами з глобальних ланцюгів доданої вартості, зеленої трансформації та економічної інтеграції, а також позаштатний професор політичної економії в Університеті Невшателя. [Висловлені погляди належать автору і не обов’язково відображають погляди Організації Об’єднаних Націй].
Джерело: IPS–Journal, ЄС
