В останньому епізоді подкасту The Russia Contingency Майкл Кофман і Роб Лі обговорили різноманітні структурні фактори, що впливають на здатність України воювати – від безпілотників до живої сили, боєприпасів і мотивації. Як військовий історик, [що вивчає війни] 18-го століття, я зосередився на стратах. Посилаючись на свою нещодавню поїздку на фронт, Лі пояснив:
Росія здатна сформувати велику кількість піхотних підрозділів, і ці підрозділи йдуть в бій. Вони здійснюють штурми, вони не просто відступають. Одне з головних питань, яке у мене виникло… було: «Як вони це роблять? Як вони мотивують підрозділи йти на штурм?» Очевидно, що багато з них зазнають повної поразки, і вони несуть великі втрати, але одна примітна річ, про яку нам розповіли під час цієї поїздки, полягає в тому, що російська армія все частіше використовує страти як засіб підтримки морального духу і дисципліни … загрозу страти, а також самі страти. Добре відомо, що минулого року «Вагнер» використовував страту засуджених як основний спосіб змусити засуджених до штурму, схоже, що російська армія робить це також. І це [інформація] не лише з одного джерела, нам про це говорили різні командири бригад на кількох ділянках фронту, це була досить послідовна тема. […] Нам говорили, що, принаймні, в деяких випадках, командири підрозділів були уповноважені здійснювати страти.
Ця техніка, звичайно, не є чимось новим. Командири 18-го століття, коли справи йшли не так, як вони хотіли, часто заохочували своїх офіцерів використовувати погрози насильства, а також саме насильство, щоб дисциплінувати підлеглих. Як я вже стверджував раніше, нам потрібно зрозуміти, на перший погляд, чужі, відсталі і жорстокі дії російської армії, використовуючи минуле, щоб краще «мислити поза параметрами сьогодення».
Ідея командирів підрозділів, які розстрілюють своїх підлеглих, глибоко обурює західний військовий істеблішмент. Стандартний наратив західної військової історії свідчить, що від Американської революції і Французької революції до сьогодення солдати-громадяни, яких створив Захід, рухалися вперед завдяки позитивному внутрішньому лідерству і натхненню своїх офіцерів. Така думка здалася б дивною Джорджу Гордону Міду, відомому своїм командуванням військами Союзу під Геттісбергом під час Громадянської війни в США. Під Ентітемом солдат Союзу Френк Голсінгер згадував, що Мід побачив чоловіка, який намагався втекти, а сержанти не бажали мати з ним справу.
Генерал Мід підбіг зі словами: «Я ним займуся!». Вихопивши шаблю, він завдав удару чоловікові, той впав – хто це був, я не знаю. Генерал не має часу зволікати чи розпитувати. Урок для тих, хто став свідком цієї сцени… Мені тоді здалося, що цей вчинок був жорстоким і непотрібним з боку генерала. Я змінив свою думку, коли став офіцером, коли з шаблею і пістолетом в руках я забезпечував дисципліну, утримуючи своїх людей на місці, коли вступав у конфлікт.
Тут Мід спирався на традицію американської армії: заклики до страти дезертирів не є чимось незвичайним, вони сягають корінням до батька-засновника американської армії, Джорджа Вашингтона. Розповідаючи цю історію, я показую, що існують паралелі між відчуженістю російської армії сьогодні і відчуженістю американської армії у минулому. Пояснюючи дії росії, я все одно вважаю їх жахливими. На щастя, погрози смертю і страти без суду і слідства перестали бути частиною американської військової традиції, але був час, коли вони були більш поширеними. І вони можуть працювати на росію краще, ніж нам хотілося б думати.
Континентальна армія і страти без суду і слідства
В європейських арміях XVIII століття офіцери вважали, що вони мають «право і обов’язок вбити будь-якого солдата, який тікає, або навіть виглядає так, ніби він може піджати хвіст». Довгий час перебуваючи під впливом положень політичного заповіту Фрідріха Великого 1768 року, англомовні історики використовували подібні концепції, щоб довести, що солдати в арміях Європи мали радикально відмінний кодекс честі, ніж рядовий солдат за часів Вашингтона. Чарльз Ройстер у своїй магістерській праці «Революційний народ на війні» потрапляє в цю пастку. В іншому відмінному дослідженні Континентальної армії Ройстер стверджує:
Фрідріх Великий казав, що солдати повинні боятися своїх офіцерів більше, ніж ворога, але Континентальна армія так і не досягла такого рівня систематичного залякування, навіть незважаючи на те, що генеральні накази Вашингтона перед боєм іноді підкріплювали заклики до патріотизму попередженнями про те, що ті, хто тікатиме, будуть розстріляні на місці. На відміну від Фрідріха, революціонери не допускали, що страх був відносним.
Але, попри заперечення Ройстера, використання погроз офіцерами Континентальної армії вийшло далеко за межі рідкісних згадок у загальних наказах Вашингтона. У своїй заяві на отримання пенсії після війни Бенджамін Джонс з тимчасового Коннектикутського полку під командуванням Девіда Вотербері описав сутичку біля Нью-Йорка в липні 1781 року. Джонс згадував, що під час бою за участю розвідувального загону Континентальної армії під командуванням енсіна Сміта (ймовірно, Джосайї Сміта) їх атакував більший загін ворожої кавалерії. Зайнявши оборонні позиції, Сміт відверто сказав своїм людям, що «першому, хто відступить, він відрубає голову своїм мечем». Чітко усвідомлюючи наслідки, люди Сміта стояли непохитно і відтіснили ворожу кавалерію, зазнавши при цьому значних втрат. Сміт використовував тактичну кмітливість у поєднанні зі здоровою повагою, що ґрунтувалася на погрозах, щоб завдати несподіваної поразки переважаючому ворогу.
У битві при Ассунпінк-Крік капітан Томас Родні командував колоною піхоти, що наближалася до ворога. Родні згадував:
Вогонь був дуже сильним, і легким військам було наказано летіти на підмогу… коли ми наблизилися, я вийшов вперед, щоб наказати своїм людям зімкнути ряди; в цей час Мартінас Сіпл відставав приблизно на 10 кроків від наступного перед ним; я негайно витягнув меч і пригрозив відрубати йому голову, якщо він не буде триматися ближче, після чого він кинувся вперед, а я повернувся на фронт.
Хоча Родні визнає, що пізніше Сыпл втік з поля бою, він також вказує, що цей момент став важливим кроком у його становленні як «хороброго і вірного солдата». Коментар Родні щодо розвитку Сіпла був одним із способів, за допомогою якого він подумки виправдовував перед читачем свій жорстокий вчинок. Описи офіцерів Континентальної армії, які здійснюють страти своїх солдатів на полі бою, рідкісні, але вони існують. Напередодні битви при Стоуні-Пойнт у липні 1779 року солдат Континентальної армії був страчений за невиконання наказу, що поставило під загрозу безпеку людей у його взводі. Вільям Гіт згадував:
Після того, як вони наблизилися, солдат наполягав на тому, щоб зарядити свою гармату, оскільки запанувала глибока тиша – офіцер, який командував взводом, наказав йому продовжувати; солдат зауважив, що не розуміє, як можна атакувати з незарядженою гарматою; йому було наказано не зупинятися, на свій страх і ризик; він все ще наполягав, і офіцер миттєво його стратив. Подібні обставини шокують почуття; але слід враховувати, наскільки фатальними були б наслідки, якби вистрілила одна-єдина гармата; десятки людей загинули б, і, швидше за все, зазнали б поразки.
Ці приклади відкривають невелике вікно в реальність погроз стратами в Континентальній армії. Невелика кількість прикладів дозволяє історикам робити різні висновки. Можливо, що випадки вбивства солдатів їхніми офіцерами були неприємними для післявоєнних розповідей, але також ймовірно, що такий тип погроз або страт на полі бою був рідкісним явищем.
Накази Вашингтона
Вашингтон, зі свого боку, часто нагадував своїм офіцерам, що вони можуть і повинні вбивати солдатів, які тікають з бою. Ці нагадування звучали як загальні накази, а це означає, що солдати майже напевно знали про них. Таким чином, незважаючи на те, що це було рідкісним явищем, цілком ймовірно, що загроза смерті від рук офіцерів заохочувала солдатів залишатися у своїх взводах.
Нагадування Вашингтона надходили часто протягом всієї війни. У 1776, 1777 і 1779 роках Вашингтон нагадував своїм офіцерам про їхню можливість проводити страти без суду і слідства на полі бою в різних загальних наказах перед критичними операціями. На початку конфлікту ці нагадування стосувалися солдатів, які втекли або готувалися втекти з бою, але станом на 1779 рік Вашингтон розширив цю сферу повноважень на офіцерів, які виявляли солдатів, що залишали свої взводи на марші.
Накази Вашингтона могли ставати більш суворими перед обличчям поразки на полі бою. Мабуть, зрозуміло, що найяскравіше ці накази були виражені після поразки при Брендівайні 11 вересня 1777 року. Через чотири дні після битви Вашингтон віддав загальний наказ, в якому, зокрема, йшлося
Бригадири та офіцери, що командують полками, повинні також поставити в тилу кілька хороших офіцерів, щоб тримати людей в порядку, і якщо під час битви будь-яка людина, не поранена, незалежно від того, чи має вона зброю чи ні, повернеться спиною до ворога і спробує втекти, або відступить до того, як буде віддано наказ, ці офіцери повинні негайно стратити його. Не заслуговує на життя той, хто підло втікає, порушує свої урочисті зобов’язання і зраджує свою країну.
Використовуючи різні формулювання, Вашингтон віддавав подібні накази в багатьох місцях протягом війни, принаймні до 1780 року. Щоб уникнути страти без суду і слідства, солдатам Континентальної армії було б краще не «чаїтися», «ховатися», «лягати… без наказу», «відступати», «кидати свої пости без наказу» і «розвертатися і тікати». У міру того, як війна тривала і Континентальна армія набувала досвіду, Вашингтон почав видавати більш конкретні накази, що дозволяли розстріл без суду і слідства – за зняття мушкетів з плеча і стрілянину без наказу під Стоуні-Пойнтом в липні 1779 року – і, схоже, схвалив те ж саме для військ, що залишали взводи на марші в серпні 1779 року.
Хоча в 21-му столітті підтримка розстрілу солдатів-втікачів може здатися дивною, сучасники не критикували Вашингтона. Цивільні особи, далекі від того, щоб засуджувати накази Вашингтона як варварські, пропонували заохочення. Джон Адамс писав Генрі Ноксу у вересні 1776 року, жартома стверджуючи, що Континентальній армії потрібно перейняти «стару добру римську моду на децимацію», щоб зосередити розум солдатів на їхніх завданнях. Підлеглі командири також вважали методи Вашингтона прийнятними. Під час битви за Гілфорд Корт=аус у березні 1781 року бригадний генерал Едвард Стівенс розмістив кілька стрільців позаду своєї лінії ополченців Вірджинії з наказом стріляти в тих, хто передчасно відступить. Хоча було б неправильно вважати, що це було єдиною причиною, ополченці Вірджинії билися проти британського наступу під Гілфордом протягом надзвичайно тривалого часу.
В окремих джерелах, які описують випадки загрози страти без суду і слідства, вона, як правило, пов’язана з позитивним результатом: люди Сміта трималися твердо, Сіпл став вірним солдатом, ополчення Вірджинії завзято билося під Гілфорд Кортгаус. Дійсно, неодноразові заклики Вашингтона страчувати боягузів не залишили негативного враження у свідомості його людей. Таким чином, у 18 столітті солдати розглядали це як квазінормальну частину війни, покликану утримати їх у бою. Розповіді про те, що солдатів насправді вбивали їхні офіцери, досить рідкісні, хоча фізичне покарання ухильників (удари плазом меча) було більш поширеним явищем. Часто, як я стверджую у своїй майбутній книзі, цей тип загрози був менш ефективним, ніж позитивне лідерство на полі бою у 18-му столітті.
Підсумки страт та їх майбутнє
Припинімо урок історії і повернімося до сьогодення, щоб я міг запропонувати кілька застережень і висновків. По-перше, я не виправдовую російську армію або її дії на полі бою, і я не виступаю за впровадження загороджувальних загонів і застосування командирами цих загонів страт без суду і слідства. Як і більшість людей у Сполучених Штатах, я підтримую Україну та її боротьбу проти російської агресії. Якщо боротьба йде не так, як ви хочете, погрози стратити ваших людей не допоможуть. Загороджувальні загони і страти без суду і слідства є прикладом того, як російська армія відстає від часу. Але це не означає, що загороджувальні загони та розстріли без суду і слідства не допоможуть росії вгризтися в землю.
По-друге, я не намагаюся сказати, що Вашингтон був жорстоким або поганим командиром. Його практика відповідала сучасним європейським ідеям, що походили від парадигми армії того часу (прусської армії). Насправді я вважаю, що Вашингтон був компетентним командиром, який досягнув американської незалежності – звичайно, з великою іноземною допомогою – створивши професійну армію свого часу, як і інші держави у військовій Європі. Він також створив життєво важливі політичні прецеденти для Сполучених Штатів, які діють донині.
По-третє, те, що Континентальна армія використовувала загороджувальні загони і погрожувала солдатам розстрілом без суду і слідства, не робить справу, за яку вони боролися, менш благородною. Дійсно, у великій главі моєї майбутньої книги, з якої взята ця стаття, я стверджую, що апеляції Вашингтона до славної справи Революції і позитивне натхнення офіцерів були настільки ж важливими для успіху американців, як і погрози смертю. Стрільців використовували в загороджувальних загонах – вони також перемогли британців і створили стан справ, за якого Сполучені Штати змогли встановити свободу для своїх громадян і сприяти самоврядуванню в усьому світі.
Що це означає для України сьогодні? Легко потрапити в пастку есенціалістського мислення щодо російської армії: «Росіяни жорстокі, вони завжди такими булм». Натомість, оцінюючи жахливе рішення надати командирам підрозділів повноваження на розстріл без суду і слід пам’ятати, що ця тактика, яка сьогодні здається нам чужою, колись мала сенс для військових лідерів, які допомогли створити сучасний світ. У широкомасштабних бойових діях, що ведуться швидко мобілізованими військами з обох сторін, боротьба є більш відчайдушною, ближчою до дому і з більшими втратами, ніж будь-що, що бачили Сполучені Штати з часів Громадянської війни та Другої світової війни. Легко критикувати як українське, так і російське прийняття рішень, перебуваючи в безпеці в Північній Америці. Я сподіваюся, що досвід і рішення Вашингтона показують, до чого вдавалися поважні американські командири у відчайдушних обставинах.
Александер Бернс
