У січні 2024 року начальник Генерального штабу Великої Британії генерал сер Патрік Сандерс попередив, що британська молодь зараз є частиною «довоєнного» покоління. Вказуючи на загрозу з боку hосії, він провів пряме порівняння з 1914 роком, коли британські політики не змогли розпізнати міжнародну напруженість, яка призвела до Першої світової війни.
Паралелі стають ще більш помітними, коли ми порівнюємо британську армію зразку 2024 року з британською армією зразку 1914 року. У 2024 році чисельність британської армії буде найменшою з 1700-х років. Хоча вона пишається своїми високими стандартами підготовки і професіоналізму, їй заважають бюджетні обмеження, невдалі програми закупівель (особливо катастрофічна сага про ББМ Ajax), проблеми з набором кадрів і невизначеність щодо її ролі в британській оборонній політиці. Чи повинна армія бути гнучкими силами, зосередженими на гібридній війні? Чи має вона спрямувати свою енергію на створення справжніх експедиційних сил і засобів? Чи вона повинна готуватися до більш масштабної конвенційної війни проти рівного собі супротивника? Визначитися з чіткою роллю заважає відсутність вказівок з боку уряду, який переживає надзвичайно нестабільний період, починаючи з референдуму щодо Брекзиту в 2016 році. Ріші Сунак – п’ятий прем’єр-міністр Великої Британії за останні вісім років, і ані він, ані його попередники не виявляли особливого інтересу до визначення чіткого політичного курсу.
Це залишає армії можливість самостійно приймати рішення про те, як реформуватися і розвиватися. Це ускладнюється заплутаними і часто суперечливими уроками, які вона винесла з нещодавніх війн. Контрастна інформація з власного досвіду армії в Іраку та Афганістані змішується зі спостереженнями за іншими конфліктами, особливо за французькою операцією «Серваль» в Малі та російсько-українською війною, що триває. Як винести і впровадити правильні уроки, щоб підготувати британську армію до 2020-х років і далі, виявилося складним завданням, і деякі коментатори зневірилися в можливості проведення значущих реформ.
Але британська армія вже проходила через це раніше. Згадаймо становище армії в 1914 році. Тоді, як і зараз, армія була невеликою професійною силою, яка пишалася своїми високими стандартами підготовки і лідерства. Проте вона також стикалася з цілою низкою проблем. Вона все ще опрацьовувала уроки англо-бурської війни (1899-1902), тривалого і запеклого конфлікту, що характеризувався роками партизанської війни. Водночас вона намагалася проаналізувати часто суперечливу інформацію, отриману зі спостережень за російсько-японською війною (1904-1905), причому деякі коментатори стверджували, що ця умовна війна була кращою моделлю для майбутнього, ніж власний досвід армії у боротьбі з бурами. На початку 1900-х років британські політичні партії були сповнені рішучості утримувати витрати на низькому рівні і скоротили армійський бюджет до мінімуму. Ситуація погіршувалася частими політичними потрясіннями, в тому числі двома глибоко суперечливими виборами в 1910 році і зростаючими заворушеннями в Ірландії, що ускладнювало вироблення урядом чіткої і послідовної політики щодо армії. Тим часом, зростання заробітної плати в Британії зробило армійське життя менш привабливим для молодих чоловіків, що створило проблеми з набором до армії. Постійно лунали скарги на те, що призовники 1900-х років не були такими ж здоровими, сильними і рішучими, як чоловіки попередніх поколінь. Подібні проблеми переслідують британську армію і в наш час.
Ті, хто стурбований проблемами британської армії сьогодні, можуть черпати натхнення з її досвіду між 1902 і 1914 роками. У цей період британська армія змогла досягти чогось рідкісного в своїй історії: тривалої реформи підготовки і тактики в мирний час, яка добре послужить їй у майбутніх великих конфліктах.
Можна винести кілька ключових уроків. Деякі з них були специфічними для того періоду, в тому числі потреба у важкій артилерії і кавалерії, яка могла б воювати як верхи, так і у спішеному порядку. Інші були більш довготривалими, такі як потреба в чудовій індивідуальній підготовці і, найголовніше, потреба в тому, щоб офіцери, сержанти і солдати були навчені проявляти більшу ініціативу в бою. У цей перехідний момент британська армія також відкрила для себе цінність створення платформи для ветеранів, де вони могли б ділитися своїм досвідом і знаннями, отриманими під час попередніх конфліктів. Західним арміям варто було б розвивати такі платформи і сьогодні.
Досвід англо-бурської війни
Британська армія отримала кривавий і болючий досвід у англо-бурській війні. Війна спалахнула в Південній Африці в жовтні 1899 року, коли бурські республіки Оранжева Вільна Держава і Трансвааль, розлючені багаторічним британським політичним тиском і військовими погрозами, розпочали превентивну війну, щоб захистити свою незалежність. Більшість британської преси привітала цю подію з шовіністичною радістю, а деякі журналісти впевнено прогнозували, що війна закінчиться «до Різдва».
Але війна розвіяла очікування. Багато в чому це було пов’язано з характером бурської армії. Хоча бури не мали постійної армії, вони мали ефективну систему ополчення, яка об’єднувала білих громадян у підрозділи, що базувалися в раїоні їх проживання. Ці люди не мали формальної підготовки, але походили з культури фронтиру, яка виховувала сильних особистостей, багато з яких були вправними стрільцями і досвідченими вершниками. Більшість бурів йшли на війну з власними рушницями і кіньми, а уряд надавав їм спорядження і кінську збрую, якщо це було необхідно. Ці суворі жителі фронтиру виявилися витривалими і дуже мобільними бійцями. Не дивно, що Вінстон Черчилль, сам ветеран війни, згодом вирішив назвати перший британський спецназ «Коммандос», взявши це слово з бурського терміну, що позначав військові підрозділи.
Англо-бурську війну можна поділити на три окремі фази. Бури домінували в період конвенційної війни між жовтнем і груднем 1899 року, здобувши низку перемог над британцями на полях битв. Проте сам успіх бурів, можливо, прирік їхню справу на поразку, оскільки він спонукав британців подвоїти свою відданість війні. Друга фаза війни розпочалася в лютому 1900 року, коли посилені британські війська були готові до наступу. Бури мало що могли зробити, щоб сповільнити просування британського джаггернаута. Сили бурів були розпорошені, і британці відчували себе досить впевнено, щоб проголосити повну перемогу 1 вересня 1900 року.
Але війна вступила у свою третю фазу. Починаючи з березня, бурські загони почали здійснювати партизанські напади на британські тилові райони, націлені на залізниці, які мали вирішальне значення для постачання сил вторгнення. Успіх партизанських операцій переконав багатьох бурських командирів у тому, що шлях до продовження війни лежить через розгортання тривалого повстанського руху, щоб зробити Південну Африку неможливою для керування. Бури використовували свою мобільність і знання місцевості, щоб завдати британцям удару там, де вони були найслабшими. Спроби британців знищити бурів шляхом широкомасштабних зачисток сільської місцевості виявилися дорогими помилками. Розчаровані британські війська вдалися до жорстокої кампанії «випаленої землі», знищуючи бурські ферми і села та зганяючи переміщене цивільне населення до концентраційних таборів, де зрештою загинуло понад 50 000 цивільних бурів та африканців.
Зрештою, саме військові рішення зламали хребет бурському опору. З середини 1901 року британці застосували новий підхід, який зосередився на захисті міських районів і відновленні нормального життя. Британські війська повільно поширювали свій контроль від міста до міста, створюючи низку пов’язаних між собою міських центрів, де цивільне життя поверталося до нормального стану. Водночас британські інженери побудували величезний ланцюг блокгаузів – невеликих імпровізованих дотів, здатних утримувати гарнізон з шести чоловік, – які захищали залізничні лінії та захищені міські райони. У поєднанні ці методи зменшили мобільність бурів та їхній доступ до ресурсів і повільно загнали партизанів у невблаганну південноафриканську пустелю. До травня 1902 року бурський опір був вичерпаний, і бійці, що залишилися, нарешті погодилися скласти зброю.
Ціна перемоги була величезною. Армія зазнала 120 000 втрат, у тому числі 22 000 загиблими, що зробило цей конфлікт найкривавішим для Британії з часів наполеонівських війн. Окрім людських втрат, репутація армії була сильно підірвана. Преса поспішила засудити її погані бойові дії. Впливовий журналіст Лео Емері зробив особливо жорстоку заяву, коли написав, що армія була «значною мірою фікцією», коли мова йшла про реальні бойові дії проти рішуче налаштованих супротивників. Королівська комісія була швидко скликана для з’ясування причин низької ефективності, що призвело до незручних запитань для вищих британських офіцерів.
Вивчення уроків
Важливо, що армія вийшла з цього нещасливого періоду з рішучістю вчитися на своїх помилках. Цей настрій дуже вдало передає вірш Редьярда Кіплінга «Урок», яким відкривався збірник:
Let us admit it fairly, as a business people should,
We have had no end of a lesson: it will do us no end of good.
Складність полягала у визначенні того, які уроки є актуальними для майбутніх конфліктів, а які є унікальними для нещодавно завершеної війни. Цей процес ускладнювався тим, що британська армія була глобальною силою, яка повинна була бути готовою до конфліктів у різних місцях, а також планувала протистояти загрозі великої сухопутної війни в Європі, що насувалася.
Тим не менш, армія мала кілька переваг на момент початку реформ. Першою з них був величезний досвід. Більшість офіцерського складу армії брала участь у англо-бурській війні. Це була сувора школа, де рівень втрат серед молодших офіцерів був більш ніж удвічі вищим, ніж серед їхніх солдатів. Ті, хто вижив у вельдті, що кишів снайперами, мали довести свою спроможність старшим командирам, які, вражені критикою преси, були нетерпимі до будь-якого натяку на некомпетентність чи неефективність. За три роки англо-бурської війни було звільнено більше британських офіцерів, ніж за попередні 50 років разом узяті. Тих, кого спіткала така доля, засилали до містечка Стелленбош у Західно-Капській провінції. Ця практика була настільки поширеною, що слово «відстелленбошити» увійшло в англійську мову як сленговий термін, що означає звільнення зі служби.
Офіцери, які вийшли з цього горнила з незаплямованою репутацією, показали себе в бою. Тепер армія активно цікавилася їхньою думкою. Процес «засвоєння уроків» був неформальним за стандартами 21-го століття: офіцерам надсилали короткі опитувальники з проханням висловити свою думку щодо різноманітних тактичних і технічних питань. Результати були зібрані в «синіх книгах», які містили загальні рекомендації на основі відповідей. Ця робота була підтримана бурхливим розвитком військової періодичної преси. Офіцерів усіх рангів заохочували писати статті для видань, і вони робили це з ентузіазмом. Читацька аудиторія військових періодичних видань значно зросла в роки після англо-бурської війни, і редактори виявилися заваленими матеріалами. Запеклі дебати розгорталися на сторінках таких великих видань, як «Журнал Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень» (Journal of the Royal United Services Institute). Офіцерів усіх рангів заохочували до участі, а за найкращі есеї пропонували щедрі призи.
Поєднання документів з винесеними уроками, внутрішніх дискусій і постійних дебатів дозволило винести кілька ключових уроків з досвіду англо-бурської війни. Найвпливовіший з них – необхідність ініціативи. Британська армія вступила у війну, значною мірою дотримуючись вікторіанських принципів, які наголошували на ретельному контролі, суворому і часто бездумному підпорядкуванні та культі рангу, в якому від молодших офіцерів не очікували і не заохочували приймати рішення. Ця система виявилася абсолютно неадекватною умовам англо-бурської війни. На безкрайніх рівнинах Південної Африки молоді офіцери не мали до кого звернутися за інструкціями – ця тема блискуче відображена в книзі Ернеста Свінтона «Оборона Дафферс Дріфт» – і змушені були вирішувати проблеми на місці.
Було відзначено, що вище командування не до кінця усвідомлювало виклики, з якими стикалися підрозділи, що діяли в дикій місцевості, далеко від підтримки. Молодих офіцерів часто несправедливо звільняли за невдачі на місцях, а це означало, що ті, хто залишився на посаді, вважали за краще перестрахуватися, ніж прийняти рішення, яке могло б призвести до неприємностей. Це було першопричиною багатьох поразок і втрачених можливостей, які переслідували британські операції проти повстанців.
Армія не мала іншого вибору, окрім як визнати, що ініціатива має важливе значення в будь-якій формі війни – чи то боротьба з повстанцями в Південній Африці, чи то конфлікт між державами в Європі. Невдовзі навчання було переглянуто з метою заохочення офіцерів до прояву ініціативи, а помилки в навчанні стали розглядатися як навчальні вправи, а не як можливість присоромити чи покарати порушника.
Ініціативу мали проявляти не лише офіцери. Армія відзначила, що сержантський склад відіграв вирішальну роль у Південній Африці і що найкращі сержанти і капрали стали лідерами на місцях, які могли продовжувати дії після втрат серед офіцерів. В результаті, вперше в своїй історії британська армія заснувала Школу сержантського складу для поширення цього досвіду. Школа виконувала «чудову роботу», але зрештою постраждала від скорочення бюджету. Відтоді армія не має спеціальної школи сержантського складу мирного часу – хоча Академія сержантського складу британської армії, відкриття якої заплановане на 2024 рік, покликана заповнити цю прогалину.
Поштовх до заохочення індивідуальної ініціативи увінчався публікацією в 1909 році Статуту про польову службу, яке закріпило право «людини на місці» приймати рішення, навіть якщо це означало невиконання наказу. Це була революція в британській військовій думці. Така доктрина була б немислима до англо-бурської війни. Доктрина вистояла. Оновлені редакції Статуту польової служби слугували армійською доктриною у Першій та Другій світових війнах.
Важливість ініціативи стала концепцією, що самопідсилюється. Підготовка офіцерів заохочувала до творчого вирішення проблем, а величезна популярність військових журналів сприяла обміну ідеями. В результаті армія глибоко замислилась над тактикою і над тим, як досвід операцій проти повстанців може бути застосований у потенційному конфлікті з рывним супротивником. Незважаючи на запеклі дебати, армія виявилася здатною визначити, що є універсальним для сучасної війни, а що – специфічним для англо-бурської війни. Наприклад, від кількох тактичних концепцій, що виникли в результаті боїв у пустелі, зрештою відмовилися. Серед них – використання так званих «снайперських» артилерійських гармат і надмірно розпорошених піхотних формувань. Обидві тактики мали цінність при боротьбі з невеликими групами партизанів у заростях, але було визнано, що вони не підходять для війни з рівним за чисельныстю супротивником.
Невивчені уроки
Тим не менш, армія не була позбавлена слабких сторін. Крім того, що її переслідували скорочення бюджету і постійні проблеми з набором, акцент на тактичних навичках і індивідуальній ініціативі означав, що широкомасштабним операціям приділялося порівняно мало уваги. Армійські маневри характеризувалися помітними відмінностями в тому, як діяли дивізії. На найвищому рівні висловлювалося занепокоєння з приводу цих розбіжностей, але їх відмахувалися випадковим припущенням, що в разі великої війни головнокомандувач нав’яже єдність своїм підлеглим.
Відсутність чітких оперативних концепцій означала, що армія мала мобілізаційні плани, але не мала плану кампанії на випадок європейської війни. Навіть мобілізаційний план розглядався як варіант, а не як остаточна концепція. На початку Першої світової війни британський уряд був змушений скликати екстрену нараду, на якій прем’єр-міністр Герберт Асквіт запитав зібраних експертів, що потрібно робити. Зрештою, було прийнято модифіковану версію мобілізаційного плану, але армія вступила у війну, не маючи чіткого уявлення про свої цілі та обтяжена заплутаним набором суперечливих наказів від уряду.
Кампанія 1914 року була кривавою і відчайдушно важкою. Німецьке вторгнення в Бельгію і Францію притиснуло британську і французьку армії до воріт Парижа, перш ніж неймовірна контратака в битві на Марні у вересні переламала хід подій. До цього моменту британська армія пережила найдовший бойовий відступ у своїй історії (більшим буде лише відступ з Бірми у 1942 році), подолавши понад 200 миль в умовах гострої небезпеки. Вище командування часто було відсутнє, і те, що армія змогла так ефективно воювати, свідчить про її підготовку, тактику і завзятість. Менша армія не витримала б таких випробувань. Не дивно, що один ветеран пізніше згадував, що Пауль Крюгер, президент Трансваалю, який оголосив війну британцям у 1899 році, «був найкращим другом, якого коли-небудь мала британська армія».
Але тут також є застереження, на яке Сандерс натякнув у своїй нещодавній промові. У серпні 1914 року британська армія могла розгорнути приблизно 120 000 солдатів. До кінця того ж року вона зазнала втрат у 95 000 солдатів і була фактично знищена. Її місце зайняла мужня, але недосвідчена добровольча «Нова армія», яка пройшла криваву криву навчання, поки союзники не здобули остаточну перемогу. Можливо, Сандерс мав на увазі саме цих людей, коли зазначав, що «регулярні армії починають війни, громадянські армії їх виграють».
Відлуння 1914 року для британської армії зразка 2024 року вражає. Армія вийшла з тривалого періоду операцій проти повстанців і зараз стоїть перед загрозою великої сухопутної війни в Європі. Її бюджет і чисельність були скорочені урядом, який все ще вимагає глобальних можливостей. Їй варто було б звернути увагу на приклад своїх попередників сторічної давнини, щоб зрозуміти, як вона може максимально використати свій досвід у боротьбі з повстанцями. Хоча не всі уроки будуть актуальними для майбутнього конвенційного конфлікту, дискусія створює можливість синтезувати корисні уроки. Цей процес в епоху після англо-бурської війни підкреслив важливість не лише заохочення ініціативи, але й активної підготовки для її прищеплення. З яким би викликом не зіткнулася британська армія в 21 столітті, вона вимагатиме від своїх офіцерів, сержантів і солдатів такого ж швидкого мислення і підходу до вирішення проблем, який їхні попередники так добре застосовували в 1914 році.
Спенсер Джонс
