Декарбонізація Європи має бути прискорена – для цього потрібна нова європейська соціальна модель.
Минулого місяця Європейська комісія запропонувала, щоб до 2040 року викиди парникових газів в Європейському Союзі скоротилися на 90% від рівня 1990 року. Щоб досягти такої мети, нам потрібно буде прискорити темпи декарбонізації: за три десятиліття до 2020 року ЄС досяг 30-відсоткового скорочення, але за два десятиліття між 2020 і 2040 роками він повинен буде досягти ще 60-відсоткового скорочення – вдвічі більше за дві третини часу.
Проте опір кліматичній політиці зростає, і, побоюючись посилення популістських кліматичних скептиків, відбувається відкат назад на політичному рівні. Ми стаємо свідками кліматичної реакції. Але потім кліматична криза зіштовхує нас з унікальним і безпрецедентним сузір’ям нерівностей.
На відміну від попередніх криз, причина і наслідок віддалені у часі та просторі, а зв’язок між колективним ризиком та індивідуальними діями не є чітким. Хоча зміна клімату матиме драматичні наслідки для майбутніх поколінь, а також для вразливих регіонів і людей, вона не сприймається як неминуча небезпека тими, хто несе найбільшу відповідальність за викиди: не існує прямого зв’язку між, скажімо, вугільною шахтою в Австралії та повенями в Європі. І якщо локальне забруднення повітря чи води можна зупинити в джерелі з негайним ефектом, то у випадку зі зміною клімату лише скоординовані та примусові дії можуть принести результати, і лише протягом десятиліть.
Однак вплив кліматичної політики на робочі місця відчувається тут і зараз. Набагато більша загроза для засобів до існування людей і справедливості – зміна клімату як така – здається віддаленою і тому менш важливою, ніж безпосередній вплив кліматичної політики. Водночас існуюча нерівність значно ускладнює весь процес декарбонізації (згадаймо “жовті жилети” у Франції або нинішні протести фермерів по всій Європі) і потребує вирішення. Попереду не менше кліматичних дій, а більше “справедливого переходу”.
Інструменти соціальної політики
Посилення кліматичних амбіцій посилить соціальні наслідки цієї трансформації, принаймні в короткостроковій перспективі: диференційований розподіл наслідків кліматичної політики, зміни на ринку праці та виклики, пов’язані з доступністю та вартістю низьковуглецевих технологій. І ці різні виміри вразливості часто є кумулятивними та взаємопов’язаними.
За останні п’ять років європейські політики продемонстрували більшу відкритість і чутливість до соціального виміру – відмовившись від недосконалих практик антикризового управління після кризи в єврозоні та погодивши Європейський стовп соціальних прав. Проте конкретна політика щодо подолання соціальних наслідків зміни клімату та зеленого переходу була розроблена лише після прийняття Європейського зеленого курсу у 2019 році: у 2020 році було створено Механізм справедливого переходу, а у 2021 році – Соціальний кліматичний фонд (який почне діяти лише у 2026 році). Криза цін на енергоносії та вартості життя також спонукала політиків ЄС перепрофілювати Фонд відновлення та стійкості (створений у 2020 році для подолання наслідків пандемії) для зеленого переходу.
Ці політичні інструменти мають тенденцію демонструвати певну закономірність: вони починаються з вирішення конкретних питань, часто з вузьким фокусом і обмеженими ресурсами; у міру виникнення нових викликів їхня сфера застосування розширюється ситуативно, але без додаткових ресурсів. Нещодавно директива про мінімальну заробітну плату та рекомендація Ради ЄС щодо справедливого та інклюзивного “зеленого” переходу стали важливими інструментами для зміцнення соціальних партнерів і колективних переговорів, але необхідно докласти більше зусиль для того, щоб вони також мали ефект на національному рівні.
“Екосоціальна” модель
Попри всю позитивну риторику і добрі наміри, ця клаптикова політика далека від цілісного, всеосяжного підходу до справедливого переходу, як того вимагає Міжнародна організація праці у своїх керівних принципах. Більше того, ЄС поки що не має жодного політичного інструменту, який би забезпечував колективне покриття ризиків, пов’язаних з кліматом та екстремальними погодними умовами.
Таким чином, Європа повинна не лише зміцнити свою соціальну модель, але й перетворити її на “еко-соціальну” модель. Для цього їй потрібен новий суспільний договір – соціально-екологічний договір.
Подолання нової складної системи переплетених нерівностей при одночасній трансформаційній “зеленій” реструктуризації всієї економіки вимагає від держави провідної ролі. Подолання кліматичної кризи та кризи біорізноманіття відповідно до соціальних цілей може прискорити низьковуглецевий перехід у всеохоплюючий і справедливий спосіб, зміцнюючи егалітарну та екологічну публічну сферу, яка захищає права працівників і природу.
Справедливий перехід потребує оновленої соціальної держави як гаранта і сприяння, з активною роллю профспілок, громадянського суспільства та роботодавців. Вона повинна встановлювати орієнтири для координації політики, створювати резерви для забезпечення соціального захисту, а також управляти та сприяти трансформації ринку праці через соціальні інвестиції, забезпечуючи при цьому соціальний діалог та залучення зацікавлених сторін.
Основні елементи
Декілька організацій (ООН, МОП, Міжнародний валютний фонд та Всесвітній економічний форум), а також профспілки, громадянське суспільство та роботодавці заявили про необхідність укладення нового суспільного договору з різними акцентами, але спільною основою. На основі їхніх вимог можна сформулювати основні елементи соціально-екологічного договору.
Екосоціальна модель ґрунтується на сталому зростанні, яке поважає планетарні кордони і працює для всіх. Соціальні ризики, в тому числі ті, що виникають внаслідок “зеленого” переходу, розосереджуються від працівників, тоді як усі справедливо беруть участь у соціальному прогресі. Доступний та ефективний соціальний захист зменшує нерівність, бідність та соціальну ізоляцію.
Без належної соціальної політики та політики на ринку праці всі нерівності, що існували до цього, посилюються під час переходу. Тому необхідно терміново вирішити цілу низку існуючих проблем: поляризацію доходів і стагнацію заробітної плати, нестабільність робочих місць з неформальною зайнятістю і нестабільними трудовими контрактами, проблему доступного житла, доступу до якісної охорони здоров’я та освіти, стійкі гендерні та етнічні розриви, зростаючі регіональні диспропорції, вразливість до зміни клімату та екологічних ризиків. А для переходу до економіки з нульовим рівнем викидів вуглецю необхідно вирішити проблеми диференціації на ринку праці (зміна роботи, розвиток навичок), розподільчих наслідків кліматичної політики (енергетична і транспортна бідність), а також доступності та вартості низьковуглецевих технологій.
Ключова роль
З точки зору конкретної політики, це вимагає:
- створення кліматично дружніх, якісних робочих місць;
- політичні рамки (включаючи регіональну та промислову політику), що сприяють переходу до ринку праці та розвитку “зелених” навичок, виправляють регресивні розподільчі наслідки кліматичної політики для вразливих груп населення та роблять низьковуглецеві технології доступними для всіх і доступними для всіх;
- рівні права для всіх працівників, незалежно від форми їхньої зайнятості;
- універсальний соціальний захист з перспективою універсальних базових послуг;
- ліквідація будь-якої дискримінації, в тому числі за етнічною приналежністю, віком або статтю, та
- справедливе оподаткування фізичних і юридичних осіб на національному та міжнародному рівнях.
На європейському рівні головними дійовими особами є інституції ЄС, держави-члени, роботодавці, профспілки та громадянське суспільство. “Екосоціальна” держава відіграє ключову роль у всеосяжній, цілісній політиці, де кліматична, макроекономічна, промислова, ринкова та соціальна політика формують узгоджену систему.
Суспільний договір, заснований на взаємних зобов’язаннях, має бути підкріплений обов’язковими критеріями та імплементацією. Нинішні практики справедливого переходу, такі як комплексна перевірка та кодекси поведінки, є корисними, але здебільшого базуються на м’якому праві, тоді як кліматична та економічна політика спирається на тверде право. Інструменти політики потребують належного балансу між ними, поєднуючи регулювання, ринкові механізми, оподаткування та встановлення стандартів.
Глобальний рівень
Укладення, моніторинг та реалізація такого договору потребує належного соціального діалогу та залучення громадянського суспільства. Всі учасники повинні розвивати нові можливості та бути відкритими до співпраці та альянсів.
Бізнес має визнати, що, окрім мотиву прибутку, він повинен служити всьому суспільству: екологічні, соціальні та управлінські цінності (ESG) мають бути чимось більшим, ніж просто зв’язки з громадськістю. Профспілки повинні стати агентами змін, активно просуваючи політику справедливого переходу та керуючи реструктуризацією на рівні заводів по всьому ланцюжку створення вартості.
Профспілки також потребують нових стратегій, щоб увійти в нові сектори та види діяльності, такі як “зелена” та цифрова економіка, та організуватись у них. У дусі юніонізму соціальних рухів вони повинні виходити за межі своїх членів і створювати альянси з організаціями громадянського суспільства.
Соціально-екологічний договір повинен також досягти глобального рівня. Враховуючи специфічну роль МОП, її члени, зокрема, організації трудящих, мають найкращі можливості для участі в розробці та укладенні нового соціально-екологічного договору в рамках багатосторонньої системи. Глобальна коаліція за соціальну справедливість, ініційована на Міжнародній конференції праці 2023 року, є гарною відправною точкою.
Автор: Бела Гальгочі – старший науковий співробітник Європейського інституту профспілок та редактор публікації “Заходи реагування на енергетичну кризу: цілеспрямованість політики та кліматичні компроміси” (ETUI, 2023).
Джерело: Social Europe, ЄС
