«Зрозуміло, що головним елементом будь-якої політики Сполучених Штатів щодо Радянського Союзу, – писав Джордж Кеннан у 1947 році, – має бути довгострокове, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансивних тенденцій». Коли Кеннан виголошував цю знамениту фразу, він мав на увазі не лише Європу: Азія і Близький Схід були каталізаторами протистояння на початку Холодної війни. Радянські експансивні тенденції виходили з універсального впливу комунізму і спадщини Російської імперії, яка активно діяла в Європі, Азії та на Близькому Сході. У 2024 році, коли експансивні тенденції росії знову стали очевидними, глобальна спрямованість мислення Кеннана є такою ж важливою, як і його рекомендація, що політика США має базуватися на ідеї стримування.
Вторгнення росії в Україну у 2022 році мало на меті довести, що Сполучені Штати та їхні союзники не пишуть правила гри на міжнародній арені. Довести це в Європі, серці ліберального міжнародного порядку, означає прискорити настання пост-західного порядку в усьому світі. Росія переналаштувала всю свою зовнішню політику відповідно до потреб тривалої боротьби. До 2022 року росія вже розширювала свої торговельні та політичні відносини з незахідними країнами і вступала в суперечки зі своїми західними партнерами на міжнародних форумах. Починаючи з 2022 року, росія різко розширила ці вже існуючі тенденції, імпровізуючи на кожному кроці.
Чотири стовпи російської глобальної зовнішньої політики – це самозбереження, декомпартменталізація, фрагментація та інтеграція. Росія забезпечила життєдіяльність своєї економіки та оборонних підприємств, одночасно намагаючись зберегти свій військовий вплив за межами Європи – успішно в Сирії та Сахелі і менш успішно на Південному Кавказі. У багатьох політичних питаннях росія відмовилася від розмежування із західними державами. Ведучи війну наративів, руйнуючи застарілі багатосторонні інституції та наполягаючи на дедоларизації міжнародних фінансів, дипломатично гіперактивна росія намагається фрагментувати існуючий міжнародний порядок. Росія також інтегрує партнерів у клуби, що виключають західні держави (наприклад, альянс БРІКС у складі Бразилії, росії, Індії, Китаю та Південної Африки) і співпрацює з альянсами, що мають відверто антизахідну спрямованість (наприклад, новий «Альянс держав Сахелю»).
Прогрес росії був досить значним у цих чотирьох сферах, щоб забезпечити їй перемогу у війні і поставити російську економіку на незахідний фундамент. Успіхи росії були не лише питанням кмітливості: Кремль скористався численними помилками Заходу у згуртуванні світової громадської думки. Водночас, переорієнтація зовнішньої політики росії породжує витрати і ризики для Кремля. Для росії багато що залежить від війни. Перемога в Україні довела б, що росія є самостійним глобальним гравцем, здатним дати відсіч грізним супротивникам. Якщо війна затягнеться на невизначений термін або якщо Україна вирветься вперед, крайній антизахідний курс росії може почати виглядати короткозорим, непередбачуваним і таким, що приречений на поразку.
Сполучені Штати та їхні європейські союзники повинні відповісти глобальній росії стратегією стримування, що складається з кількох частин. Одне завдання – аналітичне: з’єднати точки в глобальній зовнішній політиці росії. Інше – протистояти росії вибірково – там, де її діяльність є особливо зловмисною. Третє – позитивно визначити власну глобальну присутність, а не просто як стратегію за замовчуванням для протистояння росії (або Китаю). Найголовніше, Сполучені Штати повинні допомогти Україні зірвати військові цілі росії у Європі. Ці цілі є центральними в глобальних прагненнях росії.
Самозбереження
Щоб стримати росію у 2022 році, Захід зробив ставку на ринки. Він розраховував на свою центральну роль у світі фінансів, технологічних інновацій і торгівлі, сподіваючись, що загроза масованих санкцій стримає російського президента Владіміра Путіна. Коли почалася війна, Захід зробив ставку на те, що санкції завдадуть росії такої шкоди, що або її військова машина вийде з ладу, або розчароване населення обмежить амбіції Путіна. Росія, яку не зупинили санкції, зберегла рятівні кола для своєї економіки і військової машини, використовуючи і без того міцні відносини з Китаєм і багато інших двосторонніх зв’язків в Азії, Африці, на Близькому Сході і в Латинській Америці. Росія знайшла ринки збуту своїх енергоносіїв в Азії і надійні джерела озброєнь в Ірані та Північній Кореї. Туреччина, Центральна Азія і Південний Кавказ стали каналами для «обхідної торгівлі» санкційними товарами в росію.
Для Путіна економічний розрив росії із Заходом, можливо, не був альтернативною ціною війни. Можливо, це була одна зі стратегічних цілей війни. У 1990-х роках глибока залежність росії від Заходу накладала відбиток на її зовнішню політику. Оскільки росія покладалася на Захід у питаннях кредитів та інвестицій, тодішній президент Борис Єльцин не міг нічого зробити, щоб зупинити розширення НАТО. Продемонструвавши в 2014 році і знову в 2022 році, що російська економіка може пережити західні санкції, Путін знизив ефективність майбутніх західних санкцій, що стало для нього замкнутим колом. Зростаюча залежність росії від Ірану та Північної Кореї, які часто відкидаються як технологічні задвірки, дає їй переваги в реальному часі перед Україною.
Вливаючи ресурси в Україну, росія не стоїть на місці і в інших місцях. У Сирії російські війська після лютого 2022 року передали кілька позицій угрупованням, пов’язаним з їхнім партнером Іраном. Водночас Москва наполягала на нормалізації відносин Сирії з арабськими країнами та Туреччиною, сподіваючись залучити фінансування на відбудову Сирії, яке сама росія не може надати. Обидва заходи були спрямовані на захист російського впливу. В Африці росія аналогічним чином забезпечила свою присутність, нещодавно реструктуризувавши і ребрендингувавши приватну військову компанію «Вагнер» на «Африканський корпус», який Міністерство оборони тримає на короткому повідку. Лише на Південному Кавказі, де номінальний союзник росії Вірменія оплакує вимушений вихід етнічних вірмен з Нагірного Карабаху, війна в Україні помітно підірвала її військовий вплив.
Декомпартменталізація
До 2022 року відокремленість (компартменталізація) у відносинах росії із Заходом вже була практикою, що перебувала під загрозою зникнення. Після анексії Криму Сполучені Штати призупинили співпрацю з росією з низки питань – щоб покарати її та змусити змінити російську зовнішню політику. Проте Москва і західні столиці зуміли ізолювати сфери критичних інтересів від взаємних претензій, продовжуючи говорити про майбутнє контролю над ядерними озброєннями, Арктику або шляхи доставки вкрай необхідної гуманітарної допомоги до Сирії.
З початком війни 2022 року росія стала набагато категоричнішою. Москва призупинила свою участь у новому Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО) і відкинула численні пропозиції адміністрації Джо Байдена відновити дискусії про контроль над ядерними озброєннями. Цим росія посилає кілька сигналів: що між росією і Заходом виникає щось схоже на стан війни; що для росії поступка в одному питанні може означати підрив її позицій в інших питаннях; і що перемога у війні в Україні є пріоритетом, набагато вищим за ту цінність, яку може мати для росії співпраця з питань контролю над озброєннями, зміни клімату чи Арктики.
Готовність Путіна відкинути будь-який порядок денний співпраці із Заходом створює небезпеку для самої росії. Контроль над озброєннями, не кажучи вже про встановлення глобальних норм щодо зміни клімату, – це зусилля, які роблять росію безпечнішою і покращують якість життя росіян. Підтримуючи (майже ядерний) Іран і (ядерну) Північну Корею, Кремль не може бути впевненим, що цими країнами назавжди будуть правити дружні Москві режими. Росія з економікою середнього розміру не має нескінченних ресурсів, щоб конкурувати в багатополярній гонці ядерних озброєнь – гонці, яку її власна політика цілком може розпалювати. Подібно до того, як компартменталізація колись стримувала конфлікти між росією і Заходом, глобальна ескалація у відносинах із Заходом може обернутися проти росії. Наприклад, якщо нинішня напруженість на Близькому Сході переросте у повномасштабну війну, росії буде важко зберегти свою присутність у Сирії.
Фрагментація
Ще з часів проголошення міністром закордонних справ Євгєнієм Прімаковим «багатополярності» в середині 1990-х років, росія після Холодної війни не погоджується з глобальним домінуванням Заходу. За роки, що передували вторгненню 2022 року, Росія підірвала підтримку існуючих багатосторонніх інституцій та режимів. Вона поширювала наратив про дисфункціональний «міжнародний порядок, заснований на правилах» – зневажливе посилання росії на гадану західну гегемонію. Роками російські дипломати нарікали на те, що західні держави порушують правила в таких організаціях, як Організація із заборони хімічної зброї.
З 2022 року росія підняла ставки. Москва розумно використала глобальне невдоволення Заходом. Стверджуючи, що Захід з незапам’ятних часів вторгається в суверенні країни і перекроює мапу, росія відводить критику своєї війни проти України. Напад ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня і його наслідки дали Москві нові інструменти переконання. У той час як Захід підтримує атаку Ізраїлю на Газу, росія спостерігає за цим збоку. Вона може посилити глобальне обурення, яке поширюватиметься з росією чи без неї. Не маючи плану дій, росія хапається за проблеми Заходу, коли б і де б вони не виникали.
Росія також стала більш обструкціоністською в багатосторонніх інституціях. На тлі загострення критики в установах ООН російські дипломати творчо підходять до створення паралічу, вносячи тексти, які конкурують з резолюціями, що підтримуються Заходом, і створюючи процедурні затримки. За словами одного з чиновників, російські дипломати використовували правила ООН «так, ніби вони спали з ними під подушкою». У Раді Безпеки ООН крихкий modus vivendi, який ще зберігався між росією та західними державами у 2022 році, з часом також став більш хитким. У цьому паралічі не можна звинувачувати лише росію: західні дипломати висловлювали свої претензії до росії щодо України на кожному форумі, відштовхуючи від себе колег з Глобального Півдня. Вимоги західних держав після вторгнення, щоб Глобальний Південь приєднався до їхньої позиції щодо України, призвели до приголомшливого зворотного ефекту.
Нарешті, намір росії фрагментувати міжнародні системи, очолювані Заходом, охоплює і міжнародний фінансовий сектор. Потрапивши під безпрецедентні західні санкції і відрізана від інфраструктури SWIFT, росія прийняла ідею дедоларизації, хоча залежність росії від юаня і рупії викликає проблеми. Хоча Кремль мріє про перехід БРІКС до єдиної валюти, залишаються практичні перешкоди, і росії не вдалося спонукати інші країни відмовитися від долара США. Тут російське прагнення до фрагментації поки що мало просунулося вперед.
Інтеграція
Найбільш заплутаним з глобальних проєктів росії є інтеграція незахідних структур партнерства і лояльності. Москва доклала зусиль для розширення як БРІКС, так і Шанхайської організації співпраці, вітаючи зростаючу інтеграцію серед тих, кого російські дипломати називають «глобальною більшістю». Як голова нещодавно розширеного БРІКС, росія планує провести цього року понад 200 заходів, зокрема міністерську зустріч у Нижньому Новгороді та саміт у Казані.
Москва також досліджує менш інституціоналізовані форми інтеграції. З її подачі виникає синергія між сузір’ями держав, які вороже налаштовані до Заходу. Союзники росії – Білорусь та Іран – посилюють співпрацю у сфері оборони. Цієї весни росія проведе планові спільні військово-морські навчання з Китаєм та Іраном, запропонувавши також аналогічні тристоронні навчання з Китаєм і Північною Кореєю. Китай, Іран, Північна Корея і росія намагаються прив’язати «американського Гуллівера» до перехресних криз і зон бойових дій. Синхронізація не обов’язково розігрується заздалегідь, але вона вже має кумулятивний ефект. Сполучені Штати стикаються з перспективою одночасних криз безпеки в Азії, Європі та на Близькому Сході.
У Сахелі, регіоні, який продовжує схилятися до військових диктатур, Буркіна-Фасо, Малі та Нігер восени підписали тристоронній пакт про взаємну оборону. На тлі їхнього спільного виходу з Економічного співтовариства західноафриканських держав Москва сигналізувала про свою зацікавленість у посиленні співпраці з «Альянсом держав Сахелю». Після нещодавніх успіхів у бойових діях в Малі «Африканський корпус» був запрошений до Буркіна-Фасо і цілком може з’явитися в Нігері. Успішно позиціонуючи себе як єдину зовнішню силу, яка серйозно налаштована на боротьбу з тероризмом, росія створює нову вісь партнерів.
Ближче до дому росія започаткувала інтеграційні проекти. Протягом десятиліть росія була провідною силою в Організації Договору про колективну безпеку – військовому союзі пострадянських держав, створеному в 1992 році. У січні 2022 року договір був у центрі уваги, коли він успішно провів операцію з підтримання режиму на тлі протестів у Казахстані, але після вторгнення в Україну він не справляє враження. Коли у вересні 2022 року члени Організації – Киргизстан і Таджикистан – розпалили давню прикордонну суперечку, Організація Договору про колективну безпеку не змогла виступити посередником. У конфлікті між Вірменією та Азербайджаном вона також відіграла приглушену роль. Роздратований вірменський уряд врешті-решт звернувся за зброєю до Франції та Індії і провів спільні військові навчання зі Сполученими Штатами. В економічній сфері регіональні інтеграційні зусилля росії були дещо успішнішими. На тлі процвітання російської обхідної торгівлі Євразійський економічний союз, покликаний створити спільний ринок для росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану та Вірменії, після лютого 2022 року став свідком переплетення бізнес-еліт.
Баланс
Коли росія не змогла взяти Київ і була відкинута на схід і південь України наприкінці 2022 року, викристалізувалися низькі очікування щодо російської зовнішньої політики. Уряд США визначив «стратегічну поразку» росії як кінцевий результат її політики щодо України. Цей оптимізм був передчасним – не лише з огляду на військову конфігурацію на українській території, яка поступово почала схилятися на користь росії, але й з огляду на оновлену російську державну політику. Росія виявилася вправною у політичній економії війни, у стилізації себе як Давида, що бореться з американським Голіафом, при цьому досі уникаючи втягнення у дорогі промахи за межами Європи
Відкритим питанням для російської зовнішньої політики є те, чи є її глобальні амбіції послідовними. Для росії вони є життєздатними, хоча на горизонті маячать небезпеки для російської економіки. Але якщо імпровізаційний опортунізм росії надає їй маневреності, він також свідчить про певний нігілізм, ніби російська зовнішня політика існує заради війни, а не війна заради якогось більшого набору політичних цілей. Цей нігілізм найяскравіше виражений у майже нав’язливому антизахідництві росії, яке у світі завжди в моді, але є занадто абстрактною і занадто порожньою позицією, щоб на ній можна було побудувати щось справді міцне. Це також призводить до появи багатьох дивних, розрізнених супутників.
Змагання з глобальною росією
Визнати масштаб виклику, який становить росія, означає, перш за все, з’єднати точки її глобальної зовнішньої політики. Щоб зменшити джерела самозбереження росії, Сполучені Штати повинні продовжувати закривати лазівки в санкціях. Перервати постачання зброї з Ірану та Північної Кореї буде надскладним завданням, але інші зусилля, спрямовані на те, щоб заморити російську військову машину голодом, мають ефект – про що свідчить зростання кількості іноземних банків, які обмежують свою діяльність з російськими клієнтами. Хоча російська військова присутність за межами Європи залишається скромною, Сполучені Штати повинні протидіяти російській підтримці зловмисних акторів на Близькому Сході, де це можливо, одночасно підтримуючи уряди країн-партнерів в Африці, щоб обмежити подальше розширення Африканського корпусу. Оскільки Вашингтон не може (і не повинен) протистояти Москві скрізь, він повинен зосередитися на тих театрах, де російська військова діяльність ризикує мати найбільші негативні побічні ефекти.
Сполученим Штатам не варто очікувати, що росія повернеться до компартменталізації найближчим часом. Зусилля зі стримування ядерної Північної Кореї та недопущення перетину Іраном ядерного порогу доведеться докладати не лише без росії, але й всупереч їй. Вашингтон повинен закликати росію повернутися до переговорів про контроль над ядерними озброєннями до закінчення терміну дії нового Договору СНО в 2026 році, серйозно готуючись до того, що Путін не буде співпрацювати.
Протистояти зусиллям росії, спрямованим на зміну міжнародного порядку і просування власних інтеграційних проектів, буде дуже складно. Підтримка Вашингтоном безвідповідального уряду прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу ще більше підірвала довіру до Заходу, прояснивши простий урок: чим більше Сполучені Штати та їхні союзники зможуть запропонувати Глобальному Півдню на його умовах, якими б вони не були, і чим більше поваги вони виявлятимуть до зовнішньополітичної автономії цих країн, тим більше вони викриватимуть численні порожнечі, які лежать в основі російської зовнішньої політики. Сила прикладу в кожному випадку затьмарить силу аргументів. Те ж саме стосується і сили негативного прикладу.
Найбільш нагальним є продовження підтримки України. Якщо Москва виграє війну, її зусилля з перекроювання міжнародного порядку прискоряться. Росія, яка контролюватиме Україну, почуватиметься більш впевненою в собі, а її ресурси будуть менш обмеженими. Її привабливість як партнера для незахідних держав зросте, в той час як довіра до Заходу в Європі та інших регіонах буде підірвана. Глобальна гра росії проходить через Україну. Саме тут її треба зупинити.
Майкл Кіммейдж та Ханна Нотте
