Володимир Путін вважає, що він виконує історичну місію з повернення “російських земель” і неминуче піде далі, якщо його не зупинити в Україні, пише Пітер Дікінсон.
Наприкінці лютого, коли світ відзначав другу річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, не можна було позбутися відчуття похмурості, що наростало. Хоча хор міжнародних лідерів висловив свою рішучість і надалі підтримувати Україну, зараз очевидно, що Росія має перевагу, оскільки конфлікт перетворюється на війну на виснаження. Дійсно, коли майбутнє військової допомоги США під питанням, настрої серед партнерів України помітно погіршуються, оскільки думки звертаються до катастрофічних наслідків потенційної перемоги Росії.
В останні тижні все більше західних лідерів почали публічно попереджати, що їхні країни можуть незабаром стати об’єктами російської агресії. Останнім лідером, який забив на сполох, став президент Франції Еммануель Макрон, який 26 лютого заявив, що Росія може напасти на країни-члени НАТО “в найближчі кілька років”. Макрон також викликав палкі дебати, відмовившись виключити можливість відправки західних військ в Україну.
Не всі вірять, що Путін-переможець неминуче піде далі. Багато хто залишається скептично налаштованим і стверджує, що російський диктатор зацікавлений лише в Україні. Інші вказують на добре задокументовані труднощі російської армії під час нинішнього вторгнення як на доказ того, що будь-який напад Росії на альянс НАТО буде рівнозначний військовому самогубству. Ці аргументи відображають фундаментальну нездатність багатьох на Заході зрозуміти справжні мотиви російського вторгнення і природу загрози, яку становлять імперські амбіції Владіміра Путіна.
Коли Путін вперше розпочав повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, він спочатку намагався представити його як оборонний захід проти “українських нацистів” і розширення НАТО. Однак у міру розгортання конфлікту ставало все більш очевидним, що Кремль веде старомодну колоніальну війну з метою імперської експансії.
Влітку 2022 року Путін прямо порівняв своє вторгнення з імперськими завоюваннями російського царя Петра І у вісімнадцятому столітті. Через кілька місяців він проголосив анексію чотирьох українських областей, оголосивши їх “історично російськими землями”. Відтоді він стверджує, що “ніякої України ніколи не існувало в історії людства”, і віддав наказ викорінити всі сліди української національної ідентичності на підконтрольних Кремлю територіях України.
Історична мотивація Путіна, мабуть, була найбільш очевидною під час його нещодавнього інтерв’ю з американським медійником Такером Карлсоном. Хоча Карлсон відкрито заохочував Путіна звинувачувати НАТО і США у вторгненні, російський правитель вважав за краще розпочати півгодинну лекцію з історії, в якій витоки нинішньої війни міцно занурилися в далеке минуле. Замість того, щоб виправдати своє вторгнення з точки зору сучасної геополітики, Путін вирішив стверджувати, що Україна історично була російською і тому є законною ціллю.
Холодна мрія Путіна про повернення “історично російських земель” ставить велику кількість країн під загрозу того, що їх спіткає та ж доля, що й Україну. Кремлівський силовик відомий тим, що оплакує розпад Радянського Союзу, але його ревізіоністські амбіції насправді виходять далеко за межі колишнього СРСР. Путін неодноразово висловлював переконання, що Радянський Союз насправді був продовженням Російської імперії, а розпад СРСР – “розпадом історичної Росії”. “Те, що створювалося протягом 1000 років, значною мірою було втрачено”, – прокоментував він у грудні 2021 року.
Виходячи з цієї викривленої логіки, історичні аргументи, використані Путіним для виправдання вторгнення в Україну, можуть бути однаково застосовані до будь-якої країни, яка колись входила до складу Російської імперії. Це призвело б до того, що список потенційних цілей включав би Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Польщу, Молдову, Грузію, Вірменію, Азербайджан і всю Центральну Азію, не кажучи вже про Аляску. Будь-хто, хто має спокусу відкинути ідею вторгнення Росії в ці країни, повинен пам’ятати, що всього десять років тому більшість українців були так само впевнені, що такі речі неможливі у двадцять першому столітті.
Путін також не керується лише своїм глибоко вкоріненим бажанням зупинити імперський занепад Росії. Він також розглядає вторгнення в Україну як боротьбу за завершення епохи домінування Заходу і встановлення нового багатополярного світового порядку. Після десятиліть, витрачених на обурення зниженням статусу Росії та приниженнями, які вона відчувала в пострадянський період, він намагається представити війну в Україні як битву проти Pax Americana, щоб сформувати майбутнє міжнародних відносин. Путін вважає, що перемога над Україною стане вирішальним проривом, який підірве весь світовий порядок, що склався після 1991 року, і скасує вердикт холодної війни.
Ті, хто сумнівається, стверджують, що російська армія зараз не в тій формі, щоб здійснювати подальші вторгнення, не кажучи вже про протистояння військовій могутності самого НАТО. Ця аргументація є зовні переконливою. Зрештою, репутація путінської армії як армії номер два у світі зазнала серйозного удару в Україні. Російське командування програло низку ключових битв і зазнало катастрофічних втрат як в людях, так і в техніці, що робить їх все більш залежними від грубої сили примітивної тактики “людської хвилі”.
Незважаючи на ці невдачі, було б нерозумно недооцінювати військовий потенціал Росії. За останні два роки Путін поставив всю російську економіку на військові рейки. Озброєні заводи працюють цілодобово і вже впевнено випереджають весь альянс НАТО у виробництві артилерійських снарядів та інших ключових видів озброєнь. Росія, можливо, втратила сотні тисяч вбитими і пораненими в Україні, але Кремль все ще має величезні невикористані резерви чоловіків придатного до служби віку, які можуть бути мобілізовані вчасно для наступного великого вторгнення.
Скептики також схильні ігнорувати ймовірний вплив перемоги в Україні на військовий потенціал Росії. З практичної точки зору, завоювання України забезпечило б російській армії сотні тисяч додаткових призовників і широкий спектр нового озброєння. Контроль над Україною значно посилив би військову машину Кремля, запропонувавши новий доступ до низки великих українських підприємств, які раніше відігравали ключову роль у радянському військово-промисловому комплексі. Це зробило б Росію домінуючою силою на світових сільськогосподарських ринках, надавши Москві величезні важелі впливу, які можуть бути використані для підкупу союзників і стримування опонентів.
Важливо, що успіх в Україні надав би Путіну величезний додатковий імпульс, одночасно дестабілізувавши і деморалізувавши весь демократичний світ. Усередині Росії ще більше посиляться провоєнні настрої, а месіанське бачення Путіна про нову Російську імперію буде виправдано. На міжнародному рівні існуючі союзники Росії могли б сміливо збільшувати свою підтримку, а країни позаблокового Глобального Півдня поспішили б зміцнити зв’язки з тріумфуючим Кремлем. У такому сприятливому геополітичному кліматі Путіну, безсумнівно, буде важко встояти перед спокусою ескалації конфронтації із Заходом. Більше того, він майже напевно розглядатиме це як можливість, що випадає раз у житті, для виконання своєї історичної місії.
Це не означає, що нам слід очікувати побачити російські танки на вулицях столиць країн НАТО найближчим часом. Путін знає, що він може досягти своїх цілей шляхом дискредитації НАТО, а не шляхом фактичної поразки Альянсу на полі бою. З огляду на це, Кремль, швидше за все, обере гібридну тактику, яка застосовувалась на ранніх етапах вторгнення в Україну в 2014 році. Дійсно, дуже легко уявити собі неідентифіковані російські війська, що діють на території НАТО за завісою ледь правдоподібного заперечення.
Ескалація гібридної війни проти альянсу НАТО дозволила б Москві скористатися відсутністю рішучості і страхом перед ескалацією, які західні лідери демонстрували протягом останніх двох років в Україні. Чи готове нинішнє покоління лідерів США, Німеччини чи Франції втягнути свої країни у війну з Росією через неоднозначне “проросійське” повстання в естонському прикордонному містечку? Якщо ні, то відсутність рішучої відповіді може фатально підірвати основне зобов’язання НАТО щодо колективної оборони. Альянс може формально пережити такий удар, але втрата довіри до нього буде катастрофічною. Мине небагато часу, і окремі країни-члени НАТО почнуть формувати свої власні системи безпеки і пропонувати поступки Кремлю.
Навіть якщо Путін вирішить не випробовувати НАТО на міцність безпосередньо, перемога Росії в Україні трансформує міжнародне безпекове середовище і різко підвищить ризик справді глобальної війни. Європейські країни будуть змушені швидко переозброюватися, а оборонні бюджети незабаром злетять до рівня, що значно перевищує нинішні витрати на підтримку українських військових зусиль. Ті, хто заздрить сьогоднішнім витратам на Україну, зіткнуться з витратами на безпеку в п’ять або десять разів більшими.
Сам Путін надав достатньо доказів того, що його цілі виходять далеко за межі завоювання України. Він не приховує свого прагнення повернути те, що вважає історично російськими землями, і вважає, що має повне право використовувати для цього військову силу. Ревізіоністський порядок денний Путіна нерозривно пов’язаний з іншою його великою пристрастю, а саме – відродженням статусу великої держави як частини пост-західного світу, де домінує жменька регіональних бегемотів. Ці імперські амбіції безпосередньо призвели до вторгнення в Україну і роблять подальшу ескалацію практично неминучою, якщо Росія не буде переможена.
Зрештою, неможливо точно передбачити, що робитиме Путін у разі перемоги в Україні. Спочатку він може вирішити отримати легкі геополітичні плоди, захопивши невеликі сусідні країни, такі як Молдова чи Грузія. Або ж він може спробувати закріпити свою перевагу над ослабленим Заходом, розпочавши набагато сміливіші військові гамбіти, націлені на країни Балтії або Сувалкську щілину. З багатьох можливих пост-українських сценаріїв для Росії найменш вірогідною є ідея про те, що підбадьорений і переможний Путін просто зупиниться.
