Ціна надії на краще може бути величезною для Заходу.
Звертаючись до свого народу в четвер, бадьорий президент Владімір Путін висміяв саму ідею про те, що він може напасти на Європу. За його словами, це не лише безглузда ідея, але й те, що саме Захід обирає цілі для нападу в Росії, ризикуючи ядерним Армагеддоном. Є спокуса заплющити очі і рухатися далі. Однак питання про те, що Кремль робитиме далі, якщо переможе в Україні, занадто важливе, щоб його ігнорувати.
Зараз тривають дебати, зокрема у Вашингтоні, про те, чи варто тиснути на Україну, щоб вона пішла на врегулювання з Росією шляхом переговорів, або ж допомогти їй продовжувати оборонятися. Якщо Путін не має подальших амбіцій, окрім тих, що він вже захопив в Україні, то інтересам Європи і США, можливо, справді найкраще відповідатиме примушення Києва до врегулювання шляхом позбавлення його засобів для боротьби – якою б жорстокою зрадою це не було.
Якщо Путін дійсно веде обмежену оборонну війну, то можна піти далі і запитати, навіщо взагалі потрібна Організація Північноатлантичного договору і її ключове положення про колективну оборону, передбачене статтею V. Те ж саме можна сказати і про раптове і дороге переозброєння Європи.
Але помилитися в цих розрахунках було б катастрофічно, і на думку східних європейців, які – на відміну від республіканців у Палаті представників Конгресу США – століттями жили і воювали з Росією, це неправильно. Якщо ж метою Путіна в Україні є відновлення впливу, який Москва втратила після розпаду СРСР у 1991 році, який він назвав найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття, тоді він може призупинити своє вторгнення для перегрупування, але він не зупиниться доти, доки Київ не буде повністю під російським контролем.
Після цього є всі підстави очікувати, що тріумфуючий і мстивий Путін спробує відновити більшу частину контролю, який раніше мала Росія, від Балкан до країн Балтії. Те, що він шукає, сказав Путін під час своєї промови, є нічим іншим, як новою архітектурою безпеки і міжнародним порядком для Євразії.
Це майбутнє, яке манить, якщо Путін не буде змушений відмовитися від своїх мрій приєднатися до пантеону найвидатніших лідерів Російської імперії, повернувши землі, які він вважає по праву російськими, поряд зі своїми кумирами Петром Першим і Катериною Другою.
Його заперечення агресивних намірів не надто допомагають вирішити, хто має рацію. З одного боку, Путін на посаді президента неодноразово демонстрував навички дезінформації, яких він навчився під час роботи в КДБ. Назвемо лише один приклад: він висміював ідею вторгнення в Україну аж до того, як віддав наказ перекинути через кордон близько 200 000 військових.
Але те, що Путін є серійним брехуном, не доводить, що він бреше зараз. Так само, як і те, що російські телевізійні пропагандисти регулярно говорять про повернення Польщі або ядерне бомбардування Лондона. Отже, які фактичні докази намірів Путіна ми маємо?
Одне з них випливає з решти промови Путіна, яка, як і багато інших його промов, була наповнена обіцянками продовжувати розширювати армію, захищати російських “співвітчизників”, продовжувати так звану спеціальну військову операцію в Україні, створювати новий порядок безпеки і підвищувати народжуваність, щоб збільшити чисельність населення. Він чітко дав зрозуміти, що вважає себе в стані війни із Заходом, який він звинуватив у бажанні перетворити Росію на “вимираючий простір”. У це, я думаю, він щиро вірить.
Його коментарі, як і саме вторгнення в Україну, були закликом до зростання Росії як великої держави, багатовікового проекту, який завжди мав рухомі географічні межі. Чим далі поширювався контроль Москви, тим більшою ставала Росія і тим більшої буферної зони вона потребувала, щоб почуватися в безпеці.
Другим доказом є постійні зусилля Кремля з дестабілізації Молдови, переважно румуномовної колишньої радянської республіки, яка зараз претендує на вступ до Європейського Союзу. Можливість змістити президента Майю Санду, колишнього економіста Світового банку, з’являється в грудні, коли їй загрожує переобрання.
Росія наполегливо працювала над цим протягом тривалого часу. Вона намагалася відключити країну від тепла та електроенергії, поки Молдова не перейшла на закупівлю газу та електроенергії з Європи. Вона спробувала підняти заколот, організований і профінансований олігархом-втікачем, який є другом Кремля. І, за словами молдовського уряду, вона спробувала здійснити державний переворот. Всі ці спроби були здійснені після початку війни в Україні, і у Москви все ще є карти в рукаві.
Серед них – сепаратистська молдовська територія Придністров’я, переважно російськомовний регіон, де практично все населення отримало російські паспорти. У середу позачергова сесія законодавчого органу самопроголошеної республіки закликала Москву “вжити заходів для захисту Придністров’я” і його 220 000 російських громадян.
Відлуння сепаратистських закликів до російської інтервенції в Україну було настільки ж безпомилковим, наскільки передбачуваною була реакція Москви: Це була провина НАТО. Альянс “буквально намагається перетворити республіку на другу Україну”, – заявила Марія Захарова, речниця Міністерства закордонних справ Росії, розпалюючи найбільший страх пересічних молдован – що вони можуть бути втягнуті у війну по сусідству.
Молдова потрапляє в саме серце двозначності Путіна щодо того, що таке Росія і де починається Європа. У четвер він описав своє вторгнення в Україну як захист батьківщини і своїх “співвітчизників” на Донбасі, а також у Новоросії – території, яку він визначив як таку, що простягається від Харкова на півночі України до Одеси на півдні. Одеса, “російське місто”, яке Путін повторив у грудні, знаходиться всього в 40 милях від Придністров’я. “Все чорноморське узбережжя відійшло до Росії в результаті російсько-турецьких воєн”, – сказав він під час своєї прес-конференції наприкінці року, риторично додавши: “А яке відношення до цього має Україна?”
Якби не Одеса, то можна було б подумати, що Молдова, румуномовна країна, де близько половини населення має паспорти ЄС, для Путіна була б Європою, а отже, не входила б до його “хіт-параду”. Але це не так. Колишня Російська імперія відвоювала Молдову у хворої Османської імперії в 1812 році.
Якщо НАТО і втрутиться в Молдову, то, як і у випадку з Україною, це станеться тому, що Росія нападе на неї. Це те, що вона поки що може зробити лише з повітря, якщо тільки Путін не досягне своїх цілей в Новоросії і його армія не дійде до Одеси. Тоді відкриються нові можливості – домінувати в Чорному морі і поширювати владу і вплив на Румунію і Балкани.
“Путін прагне здобути перемогу в Україні, щоб продемонструвати геополітичну перевагу над Заходом і перекроїти європейський ландшафт безпеки”, включаючи відступ НАТО до розмірів 1990-х років, до його розширення на схід, – йдеться у щорічній доповіді естонських спецслужб за 2024 рік. Без НАТО на своєму шляху Москва могла б вільно відновити свою сферу впливу в Східній Європі, використовуючи весь спектр економічних, кібернетичних і, в крайньому разі, військових засобів, які вона вже використовувала.
Естонці можуть помилятися, але я сумніваюся в цьому. Це те, чого Путін письмово вимагав перед вторгненням в Україну два роки тому. Це також те, що радянські лідери і російські царі робили або прагнули зробити протягом століть. Найкращий час і місце для того, щоб розірвати цей шаблон – дозволити Росії пристосуватися до нового статусу нормальної, хоча й величезної і могутньої, національної держави в межах міжнародно визнаних кордонів – зараз і в Україні.
Автор: Марк Чемпіон – колумніст Bloomberg Opinion, який висвітлює події в Європі, Росії та на Близькому Сході. Раніше він був керівником стамбульського бюро Wall Street Journal.
Джерело:Bloomberg, ЄС
