Провал франко-німецького лідерства є ризиком для нашої безпеки. Шкода завдана не лише обороноздатності Європи.
Останніми роками стало абсолютно очевидно, що франко-німецький тандем, який історично був ключовим рушієм європейської інтеграції, просто не об’єднується на рівні політичного керівництва. Коли справа доходить до питань економічної та енергетичної політики – згадаймо хоча б ядерну енергетику, угоди про вільну торгівлю чи промислову політику – позиції Парижа і Берліна часто розходяться. Хоча франко-німецька група експертів представила пропозиції щодо подальшого інституційного розвитку ЄС, Німеччина і Франція досі не сформулювали спільних політичних амбіцій щодо майбутнього європейського проекту.
А Берлін і Париж гучно провалили спробу взяти на себе провідну роль у вирішенні найбільшого виклику безпековій політиці ЄС з часу його заснування. Німеччина і Франція не змогли ні взяти на себе ініціативу з підтримки України, ні виробити спільну дорожню карту щодо зміцнення європейської оборони. Однак, зважаючи на ситуацію в Україні, а також на структурні геополітичні зрушення – такі як очікуване зменшення участі США в європейській обороні – амбіції і бачення європейської політики безпеки і оборони не є самоціллю. Вони є стратегічною необхідністю.
Конференція на підтримку України, на яку наприкінці лютого запросив президент Франції Еммануель Макрон, вкотре яскраво проілюструвала розбіжності між Німеччиною та Францією. Це була не офіційна зустріч у рамках ЄС, а зустріч для координації позицій європейських держав, США та Канади щодо подальшої підтримки України. Однією з цілей було надіслати чіткий сигнал єдності. Однак своїми виступами у ЗМІ Макрон і Шольц досягли протилежного.
Коли Макрон заявив на прес-конференції наприкінці конференції, що розгортання європейських військ на українській землі не виключається, реакція Німеччини не змусила себе довго чекати. Шольц повторив, що попередня позиція – жодного розгортання німецьких чи натовських військ у конфлікті – залишиться незмінною, а міністр економіки Хабек закликав Францію надати більше зброї. Ці публічні протиріччя не є стратегічною невизначеністю, але завдають величезної шкоди довірі до підтримки України з боку Європи. Шольц і Макрон просто підірвали необхідний сигнал єдності, який Європа хотіла продемонструвати за допомогою конференції.
Істотні розбіжності між Німеччиною та Францією в питаннях безпекової та оборонної політики не є чимось новим.
Істотні розбіжності між Німеччиною і Францією в питаннях політики безпеки і оборони не є чимось новим. У той час як Франція традиційно підтримує сильну Європу і, перш за все, сильний ЄС, Німеччина завжди мала сильнішу трансатлантичну орієнтацію, з більш чітким фокусом на НАТО, ніж на Спільну безпекову і оборонну політику ЄС (СБОП). Цей контраст став особливо очевидним під час публічного обміну ударами між Еммануелем Макроном і тодішнім міністром оборони Німеччини Аннегрет Крамп-Карренбауер перед виборами в США 2020 року. У той час як французький президент чітко виступав за європейську стратегічну автономію і закликав європейців робити більше незалежно від США, Крамп-Карренбауер кількома днями пізніше опублікувала статтю під назвою “Європа все ще потребує Америки”, після чого Макрон в інтерв’ю детально пояснив свої аргументи. І навіть якщо не брати до уваги їхні уподобання щодо європейської оборони, Німеччина і Франція відрізняються за своєю стратегічною культурою. У Німеччині переважає парламентська стриманість і соціально закріплений скептицизм щодо всього військового. На противагу цьому, Франція має армію інтервенції і готовність використовувати її для захисту власних інтересів безпеки.
Однак ці розбіжності не обов’язково означають параліч на європейському рівні. Геополітична необхідність і прагматизм також призводили до компромісів між Німеччиною і Францією в минулому, наприклад, у різних ініціативах щодо посилення європейської оборони після Брекзиту і обрання Дональда Трампа президентом США. Однак ключовою відмінністю нинішньої ситуації є політична воля: Якщо Німеччина і Франція негайно відреагували на референдум щодо Брекзиту з бажанням просувати європейський проект, то сьогодні, в ситуації, яка також є геополітичним стрес-тестом для ЄС, але є незрівнянно більш загрозливою, цієї амбіції не вистачає.
У структурному плані франко-німецькі проекти мають велику перевагу в тому, що, образно кажучи, машинне відділення франко-німецької співпраці все ще існує і може запрацювати в будь-який момент. Той, хто характеризує франко-німецькі відносини в загальних рисах як “розірвані”, не відповідає дійсності на робочому рівні, де франко-німецька координація все ще залишається майже рефлекторною. Однак потенціал найкращого машинного відділення не може бути використаний, якщо немає спільної мети. Таким чином, завдяки своїм індивідуальним, а іноді й протилежним підходам, Німеччина і Франція наразі не лише заважають використанню значного потенціалу ЄС, але й завдають супутньої шкоди Європі.
Лідерство в європейській обороні має бути переосмислене.
Вакуум у франко-німецькому лідерстві означає, що лідерство в європейській обороні має бути переосмислене. Що стосується європейської підтримки України, то інші гравці в ЄС вже довели, що це можливо: спільна закупівля боєприпасів ЄС є результатом ініціативи Естонії. Навіть якщо поставки наразі не відповідають амбіціям, цей захід є важливим для конкретної підтримки України та зміцнення Європи як гравця у сфері безпеки в довгостроковій перспективі. Польща також, ймовірно, відіграватиме більш важливу роль у майбутньому: Варшава не лише є одним з найрішучіших прихильників України, але з її новим проєвропейським урядом вона також має великий потенціал для того, щоб відігравати формуючу роль у Брюсселі. Можливо також, що формат Веймарського трикутника, який міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі нещодавно з великим ентузіазмом відродили, може стати варіантом для подолання франко-німецьких розбіжностей і водночас для більш географічно збалансованого лідерства.
Зокрема, Комісія ЄС відіграла центральну роль в управлінні європейським супутнім збитком, спричиненим слабкістю франко-німецького лідерства. Використовуючи такі інструменти ЄС, як Європейський фонд миру для фінансування військової підтримки України або сприяння спільним закупівлям в європейській оборонній промисловості (EDIRPA), Комісія ЄС показала, що центральні ініціативи не завжди повинні виходити з Парижа або Берліна, але що Брюссель також може відігравати більш активну роль. Можливість використання бюджету ЄС для спільної оборони, наприклад, для закупівлі вакцин або газу, про що нещодавно згадала президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, також стала б ключовим кроком на шляху до європейської оборони “Зроблено в Брюсселі”.
Однак у довгостроковій перспективі альтернативи франко-німецькому компромісу для майбутнього ЄС як гравця безпекової політики немає, не в останню чергу тому, що рішення в рамках СПБО та щодо потенційних змін до договорів ЄС вимагають одностайності. Якщо Німеччині та Франції не вдасться узгодити спільні позиції з таких ключових питань, як фінансування військової підтримки України, стратегія європейської оборонної промисловості та геополітична самодостатність ЄС, вони ризикують, що це не залишиться супутнім збитком для європейської оборони.
Автор: Гесіне Вебер – наразі є запрошеним науковим співробітником Інституту досліджень війни і миру ім. Арнольда А. Зальцмана при Колумбійському університеті. Вона також є науковим співробітником Німецького фонду Маршалла в Парижі, де проводить дослідження з питань європейської політики безпеки і оборони.
Джерело: IPG–Journal, ЄС
