Чотири місяці американець Джон Спор був змушений переховуватись від російських окупаційних сил у Маріуполі. Для росіян він був особливо цінною ціллю. Спор – фізик-ядерник і власник невеликої компанії, яка виробляла певні компоненти для високоточної американської зброї – зокрема Patriot, Abrams, Firefinder і Javelin.
Врятуватись Спору вдалось завдяки приватній ініціативі американських ветеранів на чолі із Браяном Стерном – Project Dynamo, які рятують людей з України, Афганістану, Судану та Близького Сходу, місць конфліктів чи природних стихій.
Раніше Голос Америки розповідав історію іншого громадянина США Кирила Александрова з Херсонщини, звільненого силовою операцією Project Dynamo з російської в’язниці, де проти нього вчиняли воєнні злочини. Також Стерн розповів про порятунок Спора та інших американців з території України після початку повномасштабного вторгнення Росії.
Журналістці Української служби Голосу Америки Марії Прус вдалось поговорити із Джоном Спором. Він розповів про своє життя у Маріуполі та як йому вдалось врятуватись. Спор переконує, що через його роботу – його життя й досі в небезпеці.
У відповідь на офіційний запит Голосу Америки у Державному департаменті США запевнили, що не мають “вищого пріоритету, ніж безпека американських громадян за кордоном”. Там наголосили, що “російська війна проти України серйозно обмежує доступ і здатність посольства надавати консульські послуги в Криму та чотирьох інших областях України, частково окупованих Росією”, при цьому “посольство США в Києві докладає всіх зусиль, щоб дистанційно надавати певні екстрені консульські послуги громадянам США в цих регіонах, наскільки це можливо з урахуванням умов країни”.
Зовнішньополітичне відомство додало, що головна роль Держдепу полягає в тому, щоб інформувати громадян США про розвиток безпекової ситуації та способи виїхати. Водночас з міркувань конфіденційності Держдеп не розголошує подробиці про консульські послуги, надані окремим громадянам.
Голосу Америки вдалось підтвердити, що компанія Спора раніше виконувала замовлення для Міноборони США та була підрядником у General Dynamics в розробці технологій для танків Abrams.
Марія Прус, Голос Америки: Розкажіть, будь ласка, про себе й про те, як ви опинились у Маріуполі.
Джон Спор, фізик, громадянин США, житель Маріуполя: Туди мене привела моя дружина Світлана. Я багато працюю на міжнародному рівні у бізнесі, яким я займаюся, а це в основному військова електроніка, зброя з лазерним наведенням. І тому я часто їздив у різні країни. Я спілкувався з нею онлайн. І сказав: “Мені потрібно поїхати в Ізраїль, щоб зустрітися з деякими клієнтами там. То чи ти можеш зустріти мене в Одесі?” І ми просто зійшлися. Це було у вересні 2007 року. А потім у жовтні я поїхав до Маріуполя. Відтоді ми з нею проводили разом більшу частину часу.
Але протягом багатьох років я просто їздив туди й назад між Далласом і Маріуполем. А потім я їхав туди на кілька тижнів, а потім повертався і працював 2-3 місяці. А потім повертався. Я робив це до 2018 року, а потім вирішив проводити більше часу і почати жити в Маріуполі. Там у неї була квартира.
Я купив будиночок на березі моря просто на околиці Маріуполя, у гарному районі. Далі по вулиці від мене – будинок українського олігарха. Тож ви можете уявити собі, що гарна територія, біля води. Це був будинок моєї мрії. Знаєте, будинок на пагорбі, сад-тераса сади з видом на море, басейн. Я побудував велику кімнату із скляними стінами, з яких можна було дивитися на море, – щоб ви могли уявити, це справді гарне місце, і я оселився там.
А потім у грудні 2019 року я здійснив останню подорож й далі залишився там через Covid. Я планував повернутися (до США – ред.) в березні 2022 року. А потім росіяни вторглись. Мені не вдалося вибратися. Я надто довго чекав.
Конструктор зброї зі США у будинку проросійського генерала
За день до початку повномасштабної війни вони вже бомбили біля мого дому. Тому я вирішив, що краще переїхати, і поїхав. І, мабуть, якби я цього не зробив, я б зараз з вами не говорив.
Чеченці приїхали до мене в дім майже одразу. І вони жили в моєму будинку.
Я купив свій будинок у колишнього генерала української міліції. Я не знав цього тоді, але він був сепаратистом. Я дізнався про це після того, як купив будинок. А він жив у Криму, бо втік, коли сепаратистів викинули з Маріуполя. Він не знав, ким був я, допоки не купив будинок. Тоді він дізнався, що я американець.
А потім мої сусіди, а я справді не знав, ким він був тоді, то я розповів їм, хто я такий, що я розробляю зброю для американських військових і, до речі, я працював над Javelin і деякими з таких інших систем. І, звичайно, ви знаєте, мої сусіди – добрі люди, але вони також спілкувалися з цим генералом. І вони розказали генералу, хто насправді купив його будинок.
Уявіть – якщо ви сепаратистський, проросійський генерал, і є американський конструктор зброї, – що є повною протилежністю вам, – й він живе у вашому будинку. Я майже впевнений, що тому так швидко з’явились чеченці. Тому що він знав, де я живу, бо він раніше там жив. Отже, у мене вдома чеченці. Вони намагаються мене знайти. Я ховаюся в іншому місці з другом. Мені пощастило вибратися.
Знаєте, коли почалися бомбардування. Там в основному не було можливості виїзду з окупованої території. І тому мені просто довелося почати ховатися. Так як я знав, що мене шукають, я почав ховатись в різних місцях, вмикаючи свій американський мобільний телефон, вимикаючи його та переїжджаючи в інше місце. І я робив це протягом чотирьох місяців.
Ви знаєте, тоді інтернет і телефонний зв’язок були дуже поганими, іноді у нас не було електроенергії по тижню. Мені вдавалось б поговорити зі своїм офісом, сестрою, сином. Я сказав йому, якщо ти не почуєш нічого від мене через тиждень, то почни спроби дізнатися, де я знаходжусь. І так було протягом чотирьох місяців.
Чотири місяці переховувань і російські КПП
М.П.: Тож чотири місяці ви перебували в окупованому Маріуполі?
Д.С.: Не тільки в Маріуполі. Я переїжджав. Як я вже сказав, я робив це, щоб збити їх зі сліду, тому що якби я був в одному місці, вони б мене знайшли.
Знаєте, ми говорили з Кирилом (Александровим). Вони знайшли його, і це не дуже добре закінчилось для нього. Я також знаю його дружину, ми розмовляємо іноді. Тож так, росіяни були досить жорсткими з будь-яким американцем, якого вони зустріли на окупованій території.
М.П.: То ви не могли пройти російські блокпости, жодним чином потрапити на контрольовану Україною територію, бо вони б одразу зрозуміли, хто ви.
Д.С.: Я говорю російською дуже швидко, без проблем. Але у мене є акцент. І щойно я відкрию рота на російському КПП – я пропав. Тому що вони відразу дізнаються, що я не українець і не росіянин. І це погано.
І, знаєте, люди мені казали, що вони думали, що я з Польщі. Бо, як відомо, американці не знають російську мову. Але я знаю. Я насправді трохи вивчав російську в університеті, а потім, знаєте, коли почав жити зі Світланою, моя російська покращилася.
М.П.: До того як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україні, американське посольство намагалось зв’язатись із американськими громадянами, які жили в Україні. Вони зв’язалися з вами? Вони пропонували виїхати?
Д.С.: О, так, вони надіслали електронний лист, насправді кілька листів. Але це було, ви знаєте, загалом: “Вам варто подумати про те, щоб поїхати, але ми не можемо вам сказати, що щось трапиться, тому вирішувати вам”.
Я особисто не думав, що Путін збирається ввести російську армію в Україну до 21 лютого. А потім я дивився його “урок історії” по телевізору. Того вечора я зрозумів, що він справді збирається це зробити. Проблема в тому, що було надто пізно виїжджати. І не було легкого способу вибратися з Маріуполя, не було авіарейсів. Ви сідаєте в поїзд, який їде 19 годин. Здається, держсекретар Блінкен мав зустрітися з Лавровим 24 лютого. І тому я подумав, що до цього нічого не станеться. А потім цю зустріч скасували. Було надто пізно.
М.П.: Тож як ви насправді вибралися? Чим вам допоміг Project Dynamo дістатись безпечного місця?
Д.С.: Ну, Браян Стерн сказав мені, що я знаю лише десь про 15% від усієї операції. І була одна з проблем пізніше, коли він хотів, щоб я дав інтерв’ю для документального фільму, який вони знімають. Вони ставлять мені запитання, а я кажу, що фактично, я деякий час був у безпечному місці (safe house), а потім сів в автобус і пройшов усі контрольно-пропускні пункти, прикидаючися кимось іншим.
Я сам не виходив, не було можливості. Тому довелося змінити зовнішність. І я перетворився на людину, біля якої ви не хотіли б сидіти поруч в автобусі.
Я не знаю, скільки блокпостів я пройшов. Перший був важким. Я очікував більшого, ніж те, що сталось. Перший блокпост. Автобус під’їхав. Чоловік (російський військовик – ред.) поспілкувався з водієм. Подивився на автобус. Там була лише жменька людей. Помахав нам.
Після цього було не дуже погано, поки ми не дісталися до Мелітополя. Чоловік (військовик РФ – ред.) зайшов в автобус. Я вдав, що сплю, і зробив це навмисно. Змусив його розбудити мене. І цей хлопець кричав на мене. А я все ще навіть не відповів. І я змусив його фізично мене розбудити. І потім у тому стані, в якому я був, він подивився на мої документи і кинув їх мені назад і пішов геть. Не знаю, він розізлився, що ніби я змусив його це зробити.
А потім Браян попередив мене, що останній блокпост буде важким. І тоді я здивувався. В автобусі була старша жінка, дитина 15-16 років, водій і ще один чоловік середнього віку. І ми дійшли до останнього КПП, і там ФСБ проводить свої допити, і вони також копіюють ваші телефони. Вони хочуть знати все, що є на вашому телефоні. У мене не було видно телефону, він був схований.
Я вдавав, що не при свідомості. І я слухаю цього хлопця з ФСБ, він відносно молодий хлопець, і він просто допитує інших людей в автобусі, старшу жінку запитує: “Куди ви їдете? Кого хочете побачити? Навіщо туди їдете?” Я слухаю це, і знаєте, вона повинна відповісти на всі ці запитання, і дитина теж відповіла на запитання, й інший чоловік. І це було справді дивно, тому що він повертається до цього іншого чоловіка, і просто запитує, чи є у мене паспорт. І він каже: так. І він просто йде. Не зовсім зрозуміло чому, він зробив це. Я підозрюю, що він міг мати певний “стимул” зробити це. Але я не знаю напевно, чи Браян причетний до цього. Але так, вибиратись було дуже стресово, страшно. І коли ми пройшли через російську сторону і потрапили на українську сторону і побачили українські прапори… (зітхає – ред.)
Чи була допомога з боку американського уряду
М.П.: Враховуючи вашу роботу, те, що ви робите, чи американська сторона намагалася допомогти, з вами зв’язатися? Спробувати витягнути?
Д.С.: Я думаю, точнішим описом було б, що вони зробили все, щоб мені було важче виїхати.
Браян говорив зі мною по українському телефону, який неможливо відстежити, за яким неможливо було мене відстежити. Отже, я зв’зуюся із Браяном по цьому телефону, використовуючи безпечну систему. І якийсь ідіот з посольства (США в Україні) дзвонить мені прямо з посольського телефону – в окуповану зону на підконтрольній Росії телефонній мережі. Він викрив мій телефон.
А в окупованих районах просто так не поїдеш купити інший телефон. Треба було мені надіслати телефон з вільної території (України – ред.). Ви можете собі уявити, як це відбувається і що це було недешево. І мені надіслали інший телефон, щоб я міг говорити з Браяном.
Тоді Браян працював над тим, щоб мене витягти. Мій паспорт зі мною. Але я не можу виїжджати із ним. Вони все обшукають. Як це можна зробити? Отже, Браян із моєю сестрою звернулись до посольства (США) у Польщі, яке туди переїхало, і сказали, що мені потрібен новий паспорт. Але вони його не видали. Вони сказали, що мені треба приїхати туди в Польщу, щоб отримати паспорт.
І, нарешті, Браян і моя сестра дісталися до заступника держсекретаря чи щось подібне, це на один-два рівні нижче від держсекретаря Блінкена. Й тоді вони вже дозволили (випустити паспорт – ред.), але вже було пізно, бо мені вже треба було вибратися.
І тому мій паспорт і деякі мої особисті речі були таємно вивезені з окупованих територій і чекали на мене, коли я прийду на вільну територію, до Запоріжжя. І це коштувало цілий статок. Браян сказав мені, скільки коштує вивезти. Це обурливо. Бо заради цього люди ризикували життям – і в цьому не було сенсу.
Тож ні, я не можу сказати багато хорошого про ту ситуацію. Я маю на увазі, що через того хлопця, який телефонував мені на окуповану територію, мене могли вбити. Комусь треба було про це подумати. Або коли ви знаєте, що хтось знаходиться на окупованій території, й ви говорите їм, що вони повинні приїхати звідти в іншу країну отримати паспорт, щоб власне виїхати – як виїхати без цього? Тож ні, це не допомогло.
Допомоги не було, щоб витягнути мене. Єдине, що я отримав, то це через те, що я роблю і, знаєте, попрацювавши з військовими, я отримав попередження безпосередньо перед тим, як почалось бомбардування. Мене попередили, що це має статися. А потім незабаром після цього почалося бомбардування.
“Я був готовий”
М.П.: Браян сказав мені в інтерв’ю, що російські окупанти робили всілякі речі з американськими громадянами, тримали їх у в’язниці. Але ви були для них цінною ціллю, тому, він припускав, що вони не вбили б вас, а використали як важіль в перемовинах, чи для щоб скористатись із ваших знань. Отже, що, на вашу думку, могло статися, якби вас спіймали?
Д.С.: Я був готовий до цього. Я очікував, що вони хотітимуть отримати інформацію. Знаєте, Браян сказав, що думав, що вони б, ймовірно, накачали мене наркотиками. Я не впевнений, що так вони могли б отримати інформацію, яку вони хотіли. Тож я думав, що вони, ймовірно, посадять мене у в’язницю.
Я сказав Браяну, що я не вірю, що він зможе витягнути мене. Тому що я знав, що вони мене шукають. У мене є підозри щодо деяких речей, які він зробив, щоб витягнути мене. Дещо з цього я знаю. Не все.
Він розповів мені про деякі інші речі, які він зробив, щоб витягнути інших людей, як хибні вказівки й таке інше. Коли я вибирався, я помітив дещо. Це було зроблено, щоб збити їх з мого сліду: подивіться сюди, не дивіться на мене.
Я йому сказав, що не думаю, що він зможе витягнути мене. А він сказав мені, що мені потрібно було бути хорошим актором. Тож я зіграв свою роль, і, очевидно, це вдалось, тому що я вибрався. І я сказав йому, що я повинен отримати за це нагороду “Оскар” чи щось таке.
М.П.: Чи я правильно зрозуміла, ви вдавали з себе безпритульного, п’яницю?
Д.С.: Думаю я можу розказати більше зараз, тому що вже не можна вибратися таким шляхом. Нема виходу, все закрито.
Через те, що я не повинен був говорити, я мав бути кимось таким, хто не може говорити, не може чути, виглядає і пахне так погано, як ви не можете собі уявити. І я теж фактично поводився, як людина з інвалідністю.
Це почалося задовго до того, як я навіть пішов у safe house. Не митися, не голитися, не приймати душ, не чистити зуби. Я потрапив у safe house, і Браян каже: ти маєш бути брудний. А як я це зроблю, якщо я не можу вийти на вулицю? Що ж, у мене був шоколад. Тому я вийшов з шоколадом під нігтями, щоб мої нігті виглядали як насправді брудні.
Якщо ви подивитеся на відео та фотографії, коли я вибрався, я виглядав не так, як зараз. І зазвичай до того я навіть фарбував своє волосся, моє волосся було темного кольору. Я не міг цього зробити, моє волосся стало сивим, довге, я був брудний, смердючий. Браян сказав, що мені потрібно одягнутись у поганий одяг. І я кажу: “Я зараз у сорочці Armani”. Я не можу бути в цьому на вулиці. Тож він послав старий одяг і взуття. Я не знаю, де він їх взяв, але вони були різних розмірів. Отже, на відео ви побачите, що на мені ця біла сорочка, яка мені завелика, завеликі шорти. Мені довелося бути кимось іншим.
Знаєте, це було важко. Я думаю, Браян знав, що я зможу це зробити. Я сказав Браяну, що я щось зробив, а він сказав мені, що я божевільний. Знаєте, у росіян велике святкування 9 травня, і вони влаштовують там велике святкування. Я прийшов на їхнє святкування 9 травня та обійшов їхню службу безпеки, щоб скористатися безкоштовним Wi-Fi. Я пройшов через охорону – з двома телефонами, вони так і не знайшли їх. Мене обшукали, але я пройшов через охорону.
Вони там поставили велику сцену. Їх там було близько 150 “віруючих”. І вони привезли великі вантажівки, танки і таке інше з великими літерам Z, і діти повзали по них. І вони привезли плов, лунали оплески. А потім вони сказали щось дивне, що ті урочистості були “саме від Владіміра Владіміровича Путіна”, не від Росії, не від російської армії, а безпосередньо від Путіна – для цих 150 “віруючих”.
І там були справжні “віруючі”, які хотіли росіян. Близько 20% населення там є проросійським, близько 20%, можливо, трохи більше, – за Україну. А інші 50-60% – їм байдуже. Деякі родичі моєї дружини – саме такі. Їм байдуже. Вони не хочуть втрачати свій будинок. Вони також намагаються захистити мій дім і моєї дружини.
“Я вважаю Маріуполь моїм домом”
М.П.: Чи вона виїхала?
Д.С.: Так, вона виїхала і зараз у Європі. Але вона була у Маріуполі, от повернулась після Різдва. Вона була там 2,5-3 місяці.
М.П.: Нащо вона туди поїхала?
Д.С.: Там її брати, її квартира, квартиру пошкодили. Одна з ракет “Града” влучила в балкон між її та іншою сусідською квартирами. Якщо люди не ремонтують свої домівки, не платять за рахунками, то росіяни знають, що там нікого немає, тому виламують двері, крадуть або розміщують там російських солдатів. Тож вона повернулася і полагодила балкон, оплатила рахунки, побачила братів, а потім повернулася відразу після Різдва. Люди можуть в’їжджати та виїжджати через російську територію.
М.П.: Чи родичі вашої дружими сподіваються повернутись туди, коли Україна деокупує ці території?
Д.С.: Мене питали, коли українська армія зможе туди потрапити і звільнити ті території. Минулого літа я сподівався, що вони зможуть зробити це. Але так не склалося. Тепер я кажу, що потрібно бути готовим до ще принаймні двох років, може бути хоч і 10 років війни. Я не знаю, чи я зможу коли-небудь повернутися до свого дому. Якщо це залишиться територією Росії, я ніколи не зможу повернутися назад. Я ніколи не зможу поїхати в Росію, вони зроблять так, щоб я зникнув або вб’ють мене.
Я хотів би повернутися додому. Я вважаю Маріуполь моїм домом. Я жив там із 2007 року. І моя Світлана теж хотіла б повернутися і жити в Маріуполі, але зараз це неможливо. Я маю на увазі, що вона була налякана, коли була там. Щоденні бомбардування, це відбувається по всій тій території.
Моя компанія виготовляє запчастини для Patriot
Там, де є російська армія – українці підриватимуть їх. І вони використовують для цього деякі з моїх розробок. Я маю на увазі, що моя компанія виготовляє запчастини для Patriot, ми поставляємо ці запчастини. Цю систему, також радарна система Firefinder, це протимінометний радарний комплекс, який використовують українці.
Я постачаю запчастини для цього, я відправляю деякі з них у лютому. І вони будуть використані для ремонту основну контрольну панель там, тому що ці речі псуються, вони використовують їх цілодобово і без вихідних, і тому вони купили, знаєте, сотні цих деталей, щоб відремонтувати плати.
Я роболю частини для танка Abrams, яка вказує, куди направляти гармату. Як я вже сказав, я працював над купою лазерно керованого озброєння: Paveway (бомба з лазерним наведенням), Iron Dome. Так, усі ці речі опиняються в Україні. У них ще немає Iron Dome, але вони попросили про це. Але вони отримали Abrams, Firefinder, Javelin.
Моя стара компанія – ми розробили сенсор у Javelin, який веде його до мети. Тепер розумієте, чому росіяни мене шукали? І більшість з цього було на моїй сторінці в LinkedIn або на сайті моєї компанії. І росіяни теж вміють читати англійською, вони прочитали LinkedIn, і Браян сказав мені, що саме тому вони хочуть, бо вони подивилися на твою сторінку LinkedIn.
Я не знаю секретної інформації. У мене немає допуску до інформації. Але щоб створити ті частини, які їм потрібні, я маю зрозуміти, як працює система. А я вивчав фізику, я вивчав ядерну фізику в університеті, але ми пішли в дещо інший варіант, оптоелектроніку. І тому я розумію, як це працює.
Пам’ятаю, якось це було дуже давно, до того, як стало відомо про Stealth Bomber (малопомітний американський стратегічний бомбардувальник B-2 Spirit – ред.). Я розмовляв з деким, і він сказав, що йому треба частини, які можуть робити таке-то. Я кажу, що мені потрібна інформація про те, що ви хочете, і він сказав мені. І я відповів, що ось що ви будуєте. І телефон замовк на іншому кінці. Тому що він не міг відповісти, він не міг відповісти “так”, “ні” або щось інше. Йому довелося замовкнути. Він уже розповів мені достатньо інформації, щоб я знав, що він працює над малопомітним бомбардувальником. Але він не міг цього сказати. Але я це знав, бо знав достатньо інформації.
Тому так, росіяни також можуть скласти два і два разом. Якщо я знаю, як функціонує цей апарат, то я, напевно, знаю більше з його функцій. Це як, знаєте, всю цю зброю з лазерним наведенням, яку Raytheon створила в Тусоні. Я був на цій фабриці. Я бачив зброю. Я знаю про цю зброю набагато більше, ніж те, який там датчик. І тому вони хотіли дістатись до мене. І тому все ще хочуть.
М.П.: І ваша компанія все ще робить це? Вона базується в Америці?
Д.С.: В районі Далласа. І я мав більш ніж одну компаній. Я робив це довгий час, в іншій компанії з партнерами, саме там ми зробили Paveway і низку інших систем.
Ми це продали, а в 2003 році я заснував власну компанію. Робив подібні речі і деякі з тих речей, які використовують у Patriot, танках Abrams, радарі Firefinder. Ми єдині, тільки моя компанія будує таке.
М.П.: То ви хочете сказати, що ваша компанія єдина, яка виготовляє певні запчастини для Patriot?
Д.С.: Їх будувала компанія Tyco. Який до цього був AMP. І тоді вони вирішили припинити виробництво саме цих частин. І так, почали шукати заміну. І запитали мене, чи можу я це побудувати, і я сказав, що звісно, я зможу це зробити. І я будую їх. Це не секретні частини. Я маю на увазі, що вони є аналогом до того, що є на моєму веб-сайті. Але більше ніхто не їх не робить. Я маю на увазі, скільки існує систем Patriot? Їх не будують тисячами. Це стає частиною системи, частина комунікаційної системи для Patriot.
“Вони все ще шукають мене”
М.П.: Й американський уряд не інвестував достатньо, щоб допомогти захистити вас за те, що ви знаєте, за те, що ви робите?
Д.С.: Вони б не послали військових, щоб мене витягти. Це те, що їм би довелось робити. Я маю на увазі, що Браян вивіз мене приховано. Як я вже сказав, я повинен був виїхати у дуже прихований спосіб, щоб вони не дізнались, хто я. І це спрацювало – я вибрався.
Моя ситуація була іншою, ніж у Кирила. Вони збиралися вбити Кирила, він був близький до того, щоб його застрелили.
Був ще один чоловік, Террі. Він виконував місіонерську роботу. Браян теж витягнув його. Але знаєте, між нашими ситуаціями була певна різниця, бо вони схопили і Террі, і Кирила, вони знайшли їх, але вони не знайшли мене. Якби я ще був там, то зараз мені було б дуже важко ховатися. Я сьогодні спілкувався з людьми із окупованих територій, я знаю, що там відбувається. Для мене бути там зараз було б справді небезпечно й було б майже практично неможливо вибратись.
М.П.: Чи правильно я розумію, що вони все ще шукають вас навіть за кордоном, навіть удома в Америці?
Д.С.: Мене попередив хтось із американських військових, що так. Я точно знаю, що вони все ще шукають мене, що російські військові досі шукають мене. Два тижні тому вони знову з’явились у моєму домі. ФСБ не спілкується з російською армією, і я сумніваюся, що вони також спілкувалися з чеченцями.
Я думаю, що чеченці (шукали мене) через те, у кого я купив свій будинок, тому що я теж знаю, хто цей чоловік. І я передав цю інформацію, тож його арештували – у той день, коли Браян витягнув мене. Він розповідав українцям, ким був цей чоловік і що він робив, і вони його затримали.
Але знаєте, поза цим, цілком можливо, що вони все ще шукають мене. Минулого літа я був у Києві. І в мене там були справи, які я мав вирішити, моя дружина Світлана поїхала зі мною. У неї були деякі справи, які їй потрібно було зробити. І ось ми поїхали влітку до Києва. І це було майже нормально, це було ніби повернення додому. Працювала протиповітряна оборона – декілька разів, але я вірю в свою роботу, тому я просто проспав її. У бомбосховище я не ходив. Було добре повернутися. Але мені сказали, що я маю бути дуже непомітним.
М.П.: Готуючись до інтерв’ю, я думала, що так само як і Кирило Александров, ви вже за межами України, вам більше нічого не загрожує. Але враховуючи, що вони все ще шукають вас, як ви знайшли сміливість поговорити зі мною? Чому ви вважаєте важливим розповісти свою історію?
Д.С.: Я знаю, що зараз політична ситуація в Сполучених Штатах така, що (нібито ситуація в Україні) – це не наша проблема. Це – наша проблема. Зараз у нас є можливість не допустити погані речі у майбутньому.
Будь-хто, хто вивчає історію, ми знаємо, що сталося із Гітлером. Всі намагалися його задобрити. Вони йшли і говорили з ним, вони підписали аркуш паперу, а потім повернулися до Сполученого Королівства, розмахуючи цим аркушем, а потім невдовзі після цього він вторгся до Польщі і почав вбивати багато людей. Він зробив це, сказавши, що німецькомовні народи мають возз’єднатися. Що зараз говорить президент Росії Путін? Те саме, що сказав Гітлер. У нього таке ж мислення. Він робить те саме.
Він говорить про російськомовних людей в Україні, Молдові, Естонії, Латвії, Литві та “російських” землях, які є, знаєте, – по всій Європі У нас є можливість зупинити його. В Україні. Досить дешево. І ми навіть не повинні надсилати наших солдатів, щоб вони це зробили.
Моєму синові 28 років. Я просто не хочу, щоб його відправили воювати на війну в Україні. В українців немає вибору. Так чи інакше, їм доведеться з цим боротися, тому що ми всі бачили, що сталося в таких місцях, як Буча, Маріуполь.
Одна з перших речей, яку зробили росіяни, коли вони почали захоплювати Маріуполь, – це підірвали продуктові магазини. Вони підірвали той, що біля мого будинку. Це була одна з перших речей, які вони зробили, це підірвали магазин. Бум! Без їжі. Потім вони відключили водопостачання, електрику, їжу – не було води, нічого. Їм байдуже.
Моя дружина була зі мною частину часу, поки я переховувався. Вона якось підійшла і поговорила з деякими з цих російських солдатів, які були там, і я слухав. Вони купилися на пропаганду, яку Путін казав. А моя дружина каже молодому російському солдату, що їй потрібно поїхати до Запоріжжя, щоб дістати ліки для її мами, тому що на окупованій території їх немає. То вона каже: чи можемо ми поїхати до Запоріжжя й повернутись назад? І він каже, що так, але чому ви хочете поїхати звідси? Невже вам не подобається тут у нас? А я це слухаю …
Багато людей у США не розуміють ситуації та наслідків, якщо не допомогати (Україні). І вони хочуть приєднати це до ситуації на кордоні. Хіба США не можуть зробити і те, і інше? Ми можемо працювати лише над одним за раз? США – єдині, хто має такі можливості допомогти українцям. Тому що у нас є вся зброя і можливості, і ніхто більше цього не має. Отже, якщо ми цього не зробимо, хто тоді? А потім, знаєте, ми знову опинимось у війні. За винятком того, що цього разу це будуть наші солдати. Тому зупинити його (Путіна – ред.) в Україні краще і дешевше.
Марія Прус
