Що являє собою публічна історія, до якої повертаються у часи лихоліть і випробувань?
Публічна історія, а по людські суспільна історія або історія людей і для людей, важко торувала собі шлях до визнання, оскільки за часів Радянського Союзу науковці воліли про неї не згадувати, боячись потрапити у поле зору захисників «ідеологічної чистоти». А в Україні тим більше – будь-яке відхилення від генеральної лінії партії автоматично потрапляло під категорію українського буржуазного націоналізму, що, у свою чергу, спотворювало розуміння цього наукового поняття.
За тридцять років незалежності України значною мірою усунено хибні тлумачення власної історії. Проте, процес триває надто повільно, щоб вважати, що ми вже близькі до його завершення. Українське суспільство перебуває на початковому етапі власного самоусвідомлення. І саме засобами публічної історії та публічної політики необхідно повернути суспільний інтерес до їх вивчення й застосування.
У межах цієї відносно нової сфери знання люди намагаються зрозуміти, як ця галузь може функціонувати поза академічними інституціями. Нині значна увага приділяється репрезентаціям історії у публічній сфері, а саме: у масовій культурі та засобах масової інформації, мистецтві, літературі, музеях тощо. Спостерігаючи за розвитком публічної історії та її поданням виокремлюються два напрями підходів до її висвітлення – американський та європейський. До впровадження публічної історії до системи вищої освіти США спричинив студентський рух ще у 30-х роках минулого століття, коли за ініціативами студентської молоді США, Великої Британії, Італії, Німеччини вже по Другій світовій війні публічну історію започаткували до вивчення у навчальних планах.
Подібні спроби розвитку публічної історії спростерігалися і в Україні в рамках Інституту національної пам’яті у розкритті суті Голодомору. Проте, на жаль, у нашій державі на заходи, пов’язані з формуванням світогляду українців як самодостатнього народу, завжи відчувався брак коштів. У той же час, не кажучи про розвинені держави, наші найближчі сусіди такі кошти знаходять, ще й діляться ними з нами. Але ми у зв’язку з цим не зміцнюємо віру наших громадян у власну спроможність трактувати себе не як людей меншовартісних. Сказане зайвий раз підтверджує доцільність і важливість порушеної проблематики.
Одним з найважливіших аспектів публічної історії є історична пам’ять, вона ж – колективна пам’ять. Власне, публічну історію та публічну політику слід розглядати крізь призму історичної пам’яті. Справді ж бо, український народ намагалися впродовж століть позбавити історичної пам’яті. На жаль, це значною мірою вдалося тим, хто хотів це зробити. Проте, на щастя – не остаточно. Однак, те, що сталося, нанесло колосальний ущерб національному самоусвідомленню українців.
Історична пам’ять відіграє важливу роль у процесі формування національної ідентичності, оскільки уявлення про минуле формують ідентичність. Справжня ідентичність може формуватись лише на тлі значущих цінностей людини – мови, історії, традицій, верховенства права. Від наявності історичної пам’яті в народу залежить прагнення до власного політичного визначення.
Суспільство, яке володіє повною інформацією про свою минувшину, торує шлях свого самоствердження. Тому, основою політики поневолювачів є глибоке коригування історичної пам’яті. Як приклад – сучасні методи нищення історичної пам’яті українського народу, застосовані у війні росії проти України, або низка подібних фактів у колишньому СРСР, де була викреслена давня історія нашої держави. Владою насаджувалась ідея, що українці стали українцями лише завдяки тому, що походять з колиски трьох братніх народів. Таку теорію висунули більшовицькі ідеологи, всупереч реалістичній теорії етногенезу українців, обґрунтованій Михайлом Грушевським.
Як аргументований і цілком справедливий підсумок полягає в тому, що найбільшою бідою сучасної України є відсутність спільної історичної пам’яті про своє минуле, спільного єдиного погляду, з якого формувалися б упевнені кроки в майбутнє. Україна, її суспільство протягом дорадянського та радянського панування були штучно розділені на Схід і Захід, «східняків-москалів та бандерівців». Внаслідок чого у кожної частини українського народу «була своя історія, свої герої, часто суперечливі, інколи – непри- миренні вороги».
Необхідно повселюдно справедливо звинувачувати нинішню росію у свідомій фальсифікації походження української і російської державності, яка й нині трактує Київську державу (Київську Русь) як Древнерусское государство. Кремлівські політики, щоправда, не видумали нічого нового. Вони всього-навсього намагаються використати за нинішніх умов те, що більшовики на чолі з Леніним, формально засуджували, а насправді саме право українців на самовизначення залили українською кров’ю, формуючи нову, сказати б, видозміну етносу – радянську людину.
До складових частин публічної історії зараховуємо музеї, туризм, театр, кіно, телебачення, урбаністику і топоніміку, що грають неабияку важливу роль у формуванні свідомості, самоусвідомлення суспільства. Потрібно багато зробити в Україні, щоб відкрити світові її цивілізаційні надбання у їх багатосторонності.
Сучасна українська топоніміка увірвалась в українське суспільство через боротьбу за пам’ять. Справді, ця боротьба за пам’ять набрала широкого розмаху в Україні з часу кризи суспільного ладу в СРСР, що стала очевидною з другої половини 80-х років минулого століття. Вона триває, вкотре доводиться говорити, на жаль, до дня нинішнього. Жорстока боротьба, наприклад, ще й досі триває навколо назв вулиць у багатьох містах. У час, коли Росія веде проти України війну, топонімічна мапа Києва залишається насичена назвами російських річок, морів, гір і міст, відсіля наїжджає до нас російська солдатня, щоб убивати захисників України. Змістовне наповнення міської (і не лише міської) топоніміки формує символічну основу культурного ландшафту будь-якого населеного пункту – міста чи села, сприяє оформленню місць пам’яті, прискорює процеси деколонізації та декомунізації.
Цілком логічно з публічною історією переплетена і публічна політика, яка поєднана з європейськими цінностями, правами людини, публічною дипломатією, українською діаспорою як реалізатора публічної політики –повернення України в Європу. Цілком зрозуміло, що в нинішній ситуації Україна для захисту свого повернення до Європи, крім власних зусиль, має застосовувати зовнішньополітичні механізми захисту (НАТО, Євросоюз). Не забуваймо, що питання про повернення України до Європи виникло разом з проголошенням незалежності, чого ось уже тридцять років намагається не допустити північносхідна сусідка.
Отже, публічна сфера у сучасному світі набуває характеру платформи взаємодій та формування суспільних інтересів, визначення суспільних цілей. Разом з тим державна політика набуває ознак публічності у тому сенсі, що держава визнається актором, що діє і вибудовує свою політику та здійснює управління публічною сферою. Публічна політика – це не просто політика, винесена на публічне обговорення, а задіяність відповідних державних структур у громадські справи. Таким чином, публічність політики, її спрямованість на досягнення суспільних цілей та забезпечення суспільних інтересів стає визначальним чинником.
Належне місце в публічній історії посідає публічна дипломатія. Вона є складовою частиною публічної політики, і, відповідно, засобом м’якої сили країни (у даному випадку – України) на міжнародній арені, просування інтересів держави у світі за підтримки закордонної громадськості та іноземних урядів. Слід вважати слушним тісне єднання публічної політики із зовнішньою політикою як такою.
Активно просувають інтереси України міжнародні організації включно із Світовим конгресом українців – всесвітнім об’єднанням українців поза межами України. Паралельно Конгрес, створений ще у 1967 року (до 1993 року Світовий конгрес вільних українців) відразу поставив собі за мету визволення України від російсько-радянського панування і відтворення її справжнього суверенітету. Після розпаду СРСР СКУ, як організація представлена в ООН, прикладає максимум зусиль, щоб підтримати Україну на міжнародній арені.
Таким чином, публічна історія, разом з публічною політикою мають розірвати порочне коло офіційної лженауки, що постійно орієнтувалася на злочинну владу, а не на суспільство. І саме публічність має повернути духовність, відтворити і політику, і історію нашого народу.
Професори Юрій Іанович Макар, Віталій Юрійович Макар.
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна
Зазначені матеріали читач може знайти в монографії проф. Людмили Д. Чекаленко, підготовленій за власним досвідом професора-дипломата.
Чекаленко Л.Д. Публічна історія: виклики ХХІ століття: монографія / Л.Д. Чекаленко. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2021. 272 с. https://ivinas.gov.ua/publikatsiji/novi-vydannia-instytutu/chekalenko-l-d-publichna-istoriia-vyklyky-khkhi-stolittia-monohrafiia-l-d-chekalenko-kyiv-vydavnychyi-dim-artek-2021-272-s.html
